Той самий Віхтик

– Бос! Бос! Яв! Бос! Тут!

– Який він у вас голосистий!

– Так. Герой! Захисник!

– Врешті наважилися долучитися до компанії кінологів нашого будинку?

– Це все Міла і її спонтанність. Тепер вона зрозуміє де раки зимують. Завести собаку то вам не по полю голяком побігати. Ми щойно з пташиного. Зараз додому прийдемо, потім на стрижку, і корму до цього часу не купили. І килимок ще…

– Мамо, а можна його погладити? Він такий милий!

– Треба у тьоті Міли спитати.

– Яв! Тут! Бос! Бос! Бос!

– Марійко, він зараз ще не звик, трохи нервує. Завтра на прогулянці зустрінемося, він оговтається і пограєтеся.

– Міло, А яка у нього порода?

– А я знаю! Тьотю Міло, це той самий?

– Який той самий?

– Ну, отой? Я бачила у сусідньому будинку такого. Казали, «отой самий тер'єр».

– Яв! Бос! Бос! Бос!

Ну який ще отой самий? Ця служка ще маленька, не розуміє елементарного.

– Марійко, ти маєш на увазі той-тер'єра? Ні. Вони лисенькі. А у нас дивись яке волохате.

– На чорну вівцю схоже.

– Бос! Бос! Бос! Бос!

Ніякого розуміння світобудови. Не знаю хто така вівця, але я схожий лише на самого себе. Єдиного і неповторного.

– Ця порода називається карликовий пудель. Треба почитати його генеалогію, можливо серед його предків був сам пудель Артемон!

– Тьотю Міло, а давайте і ви його Артемоном назвете! Він чорний, підстрижете, погодуєте і матимете справжнього Артемона.

– Ні, Марійко, у нього вже є ім'я. Його звати Віхтиком. На жаль в документах вже так написали. Тож Артемоном йому не бути.

– Бос! Бос-бос-бос! Яв!

Я десь помилився. Взяв собі неосвічених служок. Щойно ж сказали, що Артемон – то мій предок. І світ клином не зійшовся на імені «Артемон». Самі подумали б, як то звучати буде? Артемон Артемонович? Дурня. А от карликовий пудель звучить велично. «Карликовий», то, напевно, похідне від слова «королівський».

– Яв! Яв! Яв! Бос!

Ну, досить. Взяли моду. Забагато я вам волі даю! Постали посеред світового туалету, розвели теревені. Давно вже пора доправити мене у мій королівський палац! Тим паче якийсь невидимий і підступний злодій, невідомо коли встиг налити мені в коробку якоїсь рідини. Поки вона була теплою – не було біди. Але тепер у мене лапи мокрі і мерзнуть.

Загалом, я вдоволений своїм кар'єрним зростом. Так, служок я обрав трохи дивних, але до такого можна звикнути. Така собі людська пара. Обов'язки свої виконує посередньо. Лапи мені миють. Іноді миють повністю. Ходять на полювання і приносять мені харчі. Напевно з їжею нині у світі поганенько, бо приносять якісь сухарі. А може з полюванням не щастить.

Живемо ми в хоромах за залізними дверима на шостому поверсі. Служки мої доволі охайні. Особливо самочка. Люблять чистоту і порядок. Здавалося б більшого і бажати не варто. Але є один недолік. Вони трохи хворі. Від самого початку своєї служби у мене, самка-служка називає себе мамою, а свого самця – таточком. Мене вони називають іноді маленьким хлопчиком, іноді Віхтиком, а іноді пустунчиком.

Мені здається, що у них комплекс нереалізованого материнства, бо своїх цуценят вони чомусь не можуть завести. Хоча дуже стараються. Ото і перекладають на мене свою батьківську ніжність, замість того, щоб нормально і з гідністю виконувати свої обов'язки. А надмірна увага служок – це я вам скажу ще та халепа!

За дверима моїх хоромів пролягає гладенька і довга дорога. Коридор. На нашому поверсі ще дуже багато дверей і дуже багато хоромів. Там живуть інші собаки зі своїми служками. Але, схоже, надмірною опікою, з усіх сусідів, страждають лише мої служки.

Ось неподалік, у 60-тих хоромах живе кішка. Їй поталанило зі служкою. Їй можуть лишити прочиненими двері й це хвостате чудовисько може будь-коли виходити в коридор, вітати всіх і сидіти на вікні.

Вона неадекватна. Правда, правда! Йду я якось по коридору, нікого не чіпаю (поки служки збираються для походу зі мною до світового туалету, я вирвався в коридор і намагаюся освоїти всю можливу територію.) Тож іду я, іду. Дивлюся, стоїть та смугаста кішка у своїх прочинених дверях, завмерла, вуха притисла і хвостом крутить, наче лащиться і познайомитися хоче. Я, без задньої думки, також кручу хвостом і біжу знюхатися. Уявляєте, вона подряпала мені морду!

– Кі-іт! Кі-іт! Кі-іт! Бос! Бос! Бос! Кі-іт! Кі-іт!

І служки мої показали себе не з кращого боку. Як немає ніде жодного кота, то «туди не біжи!», «там не какай!». А як Квіточка (таке дебільне ім'я має та потворна кішка) подряпала самого дорогого мене, то для них і біди немає! Вони лише посміялися зі служкою кішки й сказали, що треба і мені двері прочиненими лишати, щоб ми потоваришували!

Вони чомусь думають, що я повинен був самостійно довести кішці, що «яв тут бос». А те, що вона більша мене на цілу голову, вони не враховують. Виправдовуються тим, що по телевізору казали, ніби собаки не розуміють порівняльних розмірів інших тварин. Для нас, собак, начебто, головне не зріст, а лише кількість інших створінь, тому ми можемо обгавкати навіть великих і страшних догів.

Я довго думав над трактуванням слова «розуміють». Цілу ніч, поки спав – думав. Коли зранку прокинувся, подумав ще приблизно секунди три. Потім побіг будити служок, щоб збиралися ескортувати мене до світового туалету.

Першим одягли мене. Я їх не розумію. Спочатку підстригли так, що мушу голою дупою світити, а як до світового туалету йти - одягають на мене зайву шкіру замість моєї пухнастої вовни! Незручно – жах! Коли мене одягли, і поки вони одягали чужі шкіри вже на свої здоровенні тіла (а не потрібно було стригтися!), мені прочинили двері до коридору.

Я відразу угледів, що двері 60-х хоромів прочинені та що Квіточки ніде не видно.

– Бос! Бос! Бос! Яв! Яв! Яв! Бос!

Вітальня. Запах кішки та ще чогось… Їжа! Через коридорчик, мимо іншої кімнати на кухню – ось воно! Ням, ням, ням. Це добре, що кішка пішла гуляти коридором. Так я довше зможу доводити всім, що «яв тут бос». Чим її так смачно годують?!

Виявляється служка Квіточки сидить прямо тут на кухні й грається зі своїм комп'ютером. Як я її не помітив? Байдуже! Я вже все з'їв, тож:

– Яв! Тут! Бос!

– Квіточко, чому це ти дозволяєш цьому нахабі тебе грабувати?

Виявляється, кішка також тут! Онде, сидить під самою стелею на кухонному шкафчику і мружиться на мене. У відповідь на запит своєї служки, вона щось невдоволено муркнула.

Треба рвати кігті звідси. Тут їсти вже нічого.

– Бос! Бос! Бос!

Вибігаючи в коридор чую скрушний голос квітчиної служки:

– Чим тобі не сподобалися консерви? Знаю твою вреднючу натуру. Згодувала все цьому волохатому і тепер я мушу тобі миску мити й новий корм сипати…

Сьогодні просто чудовий день! Як я вдало заскочив до тієї хвостатої! Тепер продовжимо захоплення світу!

Я вже дорослий і встиг пізнати життя і світобудову. Світ ділиться на дві частини. Одна – хороми, хороми, хороми, а друга – вселенський туалет, який всі хочуть захопити! Тому потрібно економити прикордонну речовину, щоб коли всі виходять з хоромів до всесвітнього туалету, якомога більше і вище помітити кордони захопленої мною території.

Але служок своїх я все одно не розумію. Вони по черзі, а іноді й вдвох, ескортують мене надвір, але жодного разу і жодною крапелькою не допомогли мені збільшити мої володіння!