Останній танець

Знову п’яна… Утрачаю контроль. Порожній бокал падає з рук – і розбивається об підлогу.

Дзеньк

Я хапаюсь за голову. Вона тріскається з кожним подихом серця. В очах розпливається. На душі пече – знову плач. Чому й досі бо-лить? Я ж випила стільки вина… І ні краплі не весела. Натомість… Мене накривають почуття. Згадую наші тривалі стосунки: перше знайомство, павутинки побачень, а наостанок – подружнє життя. А зараз…

Я скручуюсь калачиком,

Торкаючись лобом холодного стола.

А зараз він спить з ін-шою. Його більше нема. Я одна…

Надворі – уже пізній вечір. Осіння прохолода пробирає до кісток. Та байдуже: випите вино заставляє пітніти. Сонце давно сіло. Кімнату накрили сутінки, де, мов острівець, горить полум’я свічки. Тремке світло вириває з темряви розкиданий одяг. Неподалік – розчахнута валіза, яку хотіла скласти в пориві гніву. Та не спромог-лась… Не вистачило сил.

Обабіч – видніються уламки битого скла колись цілого бокалу. Обережно, краєм туфлі, торкаюсь нього. У ві-дповідь лунає хрусткий напівшепіт. Звук подобається – і ним вже грається вся нога. Однак несподівано тіло прорізав гострий біль. Я відсмикуюсь, перелякано дивлячись на взуття: туди, прямісінько в стопу, врізався уламок бокалу. Тремтливими пальцями берусь за нього – і різко виймаю. Із прорізаної підошви точиться кров. О Боже! Невже настільки глибоко?

Обережно скидаю туфлю й бачу: скло врізалось під шкіру. Ледь не відкраяло шматок. І що робити? Відривати – боляче, та й ходити – теж. Але я вирішую залишити все на місцях і роблю бинт із паперових рушників: не хотілось стрибати до аптечки. Водночас рука тягнеться до пляшки з-під вина – обробити рану, але та виявля-ється пустою. Інстинктивно шпурляю в напрямку смітника і, почувши глухий дзенькіт, згинаюсь над столом.

Інстинктивно пальці тягнуться до волосся й впиваються в самісіньке коріння. Від болю й смутку очі починають пекти. Уста сардонічно посміхаються – повні гніву та іронії. Але не стосовно нього – себе. Можна було й здо-гадатись, що алкоголь нічого не змінить. Натомість… до внутрішнього болю долучився й фізичний. І хто ж за-ставляв торкатися скла? Навіщо взагалі розбила бокал? Ти начебто доросла, чи не так? Лише…

Очі мружаться – і в кутиках появляються сльози. Тихесенько відкочуються й повзуть щокою вниз. На пі-дборідді зупиняються, збираючись на виступі. Аж поки не утвориться крапля. Та різко відривається

Й падає вниз. Кап!.. Залишаючи слід на столі.

Руками тягнусь до очей, щоб утерти сльози, але вони ховають обличчя – і ридаю. Вдесяте за вечір… А може, менше. Та як зупинитись? Чому не можу відволіктись від нього? Він же не припинятиме крутитись у думках. Витинатиме в уяві гіркі здогади. І кожен – ранитиме серце, поки не перетвориться у фарш. Однак… не можу забути. Він тече в моїх венах.

Дивлюсь на годинник. Стрілки невпинно наближаються до півночі. Кинджалом у голові прорізається усвідо-млення: він не вернеться. Не встигне до комендантської години – і ночуватиме в неї… Уперше за весь час. Мені стає гірше. Лице перетворюється на мученицьку маску. М’язи наповнює слабкістю. І тіло сповзає вниз. Миттю розумію: варто впасти на підлогу – і згублюсь в істериці. Проте цього хочеться. Тому продовжую хили-тися додолу… Та тишу порушує клацання замка.

Канат почуттів обривається – і думки в голові замовкають. Водночас усередині появляється незрозуміла ра-дість. Схопившись за стіл, відновлюю рівновагу й дослухаюсь до звуків у коридорі: двері розчиняються й чути вовтуження… Несподівано в шумі впізнаю його буркотіння. Почуттєвий термометр підстрибує вгору, кидаю-чи в лихоманку. Щоки червоніють. Вуха теж. Губи тремтять. Поки я намагаюсь зібратись докупи, кроки пере-міщуються у вітальню, а звідти – до проходу в кухню, де й зупиняються.

Мене прорізає пильний погляд. Навпроти – знайома постать в офісному одязі, утомлена, із перекошеним від здивування обличчям. Однак увага відразу зміщується на зім’ятий комірець та криво зав’язану краватку. Та стерво навіть це не може зробити. Не здивуюся, якщо знайду сліди від помади на шиї. Натомість стримую внутрішнє бажання… Не варто. Подібна дія приведе до гіршого. Тому у відповідь натягую широку посмішку, ніби нічого…

На підлозі валяються розкидані речі, посеред кімнати – розчахнутий чемодан. Стіл же вкритий винними плямами, а кухня смердить їдкими випарами алкоголю. І я, п’яна й заплакана, сиджу на стільчику. Одна нога кровоточить, неподалік – те, що залишилось від бокалу.

страшного не сталось. Та він не вірить моїй брехні, розуміє: щось відбувається. Такий висновок відразу вини-кає при першому погляді на квартиру – його ж очі безвідривно дивляться на мене, намагаючись пізнати вну-трішню боротьбу.

Поступово відчуваю, як зовнішня броня сповзає й мене перекошує від власної брехні: руки тремтять, усмішка западає. У голові крутяться думки – навіщо цей спектакль? Водночас погляд – пронизливий, грізний і… турбо-тливий – не зупиняється, штовхаючи до емоційної прірви, бо інколи вивести з рівноваги – найкращий спосіб дізнатися правду…

Але розум продовжує опиратись його натиску: пальці ховаються при появі перших судом, а м’язи щосили тримають привітний вираз обличчя.

Він зітхає й підходить ближче. Мене це лякає, і відсмикуюсь убік, прикривши голову руками. Очі заплющу-ються в пориві паніки – щоб не заплакати. Подібна реакція стає несподіваною для нас обох, і вже не знаю, що робити. Та він зупиняється. Принаймні не відчуваю тяжку присутність над собою. Натомість лунає тяжке зіт-хання побіля столу. Я розумію, що найменше хочу його «серйозну розмову». Бо це ніяк не змінить суті спра-ви. Усе продовжиться й надалі.

Однак… вух торкається музика. Нога пританцьовує звичний ритм. Вальсу. Від здивування визираю з-під до-лонь і бачу простягнуту руку – він запрошує до танцю. Такий вчинок збиває з пантелику, адже не знаєш, звід-ки чекати пастки. Але тіло інтуїтивно розслабляється. Розкриваюсь повністю й помічаю на столі телефон з увімкнутою музикою. Мабуть, устиг вийняти та покласти, поки крокував до мене.

Минає хвилина. Ми продовжуємо витріщатись один на одного, та зрештою недовірливо подаю руку. Варто спробувати. Навряд чи стане гірше. І він акуратно, майже несучи, притягує до себе. Ніздрь торкається аромат застояного поту… змішаний із чужими парфумами. Від цього стає гірше, однак міцні обійми діють заспокійли-во. І він починає танець.

Щоб не зачепити рану, не дозволяє ногам торкатись підлоги, і це створює ілюзію польоту в небі. Легке круж-ляння заспокоює нерви, ніби це – сон. Переповнена відчуттям комфорту, кладу голову на груди, і на мене віє лише його аромат. Обхоплюю за шию й прижимаюсь ще міцніше. У відповідь – здавлений стогін, і я почува-юсь, немов у раю.

Але танець доходить кінця. Ми сповільнюємось під ритм музики, поки та не затихає. Душа хоче продовжен-ня: її переповнюють давні почуття. Проте… коли стаю на підлогу й бачу обличчя, слова застрягають у горлі: він ледве не плаче. Корчиться від болю, щоб погамувати почуття. Очі червонішають і дивляться кудись убік. На лобі випинаються вени. Щоки надуваються й опускаються – від тяжкого дихання. Уста стискаються в білу смужечку.Видно, його щось мучило. Мабуть, роздуми чи… злість. Насамперед – на себе, а тоді – інших.

Несвідомо вирішую обняти його: це єдине, що спадає на думку. Від подібного жесту кремезне тіло здрига-ється. Натомість позираю в очі й питаю, розуміючи неправильність учинку:

– Ти дійсно її любиш?

У відповідь – він мовчить. Лише груди поволі опускаються вниз. Легені активніше качають повітря. Миттю здається: от-от кинеться в плач. І наче на підтвердження здогаду, щокою котяться декілька скупих сльозин, а зсередини роздаються схлипи. Він здається й стає переді мною на колінах, не стримуючи більше ридань.

Значить, так, любить… По-справжньому.