Бродяги

Джек нашорошив вуха. Крізь ритмічний стук крапель по дірявій жерсті навісу він розчув тихі кроки. Пес виструнчився й напружив хвіст, готуючись до атаки. Коротка густа шерсть настовбурчилась, в темряві блимнули міцні білі ікла. Кроки прошурхотіли повз й розчинилися в лабіринті брудних звивистих провулків. Джек проліз під зогнилою балкою й попрямував геть від проклятого місця, назустріч п’янкому аромату свободи.

Він завжди ненавидів місто, навіть у кращі часи. І не поткнувся б туди з власної волі, якби не матір. Колишня хатня улюблениця, на той час сухоребра бродяча псиця, привела п’ятьох цуценят в ямі за старим пасовищем. Для своїх дитинчат вона бажала іншої долі, і як тільки ті підросли, по черзі приводила до людей. Одного за одним ті розбирали милих товстих колобків, але не Джека.

Джек ніколи не був милим. Кремезне тіло на непомірно довгих лапах, колючі, з химерним жовтим відблиском очі та загрозливий напіввишкір через вроджену деформацію м’яза... Він виглядав незграбним та небезпечним водночас.

Тому він утік. Щоб дати матері шанс влаштувати життя, не хвилюючись через нього. Удав, що йде за ошатним старим чоловіком, а сам щодуху чкурнув у ліс, туди, де вирувало справжнє дике життя. Він сильний, розумний та хитрий. Народжений бути бродягою. Джек вірив, що виживе, і для цього йому ніхто не потрібен.

Одне око та кілька шрамів потому він дійсно умів виживати. Коли світ остаточно збожеволів, для Джека не змінилось нічого. Він не сумував за «старими добрими часами», хоч іноді й замислювався, що сталось з його родиною. Але ніколи їх не шукав.

Єдине, що могло загнати пса на огидні брудні околиці — голод. Зараз був саме такий випадок. Спочатку невдале полювання, далі марна вилазка на територію хаосу, смерті та розпачу… Сьогодні був не його день.

Джек біг, з кожною секундою наближаючись до знайомого, мов власні вісімнадцять пальців, лісу. Дощ посилився, остаточно розмивши стару ґрунтову дорогу. На слизькій поверхні лишились глибокі сліди. Пес почав вихляти, загрібаючи лапами. Менше за все він хотів перетворитись з мисливця на здобич, необачно лишивши підказки, що приведуть хижаків до його лігва. Та варто опинитися в лісі, перевага знов буде на його боці.

Ступивши під захист лапатих дерев, пес розслабив м’язи. Та незабаром знов нашорошився, відчувши тривогу. Великий, схожий на старий гаманець ніс шумно тягнув повітря. Дощ змивав сліди, збиваючи пса з пантелику, проте він відчув запах, від якого паща наповнилась слиною. Запах смаженого м’яса.

Інстинкти провели Джека крізь хащі до джерела тепла та світла. На галявині під недбало натягнутим брезентом сиділа дівчина. Молода, і, якби не спотворене презирством обличчя, навіть гарна. Нерівно обрізані короткі пасма, високий лоб, перетягнутий брудною пов’язкою та велика на кілька розмірів куртка дивним чином їй пасували. А поруч стояла небезпека, що пахла металом та смертю.

Пес завмер, придивляючись до людини. Жодних ознак галюцинацій чи божевілля: спокійна, не махає руками, не видає неприємних звуків, якими вирізняється більшість представників її виду. Одна з тих, кому пощастило зберегти здоров’я тіла та розуму. Зброя біля правиці казала про рішучість та готовність до дій. Але Джека цікавило інше. Над вогнищем апетитно шкварчала надіта на металевий прут пташина тушка, змушуючи шлунок пса тоскно стискатися. Другу тушку незнайомка тримала в руках, готуючись відхватити добрячий шматок.

Джек облизнувся та гучно клацнув зубами. Дівчина нарешті його помітила.

— Що це, маленький песик загубився? — засюсюкала вона, скривившись у посмішці. — Сумуєш за господарями, пиріжечок? Хочеш, аби тебе погладили?

Джек підійшов ближче й нахабно вихопив тушку з її пальців. Дівчина розреготалася:

— Оце так манери! Ти мені подобаєшся, — вона посунулась вбік, звільняючи місце біля вогню. — Ходи обсушися, мокрою псиною тхнеш.

Пес обтрусився, розбризкуючи брудні краплі, повів носом в її бік та демонстративно чхнув.

— Кажеш, від мене смердить не краще? Нічого, потерпиш, — фиркнула дівчина. — Цю тушку не займай, а то пристрелю, — вона вгризлась в гаряче парке м’ясо, злизуючи жир з немитих пальців. — Це моє, второпав? Будеш чемним, залишу тобі кісточки.

Ніч накрила галявину міцними, мов зашморг, обіймами. Шерсть висохла, пташка затишно звернулась й тихенько співала у шлунку, на очі поступово опускалась дрімота. Дівчина кинула драний плед на лежанку з соснового гілля й затушила багаття.

— Ходи сюди, хутряний! Я тебе годувала — ти мене грітимеш.

Джек розсудив, що це справедливо й вмостився на відведене місце. Дівчина вляглася поряд, обійнявши однією рукою пса, а іншою — рушницю. З незвички обоє вертілися та совалися, аж поки, пригрівшись, не задрімали під заспокійливе ухкання сови. Посеред ночі Джек загарчав, відчувши чужого.

— Не галасуй, дурнику, — дівчина шикнула на собаку й спокійно клацнула затвором. Пролунав постріл, за ним звук впавшого тіла. — Перевір, що там.

Пес безшумно підійшов до розпластаного ворога. Людина, теж зі зброєю. Ще жива. Перекусивши горлянку, він узяв слід і так само тихо знешкодив його напарника. Більше поряд не було нікого. Джек зробив додаткове коло, щоб в цьому упевнитись, і повернувся до першого трупа. Стягнув з нього наплічник й притяг до нової знайомої. Подумав, там має знайтись щось корисне.

— Все чисто? Лягай, до ранку сюди вже ніхто не поткнеться. Як сонце зійде, треба буде вшиватися.

Втомлений пес швидко заснув. Вперше за довгий час він міг спокійно відпочивати, не переймаючись за безпеку. Адже поруч була інша жива істота, здатна підстрахувати й прикрити спину. Дивне, але приємне відчуття, яке скоро закінчиться.

Світанкова роса випала на зім’яті лісові трави, вкриті кров’ю та попелом. Сонце ще не зійшло, й землею стелився оманливий, ненадійний серпанок. Дрібні краплі зібрались в одну, покотились, залоскотали висохлий за ніч теплий собачий ніс. Джек прокинувся, злизав набридливу краплю. Дівчина встала раніше і вже складала речі в добутий ним наплічник. Відв’язала брезент, витягла з-під сонного пса діряву ковдру.

— Фу, псиною тхне, — зморщила носа й присіла біля посинілого трупа. — Але від цього смердить гірше.

Звичними рухами обшукала невдаху, закидаючи у наплічник усе, що могло мати цінність. Закінчивши, пхнула небіжчика черевиком:

— Ну й паскуда! Так і знала: не варто з тобою торгувати, закінчиться погано. Для тебе, — додала, заливаючись реготом.

Джек сидів, ліниво примруживши око. Вона піде, тоді пес добряче поласує рештками. Можна було б і зараз, але нехай, людям чомусь таке не подобається. А потім він пошукає місце для нового лігвища, старе надто близько до метушні. Досвід підказував — прийшли одні, прийдуть й інші, чуття говорило: попереду чекають зміни.

Дівчина вділа набитий наплічник, підібрала рушницю й попрямувала геть, припадаючи на ліву ногу. За кілька метрів спинилась, озирнувшись на Джека:

— Ти йдеш, харцизяко, чи особливе запрошення треба?

Людина і пес торували шлях крізь густі зарості, назустріч променям сонця, що вставало за небокраєм. Вони сильні, розумні та хитрі, народжені бути бродягами. І вони виживуть — для цього їм ніхто не потрібен.