Замок із кісток

– «...А замок із кісток пішов під землю».

Бабуся закрила книжку і поцілувала онука в лоб. Семик, малий песик, тоненько пискнув, схилив набік свою чорно-білу мордочку і поклав на лапки.

– Бабусю, – прошепотів Тарасик. – Поглянь, Семик ніби все зрозумів, що ти прочитала.

Він засміявся щасливим сміхом, коли трьох-місячний спанієль стрибнув на хлопчика і лизнув його у підборіддя.

– Так, ось це вже нікуди не годиться!

Бабуся підвелася і сердито вперла руки в боки. Тарасик міцно притулив Семка до себе. Обоє дивилися на бабусю широко відчиненими ясними очима.

– Семко йде надвір. У нього там справи. А тобі час спати, вже десята година. Мама казала, щоб я вклала тебе о дев'ятій. Вона буде сердитися на мене.

Тарасик принишк, спохмурнів, обійняв Семка і зазирнув йому у вічі.

– Завтра побачимося, добре? Поводься чемно. Щоб я за тебе не червонів. А я мушу спати.

Бабуся сховала посмішку і відчинила двері. Песик без зайвих слів зіскочив з ліжка і вибіг з кімнати. Світло згасло. Тарасик закрив очі.

– Нумо Семко, ходи надвір. Нічого собаці в хаті робити. Ще й на ліжку. Я тобі ось тут постелю... ходи!

Пес вдячно пострибав довкола господині, ткнувся носом у ковдру, що намостили для нього на ґанку і помчав вздовж садових ліхтариків вглиб саду.

Двері затряснулися.

«Замок з кісток! – думав Семко. – Нічого собі! Я пам'ятаю, мені мама розповідала... вона казала, що той пес, який знайде замок з кісток, піде жити в рай. Не знаю, що таке рай, але кістки я люблю».

Семко винюхав невелику ділянку землі і почав копати, поки на поверхні не лишився лише пухнастий хвостик.

На ранок змучений Семко вклався біля дверей на м'якій ковдрі.

– Ой, леле!

Бабуся прикрила спочатку рот, а потім схопилася за серце.

– Мої ружі! Леле! Мати Божа! Семку!

Семко поволі бив хвостом об ковдру. Від нього щораз відлітала добра жменя землі. В землі був також писок Семка, лапки і навіть вушка. Також землею був засипаний поріг, біла плитка на сходах, вимощені тротуарною плиткою доріжки і сонячні маленькі ліхтарики вздовж них. А за ліхтариками, там, де був квітник, одна біля одної зяяли чималі ями. Поряд валялися вириті трояндові кущі, які ще тільки вчора посадила бабуся.

– Сама винна, – вирік дідусь. – «Місце собаки надворі!» От і маєш. Спав би собі біля Тимка, не мала б клопоту.

– Що ти там розумієш, старий! Він вчора ночував біля нього.

– І що, хіба щось трапилося?

– Трапилося! Я по собаці ще пелюшок не прала! Купу наробив мені прямо на рушник! І головне, стягнув його з гачка ж!...

Дід розреготався.

– Смішно тобі! – бабуся образилася.

– Але ж, розумаха!

– Семку!

З будинку вилетів Тимко і побіг доріжкою по грудках землі, жбурляючи песикові м'ячик.

Наступної ночі Семка закрили у хліву. Там лежало запашне сіно і не менш запашна купа гною.

– Ю-ху!

Семко з розгону шубовснув у корито з водою.

– Ну! – почув Семко протяжне зауваження. – Я, взагалі то, п'ю звідти.

У кутку стояла корова, така ж, як він, кольором – чорно-біла. Семко вискочив з пійла і обтрусився.

– Вибачте, пані корово. Я не хотів. Я тут сьогодні ночую з вами.

Корова мовчки жувала жуйку.

Семко пом'явся на місці і відвернувся від непривітної пані корови. Старші, часом, такі нудні! Песик з думкою про це покачався по купі гною, потім поскакав по сіні, рознісши його по всьому хліву. Потім побачив у кутку маленьку жабку, й почав на неї відчайдушно гавкати. Та стояла, боячись поворухнутися, ні жива ні мертва.

– Облиш її, малий. Її зараз шляк схопить.

Семко аж вискнув з переляку.

В темному кутку лежав старий чорний пес. Семко чемно вклонився: витягнув передні лапки і поклав на них носик.

– Я вас тут не бачив раніше. Ви тут живете?

Пес хрипло засміявся.

– Я тут доживаю. Старий я вже. Мені 17 років.

– Ого!

Семко ліг поряд. Пес був схожий на нього, з довгими вухами, але чорний.

– Ви – пастух?

– Колись пас овець, – неохоче озвався пес.

– А потім?

– Овець продали. Купили свиней і корів. Свиней пасти не треба. А корови глядів. Зараз одна лишилася. І свиней лише двоє. Господарі мої вже теж старі. Дивно, що тебе взяли. Ти такий же як я. Лише малий зовсім. Але тут нікого пасти.

– Я з Тимком приїхав. На літо. Я в квартирі живу. На 6-му поверсі. З ліфтом.

– Важко тобі, мабуть.

Семко потрусив головою.

– Я з Тимком сплю. А він мене вигулює. Це значить, одягає на мене повідка і веде до парку. Там кидає мені м'ячик або фрізбі...

– Що за фрізбі?

– Ем... Це, ніби, пластикова така кругла штука. Вона летить, а ти її мусиш упіймати, і...

– Ти знаєш, що ти мисливський пес?

Семко потрусив головою. Вушка залопотіли. Повисло незручне мовчання.

– А я щасливий. І Тимка люблю. Він грається зі мною весь час.

Пес хрипло засміявся.

– Це ненадовго.

Семко принишк.

– Що ти хочеш сказати?

– Він тобі вже казав щось про школу?

– Про школу? Ем, – замислився Семко. – Казав.

– От і все. Він не буде більше з тобою гратися. Ти будеш сидіти один у порожній квартирі. Поки люди будуть ходити в справах. А ти муситимеш ТЕРПІТИ, поки тебе виведуть надвір погуляти. Це боляче.

Семко знітився.

– У мене є пелюшка.

Пес знову розсміявся.

– Ти ще малий. Але так не буде завжди.

Семко принишк. Він довго думав. А тоді тихо запитав:

– І що ж мені робити?

– Є одна легенда. Існує на світі замок з кісток. Пес, який його побачить, більше не повернеться додому. Він буде вічно жити там. Як у раю.

– Все марно, – озвався Семко. – Я шукав його. За це потрапив сюди.

– Бо ти не знаєш головного. Цей замок не кожен може знайти. І він не пішов під землю, як говорять люди.

– Ні? – здивувався Семко.

– Ні. Він з'являється на світанку, з першим променем сонця. Лише перед тим псом, який прожив більше 15 років.

Пес закашлявся.

– Але... До чого тут я?

– Розумієш, мої сумуватимуть. Я ж не просто собі Бровко. Я член родини. А ти можеш замінити їм мене. Тобі тут добре буде.

Семко уявив, як він ТЕРПИТЬ цілий день, і його шерсть стала сторч.

– Мене ніхто не питатиме, – сказав Семко.

– Ні. Але цуценя, яке проводить старого пса до замку, має право загадати бажання. І воно здійсниться.

Семко скочив на лапки.

– Справді? Тоді... Я готовий! Але ж... Ти помреш?

– Хе-хе, – засміявся пес. – Я просто піду до раю, малий.

Семко прокинувся від звуку машини, що наближалася до хліву. Сонце стояло високо, тому й двері були відчинені. Семко вибіг у садок.

– Розумієш, мамо, приїхав господар квартири. Побачив того стільця. І сказав, мовляв, жодних тварин в квартирі. Навіть пункт до умови дописав. Я не уявляю, що робити. Як я Тимкові скажу? Він же його обожнює!

Це була Мама. Семко дуже любив гризти ніжку стільця. Здається, через це в них проблеми. Семко принишк і нашорошив вуха.

– Ларисо, ти головне, не хвилюйся. Тобі не можна. Тут до міста півгодини. Ти й так Тимка привозиш щотижня. А наш Бровко... він пішов у кращий світ. Тому, лишай Семка тут. Ми йому будемо раді.

Мама розплакалася.

– Справді?

– Справді. Собаці не місце в квартирі. Хочеш чаю?

Семко щасливо примружив оченятка. Сонечко лагідно пестило його за вушком. А з-за хмар, здавалося, підморгнув йому пес.

– Ти жабок не ганяй, – сказав йому на прощання пес. – Вони ж комах їдять. А тут, біля гною, їх завжди повно. У нас з жабками договір. Ну, тримайся там!

І пішов туди де для нього відкрилися двері замку.