Пригоди без героїзму

Не знаю точно, що саме я відчула першим: те, що мене зараз знудить, те, що в мене розколюється голова, чи те, що я лежу у чомусь мокрому, і не дуже теплому. Відкривала очі я повільно. Все ж, голова боліла так, ніби я знову, як в девʼятнадцять дідовий самогон пивом запила. До речі, нудило так само…

Вгорі відкрилася цікава картина. Наче й небо, нічне, зоряне, але… Якесь воно не таке було. Інше якесь небо. Не наше. Не правильне. Хіба нічне небо має бути світло-синього кольору? І де дівся Чумацький Шлях?

Спробувала поворухнутися й почула тихий плескіт.

— Де я, чорт забирай? — слова давалися важко.

Відчуваючи під спиною опору, я трохи оперлася на лікті й озирнулась навколо. А поглянути було на що: по-перше, я лежала у воді. У чорнющій воді. По-друге, навколо був пісок. Багато піску. Багато чорного піску. Хотілося б подумати, що мені це все здається темнішим через ніч, але ж ні. Це дивне нічне небо давало стільки світла, що я змогла роздивитися і свої уже майже білі штани, і свої майже білі кросівки, і навіть свою маленьку валізку, що валялася в метрах двох від мене. Рюкзак був на мені, його я й відчувала за опору. Сподіваюсь лише на одне: хоч би тей торгаш не збрехав тоді дідові, і справді продав вологостійкий рюкзак.

Помалу я почала підійматися. Перед очима почало трохи пливти, але я потроху, на четвереньках повзла до валізи як до рятівного орієнтиру, вилізаючи з води. Доповзла. Головний біль почав набирати обертів. Перед очима зʼявився образ діда, який говорив маленькій мені, що при собі завжди має бути аптечка. Аптечка… АПТЕЧКА!

Я зкинула з плечей рюкзак й почала порпатися в бокових кишенях. Витягнула якусь дивну таблетку і мішечок з різними блістерами. Висипала його вміст собі на коліна, й знайшла працетамол. А це що? Мʼятна жуйка? Що вона взагалі робить в аптечці?

Видавивши на долоню таблетку, закинула її до рота й почала розжовувати.

— Боже, тепер ясно, що тут робить жуйка… — скривилася я.

Погляд впав на дивну таблетку. Покрутивши її в руках, я побачила якийсь пиптик і потягнула за нього. Пляшка. Дивна таблетка виявилася туристичною пляшкою. Якщо вдача на моїй стороні — дід купив пляшку з фільтром.

Кинувши до рота жуйку, я відкрутила кришку. Фу, стало ще гірше, ніж було! Таке відчуття, ніби мені в рот кіт насцяв.

Що ж, пляшка з фільтром. Вода чорна. Голова стала боліти трохи менше, гидотний смак перебив відчуття нудоти. Але що робити з водою?

У пляшці фільтр, і він має допомогти, але що, якщо у воді є щось таке, з чим він не допоможе? З іншого боку, чорт зна, коли я звідси виберуся. Три дні — і мене можна буде подавати до пива…

Я порпаюсь у міні-аптечці і приймаю рішення.

— Що ж, шкільна панацея, надіюсь, ти мені поможеш.

Намагаюсь встати, але відчуваю в тілі слабкість і знову повзу на четвереньках. Зачерпую в пляшку трохи води, стараючись не нагребти піску.

Повертаюся я точно так само — на четвереньках, ставлю пляшку на валізку і вмощуюся поруч на піску. Слабкість бере своє і я ненадовго прикриваю очі. В мокрому одязі трохи неприємно, і навіть прохолодно, але я вже не можу змусити себе піднятися, щоб його змінити. Зараз я трохи полежу, і обовʼязково його зміню…

— Обовʼязково… Зміню…

Різке пробудження і шалено калатаюче серце. Щось не так. Щось точно не так. Я підіймаюся оглядаючись навколо, але нічого не бачу.

Неправильне небо починає світліти, одяг на мені більше не мокрий, а в пляшці трохи червонувата вода. Якого біса вона червона? Я беру її до рук все ще вагаючись, але пересохше горло натякає, що вагатися не треба. І я пʼю. Пʼю закривши очі. Здається, нічого не сталося. Нічого не відросло і не відпало. Замертво теж, наче не падаю. Лишень у води трохи солодкуватий присмак. Я роблю ще ковток, і ще… і, вода в пляшці кінчається.

— Чорт. — я з жалем дивлюся на тару, в якій ще хвилину назад було трохи більше пів літри води.

Тяжко зітхаю і піднімаюсь на ноги. Слабкість трохи відступила. Голова гудить, та хоча б не розколюється на двоє. Я дивлюсь на небо, з-за горизонту повільно підіймається сонце. І ще одне.

— Що за…

Трохи оторопіло дивлюся на два світила. Куди я, бляха, попала? Глибоко вдихаю і підхожу до води. Точніше, до озера. До величезного чорного, як виявилося, червоного, озера серед чорних пісків.

Не знаю чому, але ніяким сном я це не вважала. Для якогось кошмару, голова боліла занадто реально.

Присіла, набрала води, піднялася. Підійшла до речей, і, жуючи декілька таблеток активованого вугілля з аптечки, почала шукати щось, що хоч трохи збільшить мої шанси на виживання.

Не знаю де я, як я сюди потрапила і що зі мною буде, але знаю точно одне: якщо нічого не зроблю, мене або ці два «сонечка» спалять, або водичка траване…

Ревізія рюкзака показала пачку якихось туристичних галетів, і коробочку з компасом. А ще, розкладний ніж, той що сто-пʼятсот в одному, трохи табаку, й навіть, пачку сірників, можливо, навіть не відсирівших.

— Ну, якщо буде геть каюк, то хочаб покурю на прощання. — криво всміхнулася я.

Звідки воно все там взялося можна навіть не питати — дід напихав всього, що тільки можна «для неочікуваних ситуацій».

—Ех, дідо, ти наче знав…— зітхнула я відкриваючи коробку, трохи більшу з сірникову розміром.

Я не вірячи дивилася на маленький компас, стрілка якого крутилася наче гвинт. Супер. Просто прекрасно. Очі бігали по маленькому клаптику інструкції, написаної на внутрішній стороні коробки, відокремлюючи найголовніше. Як користуватися ним ясно, але що робити, якщо стрілка вирішила попрацювати вентилятором? Ні слова про це не сказано!

— Так, спокійно, — зупиняла я підповзаючу паніку, — не працює компас — піду за сонцем! …сонцями.

Я швидко зібрала розкидані таблетки та дістала з валізи рожеву панамку. Ще раз глянула в небо, відмічаючи, що через кілька годин уже почне припікати. Порившись в невеличкому пакетику з косметикою, знайшла, ще не розпакований, сонцезахисний крем. Як могла, розчесала волосся й зібрала його в тугий пучок.

Закинула на плечі рюкзак, підхопила не дуже важку валізку й потроху пішла вздовж озера на схід. Нікуди не зникша слабкість не давала рухатися дуже швидко.

Озеро потрохи звужувалося, і вже, десь за годину, я йшла берегом неширокої річки. Шлунок почав нагадувати про своє існування, але я мужньо його ігнорувала, думаючи про що завгодно, тільки не про хлібні галети.

По відчуттям пройшло години дві, в реальності ж — триста двадцять сім кроків. Так, я рахувала. Чи вдасться визначити час по цим двом світилам, як з звичайним сонцем? Я не знаю. Компас продовжує крутити піруети, годинник на руці то відстає, то спішить. Як таке взагалі може бути з механічним годинником? Про телефон взагалі мовчу. Він здох, пропрацювавши рівно пʼятнадцять хвилин, за якими я й звіряла роботу годинника, коли мені здалося, що з ним щось не так.

В середині почала наростати тривога.

Треба продовжувати йти, поки не піднялась спека. А що як я не виберусь звідси? Хто знає, яка ця чорна пустеля завдовжки? Їсти хочеться. В мене так мало їжі. Вода якась неправильна. Небо якесь неправильне. Сонце теж, бляха ж ти, неправильне.! Все тут неправильне! Де я в біса опинилася?

Йти було важко. Так важко, що лише кроків через пʼятнадцять, я помітила як важко дихаю. Дихаю, не думаючи майже ні про що.

Вдих.

Видих.

Цей пісок взагалі десь кінчається?

Вдих.

Видих.

Вдих.

Боже, як же важко…

Видих.

В районі трохи вище шлунка щось тремтіло й щемило, але я намагалася не відволікатися.

— Якщо я зможу пройти ще сім кроків — дістану галет. Один. — вдих, видих. — Два. — вдих, видих. — Три. — вдих, видих. — Ні, я маю пройти ще. Сім — це якось не серйозно. Десять. Пройду ще десять кроків, і можна поїсти. Трошки лишилося. Ось, один. — вдих, видих. — Два…

Я йшла повільно. Дуже повільно, але йшла. Головний біль почав набирати обертів, у роті набиралася рідка слина, нагадуючи про ненадовго відступившу нудоту. Вдасться провернути цей трюк знову?

Налапавши в кишені, завбачливо розіпхані, таблетки, я розжувала парацетамол й запила його водою. В мене залишилося, ще шість таблеток. Далі — доведеться терпіти. Жуйка теж була відправлена до рота, й знову отримала порцію словесної «любові» до себе та свого смаку.

Нудити стало менше. Голод теж трохи пройшов, і я вирішила не зупинятися. Пройду ще з двадцяток кроків, можна буде зробити привал.

Двадцяти кроків я не пройшла. Не пройшла навіть пʼятнадцять — в очах почали літати чорні мухи, довелось падати на коліна, опираючись на ручку валізи. Важко дихаючи я сьорбнула води. Сонце повільно, але вірно, підіймалося. Два сонця. Два різних за розмірами, і, здається, за забарвленням, сонця. Хоча сліпили вони однаково — довго не пороздивляєшся. Присівши на коліна, я намагалася зачепитися хоч за щось очами. Нічого. Абсолютно нічого. Ніяких дерев, кущів, чи хоча б кактусів. Єдині мої орієнтири — річка, сонце і пісок. Триклятий чорний пісок, який помалу починав нагріватися.

— Чудово, — з сарказмом зітхнула я, — доля моя — стати копченою ковбасою.

При згадуванні ковбаси рот набрався слиною. Я пошукала в рюкзаку галети й дістала один. Маленький прямокутний коржик, розміром з половину долоні, був зараз смачніший, за будь-яку ресторанну страву, яку я коли-небудь їла. Хоч я й старалася відкусювати маленькими шматочками, ретельно пережовуючи кожен, галет закінчився занадто швидко.

Глянула в пачку, де лишилося ще чотирнадцять коржиків. Дуже кортіло взяти ще один — малесенький, зовсім крихітний, але в моїх теперішніх умовах кожна крихта має значення…

Відчуваючи, що зможу пройти ще трохи, я встала. Волочити валізу по піску було заняттям малоприємним. Рятувало ситуацію лише те, що при березі пісок був трохи вологим, і колеса валізи де-не-де могли прокручуватися, трохи полегшуючи мені роботу.

Небо почало набирати звичного блакитного кольору, де-не-де пропливали хмаринки. Світила, поки що приємно, гріли лице.

Декілька разів зʼявлялося відчуття, ніби за мною хтось стежив, але щоразу, коли я оберталася, щоб перевірити, нікого і нічого не бачила. Це тільки більше підсилювало відчуття тривоги, яке я й так намагалася ігнорувати.

В якийсь момент я збилася з рахунку, коли дійшла до відмітки в тисячу з гаком кроків. Сонця вже почали підходити до зеніту, і повітря нагрілося до температури хорошої сауни.

Боюсь, що коротенького привалу тут не вистачить.

Я полізла в валізу шукаючи щось, з чого можна зробити хоча б імітацію тіньку. Цю почесну роль отримав комплект постільної білизни. Максимально витягнувши у валізи ручку, я закріпила на ній одну сторону простирадла, а на відсунутий рюкзак—іншу. У цьому непогано допомогли затискачі для волосся, знайдені в тій же самій валізі. Вийшов якийсь косенький-низенький тіньочок, але в цій ситуації обирати не доводиться. Підійшовши ближче до води, я підзависла. Вода була прохолодною. Навіть при самому березі, де було добре відчутне дно.

— Як так вийшло, що кругом чорний пісок, який нагрівається швидше звичайного, повітря — як сауна, але вода в річці холодна?

Не знаю, від кого я хотіла почути відповідь, але постоявши ще з хвилину, вирішила перетягнути свій «будиночок» поближче до води.

Зняла кросівки й опустила ноги в воду.

— Ой як добре… — блаженно видихнула я, прикриваючи очі.

Всілася я на підодіяльник, склавши його вдвоє й намочивши в річці. Доля наволочок теж була визначена: перша — намочена й закручена в ковбаску, стала прохолодною подушечкою під потилицю, на яку я прилягла, а друга — приємно холодила лоб. Так я й пролежала, може з годинку-другу. Вийшло навіть трохи подрімати. Гарячий вітерець пройшов через мій «наметик», і яскравість імпровізованої стелі зменшилася. Я визирнула з під простирадла й подивилася в небо. Обидва сонця затуляла величезна біла пляма. Натягнувши кросівки, я нашвидкуруч запхала постільну білизну в валізу, й підхопивши пляшку з водою продовжила свій шлях. Залишається надіятись, що вітер не буде сильно розганятися, і в мене є трохи часу.

Я йшла. Йшла не знаю скільки. Декілька разів зупинялася на перекус чи таблетки. Гул в голові не зупинявся, але я вже не звертала на нього сильної уваги. Головне зараз — вийти з цієї чортової пустелі. З цієї пустоші, де немає нічого, окрім цього чортового піску й палючого сонця.

Напевно пройшло кілька годин, тому що два сонця нарешті пішли на спад. Не знаю, радіти мені, чи краще плакати?

Спека почала повільно спадати, моя тінь сильно видовжилася, а небо починало змінювати свій колір на світло-синій. Правда, якось швидкувато. Зупинившись для чергового привалу, я побачила, що ще хвилин зо тридцять, і сонця зникнуть за горизонтом. Трохи пожувавши губу, вирішила йти далі за річкою. Вона, здається, нікуди не звертала й текла у напрямку сходу, і взагалі, де вода — там і люди. Когось точно та знайду.

Небо знову стало світло-синім. Я спробувала знайти знайомі сузірʼя, але виходило поганенько. Окей, знайти знаки зодіаку у мене не вийшло, але де в біса ділася світла смуга Чумацького Шляху?

Я продовжувала йти, мимоволі згадуючи останні події свого життя. За останні дві доби відбулося забагато подій: зізнання Лєнки, зрада Паші, як виявилося, з цією ж Лєнкою…. Сюди потрапила… неясно як.

— Нетфлікс плаче за таким сюжетом… — зітхнула я.

Стараючись відволіктися, почала наспівувати перше, що знайшлося на краях памʼяті.

— Піду втоплюся у річці глибокій… — почала я і майже відразу осіклася, — схоже, не втоплюся …

Річка закінчилась. Ось так, різко. Впала в якесь озерце, розміром з велику калюжу й закінчилась. Паніка не встигла підібратися надто близько: в напрямку, куди я йшла, до неба піднявся стовп вогню. Я подумала, що мені вже привиділося, але стовп повторився трохи лівіше від першого. А потім ще один правіше. Чхати на те, що це може бути небезпечно! Де вогонь — там і люди, а значить, там і порятунок.

Я йшла так швидко, як мені дозволяло тіло. Через хвилин з пʼять-десять я побачила в низині групу людей, навколо яких то піднімався, то зовсім тух вогонь. Не знаю, як вони то зробили, але ці фокусники точно мають знати, як звідти вибратися! Біля них було ще щось, що бігало кругом, але я не сильно звертала на то увагу. Може, люди собак вигулюють у такому незвичному місці?

Мало не покотившись кубарем з підвищення, я попрямувала до них, не вірячи своєму щастю.

— Гей, люди, допоможіть! — не зважаючи на біль в голові я намагалася привернути до себе увагу, — Я тут заблукала трошки, не знаєте як звідси вийти? Гей, чуєте?

Вони чули. І те, що бігало кругом них, мене теж почуло. Те, що я прийняла за собак було страшним, блискучим і дуже зубатим! Тілом воно було схоже на якогось гончого пса, а морда… морда була розкрита «квіточкою» з чотирма «пелюстками» повністю вкритими гостряками зубів.

Я отропіла. «Песики» теж завмерли, а потім склали свої «мордочки», протяжно заскулили і чкурнули в сторону лівіше від тої, з якої прийшла я. Чуючи лиш власне серце, провела їх поглядом, і, переконавшись, що вони втекли з кінцями й вертатись не збираються, глянула на людей.

Люди глянули на мене. Хоч ніч тут і яскрава, з далеку я не дуже могла роздивитися їх зовнішність, але точно помітила як відбиває світлом волосся одного з них.

Подумавши, що потім запитаю в них, що це в біса тільки що сталося, я перехопила валізу зручніше й почала підходити ближче. Раптом один з них щось прогарчав й зробив крок назад. Його товариші теж відступили.

— Гей, ви чого? Люди, я не знаю як тут опинилася, можете мені допомогти? — я зробила ще крок в їхньому напрямку.

Той, перший, знову щось прогарчав, й видно роздивившись щось в моєму лиці підняв руку долонею до мене. Не знаю, чого саме він хотів, але я інстинктивно зупинилася. Світловолосий прокартавив йому щось, й той поліз у свою поясну сумку. У них всих були поясні сумки. Підійшовши, я стала трохи краще їх розрізняти, а не просто силуетами. Майже всі вони були високі, один чоловічок, що стояв трохи поодаль, був голови на дві нижчий за інших. У трьох була борода, кожен мав при собі меч. Високі чоботи, чорні жилетки на колись білих сорочках. Їхні лиця я не дуже бачила, чого не скажеш про них. Мене вони явно бачили дуже чітко. Та не це мене напрягало. Роги. У того, хто зараз порпався в своїй сумці й перегаркувався з блондином, були роги. Як в чорта з картинок.

Нарешті, він знайшов, що шукав, й гаркнувши до мене, кинув щось мені під ноги. Я опустила погляд до своїх кросівок, й побачила там невеличку шпильку для волосся. Тільки-но я присіла, щоб її підняти — мені в лоба прилетіло ще щось. Рогатий щось здавлено крякнув, по голосу впізнала, я ж тільки прошипіла й потерла уражене місце. Біля шпильки лежав медальйон.

Підвівшись з прикрасами в руках, подивилася на чоловіків, мовляв « і що мені з цим робити?» . Вони переклали мій погляд вірно: троє почали показувати на волосся, інші три показували пантоміму з надіванням намиста.

Я зітхнула, не розуміючи, навіщо ці танці з бубном, але, якщо після цього маскараду, вони виведуть мене звідси, то будемо наряджатися.

Волосся довелось розпускати, а потім заколювати, і вже на цьому моменті я запідозрила щось неладне. Голова, яка до цього просто гуділа, почала розколюватися. Проте, це були квіточки. Коли медальйон опустився на шию, холодячи кулоном ложбинку, зʼявилося відчуття, ніби мій мозок закипає. Не в силах стояти, я опустилася на коліна, а потім ще й на четвереньки. Біль була такою сильно, що аж заклало вуха. Лиш через кілька секунд я зрозуміла, що мені не закладало вуха, ні, це просто я верещала так, що не чула нічого навкруги. Останнє, що я запамʼятала — яскравий спалах, який я побачила навіть через заплющені очі.