Як Леся до лісу ходила...

Впала та й знепритомніла, сильно вдарившись головою. Наступне, що пам'ятає, це як щось пухнасте водить по обличчю. Схоже тато знову, пожалівши, впустив у хату Малого, і тепер вівчарка намагається випхати Лесю з її комфортного ліжка. Не на ту напав!

— Малий, іди геть, — дівчина навпомацки скинула це дещо з обличчя. На дотик хутро було приємним, але якимось закоротким для собаки, та й розміри явно не ті. Вона хутко розплющила очі та втупилась у хижий погляд зелених очиськ. Ой. Відповзла трохи назад.

Дівчинка одразу згадала, що взагалі-то з дому вона як кілька годин втекла провітритись, довкола густий ліс, а перед нею сидить лисиця.

«Забула, вони кусаються чи ні?»

Лисиця примружила очі, відхилила голову та почала реготати. Леся завмерла.

— Фух, оце насмішила. Яка я тобі лисиця, я, — тварина стала на задні лапи, вперла передні кінцівки в боки й почала махати хвостом. — Лис Діма, для друзів Дімон, володар цього лісу і, — підняв догори палець з кігтем на кінці, — виконувач бажань.

— Ти? Т-ти? Хто? — ну от, широкий список вад доповнило ще й заїкання. Провітрилась у лісі.

— Лис я!

— А я Леся. Леся Степанчук, — руку простягнути не ризикнула, осмикнула широку футболку що задерлась на спині та навіщось додала: — Школярка.

Наче це могло сповнити реалістичністю те, що зараз відбувалось.

— Та знаю я, знаю, — Дмитро зневажливо махнув лапою, — Я ж думки читаю, люба.

Леся недовірливо покосилась на нового знайомого, попередньо зробивши помітку, що вона певно зараз в комі і все це їй просто ввижається. Цікаво, чи хвилюються її батьки, а чи, може, радіють? А Вітя?

— Тобто ти знаєш все, про що я думаю? Хоча, логічно, я ж схоже майже вмерла і ти й так плід моєї уяви то чому б тобі не знати...

Лис забігав то вліво, то вправо, немов школяр на математиці перед дошкою, коли нічого не знаєш, підгледіти ніде, а тривожність зашкалює.

— Ні ж бо, це було моє бажання і от, тепер, я став тим, хто може виконувати чужі бажання.

— То ти щось типу золотої рибки? — дівчина вирішила, що поспішати їй вже нікуди й просто насолоджувалась розмовою, чекаючи, що ще докине її підсвідомість. От би ще мурах під ногами позбутись. Ти ба, які, шукають як їм в кросівки залізти.

— Лесю, ти мене вбиваєш, ти ще скажи, що ти маленька принцеса, а я твоя лисиця, яку треба приручити і піклуватися.

— Ну ні, якщо це переказ, то приручати мене маєш ти. Я, між іншим, теж була б не проти, щоб хтось про мене піклувався.

— То це твоє бажання?

— Так, — на кілька хвилин дівчинка затнулась замислившись та прокручуючи в голові спогади свого життя. — Мабуть, що так і є.