В один подих вітру

43 градуси на вулиці – це коли навіть листя акації позгорталося у рурочки, і сплюнуте на асфальт – шипить і випаровується…

Андрійко забіг у тінь зупинки і полегшено видохнув, після прогулянки по незатінений вулиці, в перші секунди тінь видавалася майже холодною та, нажаль, тільки в перші секунди. Далі ця омана минула і тепер побілена та розмальована зупинка більш нагадувала казкову піч, в яку посадили Івасика смажиться. Хлопчина закрутив головою – чи немає поблизу якось більш прохолодного притулку, якщо не генделика з кондиціонером, так хоч якусь тінь, щоб хоч трошки продувалася, але відкрита палаючому сонцю вулиця нічого такого не пропонувала, хіба що напівопалий горіх на іншому боці вулиці. А так порох з добіла висохлого глинистого чорнозему та високі глухі штукатурені паркани – там за ними є і дерева, і прихисток від сухого гарячого південного вітру, що в таку спеку висмоктує з жертв всі краплі вологи, наче велетенський фен.

Ех, треба було у бабці лишатися – подумав з жалем Андрійко. Зараз сварка виглядала якоюсь зовсім дитячою, а йому цілих одинадцять років, він має розуміти що баба просто стара і тому нічого не розуміє. Ну посидив би хоч до вечора, не треба було зараз на сонці пектися…

Він ще вагався, чи йти назад, як на повороті з’явилася маршрутка і хлопець хутко перебіг на інший бік вулиці – ну з’їздить до кінцевої, проте не буде тут пектися і можна буде обрати місце де прохолодніше, та заскочити всередину не вийшло – спочатку з бусіка виліз білий кудлатий собака і витаскав за собою тітку, що не відлипала від мобилки, потім вийшла товста жінка з дитиною років п’яти і малий зупинився на вході, тицьнувши у собаку:

- Мамо, дивися, вівця!

Андрійко приснув про себе, поглянувши на білого – собака зараз і справді походив на вівцю – опустив кудлату голову, в який очей не знайти, і жував дивом не пожовклу траву біля паркана, поки його власниця продовжувала щось тикати у телефоні.

- Це не вівця, це собака, - втомлено заперечила товстуха і потягнула дитиною за собою, а той вперся та з докором заперечив:

- Ну яка це собака! Він травку їсть!

Тут Андрійко вже хихикнув в голос, разом з господаркою «вівці», що нарешті відірвалася від екрану. Мати нарешті висмикнула дитину з бусу, що ту моркву і напівпідсмажений хлопчина вже встиг зазирнути в прохолоду салону (там здається навіть кондиціонер робив!), як двері зачинилися перед самим носом з вигуком водія – На коло не беру! і маршрутка поїхала геть.

- Може мені до церкви! – ображено вигукнув Андрій їй вслід. І почув ззаду:

- Та не поїде він до церкви. Бо вже порожній, а живе ось тут поруч і зараз перерва дві години до наступного рейсу – собаковласниця співчутливо дивилася на нього і пес відірвався від трави і теж роздивлявся лоха, якому мінімум дві години тут пектися. Або йти назад і вибачатися перед бабцею. Мабуть роздивлявся, бо за волоссям на морді що звисало від потилиці нижче носа зрозуміти, куди собака дивиться було важко.

- Лайно, - не стримався малий і люто потер носа, щоб не хлюпнути їм як ображене немовля. І тут, ніби на зло, завила сирена. Андрій знов закрутив головою, та ніякого прихистку поблизу не було, до бабці щонайменше 20 хвилин бігти, а там десь вдалині наче почувся знайомий мерзотний звук «мопеда».

- Ти чий взагалі? – тітка з собакою підійшла ближче, поклала руку на плече.

- До бабки Олени в гості приїхав, вона там за школою живе…

- Угу, до Триндичихи? Ну то дзвони їй, скажеш що у Марійки з собаками тривогу пересидиш, а там і поїдеш додому.

- В мене телефона немає, - набурмосився Андрій, але його вже волокли за руку кудись за зупинку. Саме за телефон вони і посварилися, як виявилося, бабця ввечері, коли він заснув його заховала, і сказала що ніякого телефона поки моркву не прополе, а йому конче було треба написати Сергію, і ще збиралися разом на данж… Бабка вперлась, що той віслюк перед гіркою, Андрій психанув і вирішив повернутися у місто, до компа і провідного інтернету, і що з того, що батьки поїхали, ключ і гроші в нього були, не малий, впорається.

Поки він розмірковував, чи варто йти зі сторонньою людиною невідомо куди, тітка встигла набрати номер і вже казала в трубку:

- Олена Іванівна, я тут вашого онука на зупинці зустріла, заберу його до себе, ви не хвилюйтесь, - що там казала бабця, Андрій не почув, але наступної миті телефон тицьнули йому в вухо і бабка почала причитати, що вона хвилювалась, серце і все таке так, що хлопець майже зібрався кинути телефона і втекти світ за очі, та звук мопеда став голосніший і ближчий. Вже не здавалось, він його чітко чув десь там на півночі. Нерозбірливо пообіцяв бабці що все буде добре і нарешті подивився, куди його тягнуть.

Дім «Марійки з собаками» виявився на наступній вулиці, за старим колодязем. Паркан і ворота біля хати були вкриті величезними написами «Обережно, територія охороняється собаками» та «Обережно, собаки кусаються», за парканом стирчали недоштукатурений двоповерховий будинок та вітряк, що повільно обертався під дією вітра.

- Електрика, - кивнула на нього Марійка. – Батько ще 10 років тому зробив, наче знав що.

У дворі було як в кожній другій хаті в цьому селі. Басейн (не той що плавати, а той що з питною водою), свердловина, виноградник, пара абрикос та город за парканом, зліва – вхід до великого погребу, здається ще більшого ніж у бабці.

Обіцяні злі собаки – дві такі самі білі і пухнасті хмаринки підбігли радісно розмахуючи хвостами і Андрій вже потягнувся погладити першу, що розкрила пащу, посміхаючись, коли тітка відсунула його трошки вбік і гаркнула:

- Нумо, геть! Це свої.

Собака ображено закрив пащу і відвернувся від хлопця, наче і не біг тільки що до нього, обидва підійшли до жінки, тернулися головами об стегна, понюхали того що приїхав з міста, і не поспіхом пішли геть.

- Ей, на місце, тривога! – гукнула їх Марійка і потягнула Андрія у погреб.

Погреб виявився набагато більший ніж у бабці – вхід аркою, явно старовинний довгий, метрів 10 спуск вниз, і там знизу велике, викладене вапняком приміщення з напівкруглою стелею. Там було напрочуд прохолодно і затишно – на стінах виблискували вогники ледгірлянди, з одного боку стояло велике ліжко, з іншого – полки з засолками і пара великих куп піску. В таких бабця закопувала буряки та моркву, щоб до наступного року долежали. Тітка запалила торшер у кутку, і Андрійка роздивився, що біля третьої стіни стоїть стіл з ноутбуком, приєднаним до роутеру з вайфаєм. Не встиг він засумувати за телефоном, як господиня дістала з холодильника пляшку з водою і простягла йому.

- Не дивись, інтернету немає, бачиш вогник червоний. За графіком ще пів години світла не буде, ось він і помер.

- А… - питально протягнув хлопець, жадібно сьорбаючи холодну воду. Після прогулянки в цю парилку звичайна вода з басейну здавалася смачнішою за будь яку колу.

- А в мене світло від вітряка, бачив же нагорі.

Господиня достала пляшку і собі, і всілася на ліжко, куди тут же заскочив білий пес, вмощуючись поруч, два інші – чи то ті що були вдома, чи там заплутався і той, яким шли з зупинки, Андрій вже не розумів, настільки вони виглядали схожими, розляглися на останніх сходинках і поки не придивишся і не зрозуміти де голова, а де дупа, поки не ворухнеться довгий білий хвіст.

- Світло і воду батько робив, це в нього ідея фікс була – щоб все було своє, незалежне. А погреб старий, його ще за радянських часів будували, коли ми його купували, старі люди казали за другу світову тут пів сіла ховалося під час бомбардувань…

Тітка замовкла, щоб сьорбнути води, і стало тихо-тихо, тільки десь вгорі біля дверей гула одинока муха. Не чути ні гуркоту мопеду, ні пострілів, а наші вже мали стріляти. Наче немає війни, а просто його запросили на оглядини в музей. Оно, кораблики якісь на полицях над ліжком, старовинні фото з такими самими білими кудлатими собаками.

- А що це за порода, - нарешті спитав Андрій і вмостився на стільці біля столу. Покрутився туди сюди, і подумав що в такому грати було б зручно.

- Українська вівчарка.

- Немає такої породи! Я всі породи в атласі ще в першому класі вивчив. Це бобтейли, так? – образився на таку нахабну брехню хлопець. Насправді він розумів що це не бобтейли – занадто великі і не ласкаві, хоч білі і пухнасті, але ж і ніяких українських вівчарок на світі не існувало!

- Є, - різко відповіла Марійка, і наче злякавшись її різкості згас торшер. – Тільки в нас її украли. Слухай сюди, я тобі все розповім.

Вона трошки стишила голос, ліхтарики на стінах блимнули хвилею жовто-блакитних спалахів, і Андрійко наче вживу побачив, степ про який йшла розповідь…

***

Давним давно, більше двох сотень років тому, тут у степах жило багато різного люду. Киримлилари, козаки, пересічні українці – хто бродив по степах з місця на місце та пробавлявся полюванням та грабунками, хто будував хутори, орав землю і порався біля худоби, а хто кочував з отарами вівець – влітку на північ, де більше трави, а взимку на південь, бо тепліше і трава довше тримається. І разом з ними бродили по степах великі білі собаки. Досі ніхто не знає звідки вони там з’явилися. Хтось подейкує що їх предків – завезли разом з вівцями звідкись з Альп, інші кажуть, що з місцевих собак вивели, точно відомо тільки те, що ось ці перші українські вівчарки та кримська борза, що потім вимерла були близькими родичами. Тільки кримчаки були хоч і брудасті так само як і укри, але шерсть коротка і переважна темна, з ними полювали на прудких степових зайців, та великих і сміливих степових вовків, що тоді були набагато більші і зліші, ніж їх лісові родичі. А українські вівчарки пасли вівець і охороняли будинки, хоча під довгою кудлатою шубою ховалася та сама струнка і швидка борза, що запросто могла наздогнати вершника і вибити його з сідла. Вони мали бути пильні та непомітні в великих отарах, щоб ворог не міг відрізнити де вівці, а де собаки. Вони були незамінними помічниками багато років, і з кожним наступним поколінням – все більш і більш досконалими.

- А чому вони кудлаті? Зваритися можна в такій шубі влітку!

- Е, ні, - засміялась Марічка і погладила мохнату морду, яку поклав пес їй на коліна, - навпаки. Майже всі, хто живуть в спекотних регіонах не голі ходять, а носять товсті халати з вовни – бо вони краще від спеки захищають. Так і укри – у них шерсть, наче термос, все одно собаки не пітніють, і шкірою охолодитися не можуть, тож фетр захищає їх від нагріву. А ще, в ті часи повсюди у степах рос ковил. Це зараз він в Червону книгу вписаний і мало де побачиш, а тоді він був усюди. В нього колоски гострі та зазубрини такі, що якщо він десь в тварину увіп’ється, то пройде наскрізь поки з іншого боку не вийде. Тож шерсть укрів і від цієї халепи захищала.

- А разом з вівцями їх не стригли? – Андрійко пересів на ліжко поруч, і помацав хутро на карку. Воно було напрочуд м’яке, а разом з тим товсте і наче просочувалась скрізь пальці.

- Ні, - засміялась Марічка, притримуючи про всяк випадок собачу морду. – У ті часи вівець ще не стригли, бо їх розводили заради м’яса, а шкіри вичиняли зрідка взимку, коли кочеві люди зупинялися на зимування. Заводів тоді ще не було, а ті хто шкіри вичиняли професіонально жили у містечках, біля боєнь для худоби, бо шкіра корів та коней була тоді набагато цінніша – і сідло зробити, і ремені усілякі, і інше обладнання, а вівці що? Ну хіба що на одяг, та й то, раз пошив і роками носи. Стригти почали вівець набагато пізніше, коли сталася промислова революція. Чув про таку?

- Щось чув, - насупив носа Андрійко. – Це в Англії, коли потяги придумали?

- Угу. Не стільки потяги, скільки парову машину, а потяги вже потім. Але найважливіше, що там вигадали машину яка могла прясти і ткати нитки набагато швидше і якісніше, ніж могли раніш люди за допомогою прядки та ткацького верстата. І їм знадобилася купа вовни. Набагато більше вовни, ніж раніш. Всі фермери в Англії закинули майже все інше, тільки вирощували і стригли вівець, але вовни все що було замало. Її купляли по всьому світу за копійки, везли в Англію, і там виробляли дорогі тканини, що також продавали усюди.

Тільки Англія – це крихітний острів, порівняно з нашими степами, і ось сюди приїхав німець, Фальц-Фейн, і почав будувати вівчарське господарство, зовсім іншого розміру ніж були раніш. Його отари були такими великими, що коли їх випускали пастися вони вкривали степ до самого небосхилу. Уявляєш, кожна отара складалась з трьох -п’ятьох «шматків», а шматок – це 5-8 тисяч вівець.

Андрійко здивовано розплющив очі. Він бачив вівець у бабчиного сусіда – цілих двадцять штук, і коли вони пробігали по вулиці – заповнювали її вщент. А тут вісім тисяч! Ціле море з вівець! І це тільки шматок однієї з отар…

- Та доглядати за такою кількістю вівець було дуже складно. Якщо просто їм дати йти купою, то ті що йдуть перші, згризуть усю траву до самої землі і коренями – саме так утворилася Олешківська пустеля. Тож вівець треба було вирівняти в одну шеренгу, і ось цю довжелезну на кілометр нитку з баранів крок за кроком рушити вперед. Люди ніколи б не впоралися з цим самі, і їм допомагали українські вівчарки. Кожен шматок пасло три-чотири людини і п’ять-сім собак. Для цього собаки мали бути не звичайними пастухами, яких повно в кожному куточку світу. Вгадаєш чому?

Хлопець потиснув плечами.

- Ні, що там такого? Ось бордер-колі таке з тими вівцями витворяють, чом їм не побудувати ту нитку? В Англії теж отари великі.

- Не настільки, засміялась Марійка. – Я ж кажу, Англія маленький острів, він весь заселений, міста, сіла, свої і чужі пасовиська поруч, все огорожами переділено. Вовків усіх давно виполювали, а отару на 200 чи 300 вівець і людина від крадіїв зможе оборонити. Тем більш що зазвичай на ніч їх заганяли в якесь укриття, і тоді боронити їх було ще простіше. І головне завдання у пастуших собак було провести отару через вузькі проходи та хвіртки, між огорожами, щоб не заскочили на чуже поле, чи там поділити на частини, якщо людині треба. Це вівчарки людини, вони виконують саме те, що сказали їм люди і роблять це досконало. Такі собаки людей – бельгійська, німецька, шотландська вівчарка, австралійський келпі.

- А кавказці? Вони ж теж вівчарки, - похвалився знанням Андрій. Розповідь його вже дійсно захопила.

- Вівчарки. Як і середньоазійські, кангали, маремми і командори. Тільки це інші вівчарки – собаки отари. Там де вони живуть не треба досконало керувати отарою за вказівкою людини, там треба тримати їх купою, бо отари маленькі і захищати від вовків і хижих птахів. Цім собакам не треба люди, щоб казали, що їм робити, навпаки, вони все знають самі і частіше краще від людей – кого з хижаків відлякати, а кого вбити, щоб і не думав повертатися. Вони мають зазвичай триматися подалі від чабанів, бо з того боку отари, де люди і вогонь хижаки не підійдуть, а ось з іншого, де темрява і ніч – мають чатувати собаки, щоб жоден вовк не підійшов. Ці вівчарки більш споріднені до вівець, ніж до людей, на їх батьківщині отари продають разом з собаками, бо вони їх частина.

А з украми геть інша історія. Фальц-Фейн та інші багаті люди винаймали чабанів разом з собаками пасти отари. Не сподобалась платня чи отару відігнали на продаж – і чабани з собаками переходили до іншої. Побудувати нитку з шаленої кількості вівець, згорнути її, поділити шматок на дрібніші частки, коли треба – для цього замало того інстинкту, яким керуються собаки отари, щоб збивати їх в купу чи відвертати від небезпеки. Тут треба слухати, що кажуть люди, і точно виконувати на далекій відстані. А потім, наприклад на ночівлі, треба обходити всю величезну отару і боронити спочатку від вовків, а пізніше, коли їх майже винищили – від кочового люду, що міг наскочити верхи, схопити одну-другу вівцю і сподіватися втекти. Подейкують, одного разу, татарин переплутав укра з вівцями, схопив у сідло і поскакав геть. А укр так здивувався, що деякий час і не опирався, аж поки його не привезли на стійбище, і там вже він вбив всіх родичів того грабіжника….

- Правда? – зачудовано протягнув Андрійко, уявляючи як би було круто запустити такого собаку десь до русні. Наприклад дроном віднести…

- Та ні, - відмахнулась Марійка. – Байка це. Це й про інших собак охоронців розповідають, типу кавказців. Тим не менш охоронцями вони були знатними і їх дуже цінували і вважали частиною родини.

Було їх настільки багато, що Фальц-Фейн, якому за побудову Асканії-Нови і успіхи у сільському господарстві надали титул барона, хизувався перед англійцями:

- В мене собак більше ніж у вас вівець!

І ось це правда.