Хоуп. Остання надія людства

Заснув чомусь добре, насправді. Як колись спалося у кабінеті Ма між стіною та стелажем для тек. Мені снився Марк. Він сидів за своїм робочим столом, крутив щось на мікроскопі й тихенько мугикав собі під носа:

— You wanna try to take me under

I'll never bow 'til  I'm six feet under

Listen to the sound of rolling thunder

You can't break me, you'll never take me down…

Я завовтузився на своєму місці й, нагостривши вуха, почав тихенько підвивати. Ма розсміявся:

— Що, друже, теж християнський рок до вподоби?

Я смачно позіхнув й вивалив язика з пащі. Щеп пак подобається! Покажи-но мені того, кому не подобається. Хоча знаю одного такого, у сусідньому кабінеті працює. Я завив у всю горлянку, подумки рахуючи до трьох. На рахунку «три» двері нашого кабінету з грюкотом відкрилися. Я вскочив на лапи й розтяг пащу у фірмовій «посмішці», аби привітати нею Санька – місцевого нейробіолога, йому ніколи не подобалися наші з Марком співи, та замість нього до приміщення увійшов він. Ні, не так. Спочатку увійшов запах. Соснові дошки, солоний бриз, міцний віскі й зовсім трохи жимолості. Недешевий запах. Я до цього його тільки один раз чув, коли до нас приходила «людина з міністерства». Тільки від того візитера так не тхнуло машинним мастилом й смертю. Той не був озброєний. Не ховав обличчя під балаклавою.

Очі Марка розширилися. Кабінетом розтікся терпкий запах тривоги. Від нього хотілося чхати. Я побачив, як Ма, збліднувши, звівся на ноги, прокашлявся й запитав:

— Чим зобов’язаний?

Незнайомець питання проігнорував:

— Ми з подарунками. — Озирнувся через плече, коротко кинув за двері — Хлопці, заносьте.

Коридором перли двоє. Ступали тяжко, не по - людську. Я раптом подумав, що вони тягнуть тіло. Так мовчки, вперто й зосереджено можна тягти тільки труп. Ну, не помилився майже. Двоє чоловіків у камуфляжі притягли щось витягнуте у чорному пакеті. Сморід від нього стояв страшенний.

— Чому до нас? Чому не до головного? — Запитав Марк.

— Головного більше немає.

— Тобто? Витік?

Недешевий на хвилину зам’явся. Наче розмірковував чи варто казати.

— Те, що я зараз скажу, прозвучить досить дивно. — Поволі почав він. — На них напали.

Ма витріщився на нього:

— Хто напав?

— Заражені.

Марк замислився:

— Певно міграція… Скоріш за все головний офіс просто трапився на шляху стада й…

— Їх було всього троє. — Перебив його Недешевий.

— Що? — Запнувся Марк. — Звідки знаєте? Хтось вижив?

— Дістали записи з камер спостереження. Та трійця… Вони були іншими. Чесно кажучи, з такими ми поки не стикалися.

Не сподобалася мені та розмова. Щось з нею було не так просто. Я невдоволено забуркотів. Недешевий вирячився на мене, подивився прямісінько у вічі.

— Ваша собака? — Запитав у Марка. — Цікава яка…

— Це – пес. — Відповів Ма. — Хлопчик, тобто. Мій хлопчик.

Недешевий наблизився до мене. Не боявся абсолютно, а от мені вперше за багато часу стало страшно, бо цей, здається, розумів, що я розумію. Потім він перевів погляд на двох бійців, що прилаштовували тіло у пакеті на прозекторський стіл, й кинув Марку:

— Вийдемо.

Про що вони розмовляли у коридорі я не чув. Занадто голосно шарудів пакет, занадто голосно дзвеніли ланцюги, якими прив’язували до столу жінку у білому халаті. У неї на грудях теліпався заляпаний кров’ю бейдж. Я підійшов ближче й придивився до нього. Це дурня насправді що собаки не вміють читати. Я, наприклад, вмію. Й зліва - направо, й справа - наліво, і як хочеш. Доктор Лілія Войтенко, значить. Я придивився до неї уважніше: сплутане волосся, медична піжама, заляпана кров’ю та пилом, й вени. Чорні вени, що товстими джгутами обплітали її руки, ноги, шию, навіть обличчя, й неспокійні очі, що тривожно рухалися під заплющеними повіками. Жодних слідів укусів. Що ж з вами трапилося, доктор Войтенко?

— …вбили всіх, залишили лише її й це дивно, — почувся з коридору голос Недешевого, — ця жінка заражена, це точно. Тільки вона не кусюча, якщо можна так виразитися. Коли її знайшли, вона просто сиділа на підлозі з заплющеними  очима й …

Шкрябаючий звук змусив мене відвернутися. Я повернув голову до жінки. Пальці на її руках легенько тремтіли, довгі жовті нігті шкрябали металеву поверхню столу. А ще вони рухалися, ті пальці. Стискалися, ворушилися, як огидні бліді й товсті хробаки. Дивитися на то було неприємно. Я заплющив очі, а коли розплющив їх, раптом опинився у підвалі.

Тьху! Насниться ж. Приміщенням гуляв легенький протяг, павук у кутку кудись зник, стояла тиша. Ніхто й ніщо не порушувало нічного спокою. А потім раптом хруснуло скло.

Випадково хруснуло, раптово, незумисне. Хтось підкрадався. Саме підкрадався – якби цей хтось просто йшов або шаркав, я давно почув би його. А цей крадеться. Отже, має щось на думці, отже те "щось" не дуже добре.

Кіготь. Довгий, огидний, чорний, з зубчиками – гачками на кінчику. Він проліз крізь решітку на підвальному вікні, й у місячному світлі було добре видно, як він видовжується – видовжується, як тягнеться до нас з Марком, як шкрябає бетон у п’яти сантиметрах від мого носа.

Шерсть на загривку заворушилася. Серце забилося швидко, до болю, до чорних мух перед очима. Заболіло все. Лапи заболіли, спина, серце, печінка - все. Кров навіть заболіла. Захотілося завити, заскавчати. Та що там завити! З розбігу й об стіну захотілося.

Найшла.

Вона нас найшла.

Кіготь втягнувся назад, на двір. Я сіпнувся. З вулиці почувся клекіт. Щось схоже на пташине вуркотіння та дитяче брязкальце. Я його одразу ж впізнав. Його важко з чимось сплутати. Складно не впізнати. Важкі кроки попрямували прямісінько до чорного входу. Я вскочив на лапи.

Сморід. Він вдарив по рецепторах настільки сильно, що мені на хвилину сперло подих. Він з’явився раптово, не було його й, от, він є. Обтікає мене й Марка з усіх сторін. Ма, до речі, теж її відчув. Схопився за голову, замикав, відповз у куток, якомога далі від дверей, у яких вже з’явився чорний силует. Він смердів, клекотів, шепотів щось на невідомій, чужій, нетутешній мові. Від говору того шкіра на носі збиралася у зморшку, змушувала шкірити ікла, змушувала глухо гарчати. Я не розумів сенсу тих дивних слів, та цього й не потрібно було. Й без того було зрозуміло, що то щось вороже, темне й стародавнє, здатне звести з розуму.

Вона не встигла напасти. Вже приготувалася до стрибка, напружинила міцні передні кінцівки, блиснула у темряві жовтими очима...

Постріл. Він розрізав нічну тішу гострим ножем. А потім ще один й ще.

Тварюка зупинилася. Я бачив як її мучить вибір: добити нас чи поживитися людятиною. Адже, постріл означає людину, а людина дорівнює їжа. Голод переміг. Невдоволено заклекотівши, вона зірвалася з місця й зникла у темряві. Все правильно. Пожива перш за все. Марк ніякий. М’яса на ньому небагато. Я ж так взагалі, навряд входжу у їхній основний раціон.

Спочатку пожива, а помста на потім. На десерт. Помститися норовливій жертві, що мала нахабство втекти від неї під час першого нападу вона завжди встигне. Це тепер не полювання навіть, а так, суцільне задоволення. Вона гнатиме нас далі й знатиме, що нікуди ми тепер від неї не подінемося.

Чекати поки Тварюка повернеться ми не стали. Зірвалися з місця й рушили садами-городами у глиб міста. Точніше я зірвався, й тяг за собою Марка. Дякую вам, невідомі люди. Цієї ночі ви врятували нам життя, хоча дізнатися про це вам не судилося. Я пам’ятатиму про це. У тому, що ви вже мертві, я навіть не сумніваюся. Тварюка сильніша за людину, швидша, прудкіша. Може не така розумна, все ж таки вона ближче до звіра, ніж до людини, от тільки розуму їй не треба. Вистачить всього іншого. У вас не було шансів.