Мушля

— Чому просто не підстрелити його? В нас є дрони-снайпери.

Старший офіцер гмикає:

— Ти гарантуєш, що він не натисне на передавач, новенька?

Новенька не здається:

— Тоді на що ми чекаємо?

— Не «на що», а «на кого». Ви там в академії вчилися чи байдики били?

Новенька кривиться, але замовкає.

(«Я б тобі показала, чому ми вчилися. Хто ти така? Офіцер-шмофіцер…»)

Старший офіцер дивиться на неї скоса та каже вже трохи м’якше:

— Тримайся позаду. Не на прогулянці.

(«Якщо рвоне, навряд чи хтось із нас вечерятиме вдома. Шкода. Сьогодні його черга готувати. А готує він…»)

Ця думка лишається незакінченою — старший офіцер бачить мене. Вона нічого не каже, тільки киває замість привітання, але її полегшення відчувається майже фізично. Вона мені подобається — не надто говірка та врівноважена.

Я проходжу повз них, звично фільтруючи уривки та уламки думок і розмов.

(«Перемовник? Симпатичний. Стоп! А що як він теж із цих… Ой. Невже він це почув? Ой! І це?»

«Ну нарешті, дочекалися. Може, до вечері й доживемо.»)

Мушля скупо махає хвостом до поліціянтів, мимохідь втягує ніздрями повітря, оцінюючи новеньку, але не затримується. Вона спокійна, зосереджена — хіба що блиск очей видає легкий азарт. Мушля любить працювати.

Ми з нею доходимо до сходів, що ведуть на міст, а далі вона йде сама. Мені туди краще не потикатися, щоб об’єкт, не дай боженька наш Фредерік Маєрс, не відчув моєї присутності завчасно та не зробив щось дуже нерозумне.

Я сідаю, спираюся на холодну бетонну стіну, щоб не впасти та не покалічитися.

Мушля краще за мене знає, що робити.

Я не відключаюся від неї повністю — між нами залишається зв’язок, але такий, що його не підхопить навіть професійно тренований телепат, що вже казати про терориста-початківця із кризою ідентичності.

Вдих, видих. Вдих.

Я бачу, як Мушля підіймається сходами — я наче сиджу в неї у голові, у тім’ячку проміж гострих вух. В мене не стає ані свого тіла, ані думок — я просто перестаю усвідомлювати себе окремо від неї. Мені це непогано вдається — багаторічна практика дається взнаки.

Мушля з’являється якраз вчасно.

Чоловік на мосту стоїть, тримаючись за парапет. Там, унизу, суцільним потоком тече багаторівнева автострада. Міжміські експреси, таксі-автопілоти, особисті авто поспішають кожен своїм маршрутом, тягнуть у своїх металевих нутрощах сотні й сотні людей. Якщо над таким мурашником вибухне один-єдиний невдаха, ці сотні загинуть. А вони аж ніяк не винні в тому, що він не впорався зі своїм «даром» та вирішив розв’язати цю проблему кардинально,

Він обертається на шурхіт лап та виставляє перед собою тремтячу руку із передавачем. Перегинається через поручні, наче погрожує пірнути у цю ріку рухливого залізяччя.

— Хто тут? Не підходь!

Мушля вже бачила таке багато разів. Від чоловіка пахне смутком та адреналіном, а ще пластиком. Дуже, дуже багато пластика, розігрітого теплом людського тіла.

Вона завмирає та не рухається з місця.

— Що ти тут робиш? — питає чоловік, розгледівши її, і Мушля закладає вуха назад, трохи відвертає голову, дрібно стукає хвостом.

Її лоб розгладжується, очі — одне блакитне, друге мозаїчне, із вкрапленнями карого — здаються бездонними, і уся вона схожа на велике лагідне цуценя.

Чоловік поспіхом порпається у неї в думках — та хоч як старається, не може прочитати жодного злого наміру, бо в Мушлі злих намірів немає. Все, що вона хоче — підійти ближче та тикнутися носом у долоню. Розрадити його, стишити душевний біль.

Ніс у Мушлі пречудовий, «сніжний» — чорний із рожевою вертикальною рискою.

Чоловік стискає руку — йому раптом теж цього хочеться так, що аж свербить.

Попався.

Собачі думки прямолінійні, одношарові, подібні до спалахів ласкавого проміння. Аж ніяк не схожі на блювотну мішанину грішків, забобонів та страхів, властиву людині. Торкатися до них — чисте задоволення, що затягує не гірше од наркотику.

Він кілька секунд коливається, але, нарешті, наважується та кличе:

— Іди сюди!

Мушля йде — не прямо, а по дузі, як їй підказують правила собачої ввічливості. Підходить та сідає поруч. Висолоплює рожевого язика і дає себе погладити, підставляє голову та білий хутряний бік.

Терорист ще цього не знає, але для нього вже все скінчилося.

Те, що він робить далі, здається йому його власним бажанням — та, правду кажучи, мені й справді майже нічого не треба робити. Хіба що ледь помітно підштовхнути у потрібному напрямку.

Передавач заважає йому гладити собаку, тому він відкладає його убік. Розстібує та знімає жилет із вибухівкою.

Мені навіть трохи шкода ламати йому кайф. Адже я по собі пам’ятаю, як хочеться зупинити час та вічно грітися у примітивному, непідробному теплі, яке випромінює Мушля. Але про це я поговорю зі своїм психотерапевтом на наступному сеансі.

(«Зараз.»)

Він не перестає посміхатися навіть коли на мосту з’являється група затримання. Не пручається, коли на нього надягають наручники, і без спротиву йде туди, куди ведуть, тільки обертається, щоб якомога довше бачити білу собаку.

А Мушля вже й забула про нього, бо я виймаю з кишені гостинець — сушене кроляче вухо. Не справжнє, а вирощене штучно — воно ніколи не належало тварині. Слоган виробника на пакуванні говорить: «Протеїни без провини». Мені в цьому ввижається певна іронія, але Мушлі на неї наплювати.

«Ми з тобою сьогодні молодці»,— кажу я.

До нас підходить новенька.

Щоки в неї червоні, і я, звичайно ж, знаю, що вона зараз скаже, але все одно терпляче чекаю.

— Це було неймовірно круто!

Я їй подобаюсь, і вона розуміє, що я це бачу, та їй від того не страшно, а ніяково та цікаво водночас.

Старший офіцер підіймає брову, але нічого не каже. Вона присідає, щоб почухати Мушлю, і та без зайвих церемоній зазирає їй у кишеню.

Я верзу щось люб’язне та штамповане, що належить казати у таких ситуаціях, та поспішаю розпрощатися.

Роботу закінчено, і можна йти додому, де в холодильнику на мене чекає штучно вирощений стейк, який ніколи не гуляв на пасовищі та не мукнув жодного разу у своєму житті.

Правду кажучи, іноді мені здається, що в мене більше спільного з тим стейком, ніж з людьми. З ним та із терористом, який завдяки мені проведе наступні двадцять років у пеклі для людини з надчутливою нервовою системою.

Ані він, ані я не просили робити нас такими. Ми — ті самі цифри у статистиці, дрібним шрифтом, той відсоток випадків, коли щось пішло не так. Просто мені пощастило більше.

Навряд чи мої батьки, звертаючись до клініки репродуктивної медицини, очікували на дитину-телепата, що бачитиме їх, як облуплених. Та коли в дитини діагностували «розлад прихильності», пов’язаний із даром, вони не здалися, як здавалися інші, хоч як їм було страшно та важко. Я не потрапив до інтернату, як багато хто «із цих» — так подумки назвала нас новенька.

І коли в мене з’явилася Мушля, я вже так-сяк навчився справлятися із життям. Просто кожен раз, коли я притуляюся вухом до її плеча та прислухаюся до биття її серця, світ навколо перестає здаватися таким вже безглуздим.

Я вирішую дати йому ще один шанс, починаю шукати в ньому гармонію та слухаю, слухаю, наче намагаюся почути у своїй Мушлі океан.