Хоуп. Остання надія людства

То була одна з таких рідких зараз ночей, коли йшов дощ. Лютувала злива, вітер зривав покрівлю з наземних будівель, блискавиці били у розпечену землю, осяюючи все довкола. До грози я звиклий. У ті часи, коли все було гаразд, таке траплялося частенько. Хоча всі ми потроху ті часи забували. Прийшла нова, темна пора. Пора чудовиськ та мутантів. Пора, де людина зійшла з трону царя природи й скотилася донизу харчовим ланцюгом. Пора, де зникли осінь й весна, й зима перетворилася на заболочену калюжу з сірим небом, й не тішила нас більше снігом та морозом. Залишилося тільки пекуче літо й кілька місяців невеличкої прохолоди.  

Грім гримів так, що було чутно навіть у нас у підвалі. Цю закономірність я помітив доволі давно: чим спекотніше на дворі зараз, тим страшніше буде громовиця, коли почнеться гроза. Ма сидів згорбившись біля свого робочого стола, крутив у руках дві пробірки, свої останні напрацювання, й, нахмуривши брови, не відривав очей від прив’язаної до столу лікарки Войтенко.

— Вона ж не людина… — Прошепотів він. У кабінеті були тільки ми троє. Жодних зайвих слухачів, тож у Марка була така рідка можливість поміркувати у голос. — Людська кров такої температури не витримає, а ця… скільки не нагрівай… Хоча склад ідентичний нашій, от тільки...

Він на хвилину замовк, втомлено кліпнув, а потім звернувся до мене та заговорив. Говорив довго, не зупиняючись ні на хвилину:

— Знаєш, Хасе, якщо так подумати, то ми ж самі у цьому й винні. Всі ці викиди в атмосферу, забруднення, втручання в екосистеми… Ми догралися. Хоча ж бачили, не могли не бачити. Кожне літо ставало спекотнішим за попереднє. Й тривало все довше, й довше, аж поки воно затрималося зовсім надовго й вирішило полишити нас тільки наприкінці грудня. Знаєш, я вже навіть не пам’ятаю, як це, коли йде сніг. Коли я народився, взимку нас вже здебільшого заливали дощі. Й вже потроху з’являлися нові хвороби.

Цікаво, взагалі, звідки вони взялися. Може з космосу прилетіли, хто зна. А може й були тут задовго до людей. А може це якесь плем’я аборигенів у непролазних джунглях, у недоторканій природі, жило собі за своїми первісними законами, приносило людські жертви своїм кровожерливим богам, й потрохи змінювалося під зовнішнім впливом людини сучасної. Може вони – наступний виток еволюції. Вдарила спека. У нас були кондиціонери та холодильники, а що було у них? Чим вони могли зарадити аномальним змінам клімату?.. Дурна теорія. Не зважай, Хасе. Жодним науковим фактом не підкріплена… Проте іншої я не маю.

Звідки у нас почалося зараження? З Катару. А Катар у нас лідер по спеці. Сонце там круглий рік. Навіть у кращі часи, у літню пору року, температура там сягала +55о С. Дивовижно, правда? Зараза прийшла не з нетрів країн третього світу, не зі смітників та звалищ, які так любили влаштовувати у Східній Європі, а з країни, чий ВВП був найбільшим у світі… Парадокс… Тоді під роздачу потрапила якась біолабораторія у Китаю. Начебто вони випустили бойовий вірус. Теракт, оці всі справи…

Спочатку я думав, що він їх і породив, вірус. Що ця істота – мутант, але ні. Хвороба дуже швидко захоплювала нові території. Епідемії спалахували то тут, то там, але… Завжди у країнах з найвищими температурними показниками… Ніякі це не мутанти. Це чистильники. І ніяка то не мапа поширення хвороби, то мапа міграції. Їхній маршрут зачистки цієї планети від шкідників.

Я знайшов дещо дуже цікаве, коли досліджував кров та слину пані Войтенко. Вірус – це дійсно зброя. Тільки не наша. Їхня. Я не певен, можливо це механізм харчування, ну як у павуків, наприклад, хоча більше скидається на зброю. Чи може таки для травлення? Так… Скоріш для цього. Певно їм потрібно, аби м’ясо жертви стало м’якшим у процесі розкладання. Чи зброя все ж? Як знати тепер… Тепер вже і не дізнаємося, мабуть.

Здається мені, спочатку їх багато було, цих істот, бо людей теж було багато. Але вони наступали й наступали, й людей ставало все менше. І їх, тварюк, ставало все менше, аж поки не залишилося всього три.

Я оце все думку гадав, як ми їх раніше не помітили, як не розпізнали. Тепер дійшло. Не заражена у нас зараз у кабінеті, Хасе, не постраждала. Вона – диверсантка. Гадаю, їй був потрібен певний час, аби повністю підігнати себе під людську подобу. Чи може просто вони стали обережніші. Може вони й сильніші за нас, та, скоріш за все, не безсмертні. Може вона просто збирала таким чином інформацію, а тепер, коли все скінчено, коли її викрили, вона покличе своїх друзів. Я правий, докторе Лілія Войтенко? Чи, може, не докторе?

Істота на столі мовчала й не рухалася. Я, у сказане Марком, вірив з трудом, якщо чесно. За весь цей час вона жодним чином себе не виказала. Не намагалася напасти, але ж і не змінилася також…

Ма тим часом підвівся. Ще трохи покрутив пробірки у руках, а потім перелив їх вміст у два автоматичних шприци й продовжив:

— Це мої останні напрацювання, Хасе. Вони можуть захистити нас від вірусу, що несуть у собі тварюки. А може й не зможуть. Було б у мене більше часу, обов’язково провів би усі потрібні досліди та випробування, попросив би спіймати декількох заражених, подивився, як зразки працюють на практиці, тільки… Немає у нас більше часу. Я більше ніж впевнений, що дві інших істоти, з хвилини на хвилину будуть тут. Слухай, Хасе. Слухай уважно. Я знаю, ти все розумієш. Кожне моє слово. До високої температурим їм байдуже, так… Чорт забирай, ми ж самі підготували для них планету, ідіоти!.. Високі температури, так… Я проводив досліди. Вони люблять спеку, спека їхня царина, а от холод тварюкам не до вподоби. Не знаю чи вбиває він їх, але, можливо, у нас хоча б з’явиться шанс. З вакциною й холодом у нас може з’явитися шанс на майбутнє, бо ця рідина у їхніх венах, не можу я змусити себе назвати її кров’ю, вона замерзає, Хасе. Замерзає, ти чуєш?

І я почув. Тільки не слова Марка, а автоматну чергу десь поверхом вище. А потім звук розбитого скла, броньованого скла, й крик, що швидко обірвався, й жадібне чавкання, й тваринне рохкання.

Збоку столу почулося клекотіння. Щось середнє між пташиним щебетом та дитячим брязкальцем. Ми з Ма перевели погляд туди, припинивши споглядати стелю. Лілія Войтенко підійматися.

— Чорт… — Прошепотів Марк.

Приміщення заполонив сморід. Тваринний сморід. Тільки не здорового звіра, а хворого, майже мертвого, з залисинами, з не загоєною раною на боці. Гидкий запах. Їхній запах. Запах смерті. Я загарчав, напряг лапи, готовий кинутися на неї будь-якої миті.

— Сидіти! — Скомандував Ма майже спокійно. Голос тремтів хіба трошки.

Жінка сіла. Сплутані пасма впали на обличчя. Спробувала встати, та нічого не вийшло. Ланцюги тримали міцно. А далі мені стало страшно. Так страшно, як не було ніколи у житті.

Чорні вени, що оплітали її майже всю, заворушилися, поповзли до рук й шкіра на їхньому шляху йшла пухирцями, танула на очах, розчинялася, й оголювала іншу, звірячу подобу істоти, що так довго прикидалася Лілією Войтенко.

А далі все відбувалося настільки швидко, що я не встигав думати, встигав тільки реагувати. Репнули ланцюги. Ма  сіпнувся в один бік, я відскочив в інший. Уламки пролетіли між нами й застрягли у дверцятах шафки над столом. Запахло спиртом й чимось хімічним. Уламки розбили склянки з дезінфекційними засобами. Тварюка звелася у повний зріст. У світлі ламп блиснули довгі кігті.

— Хас! Ні! — Закричав Марк, бо я не стримався й напав.

Я стрибнув, цілячи одразу у горло. Одразу не вийшло. Вийшло тільки збити її з ніг, перелетіти разом з неї через стіл й покотитися гарчащим та шиплячим клубком. Я кусав її, хаотично, куди прийдеться. Ніколи було мені думати! Рвав її іклами, відскакував й знову нападав. У відповідь вона намагалася дістати мене кігтями, шкірила жовті, майже коричневі зуби. Хижі, гострі, готові до справи зуби. Й вона мене дістала. Вивернулася, коли я в чергове напав. Вхопила за шкірку, як щеня, притисла до підлоги й вкусила. Я заскавчав, рвонув з усіх сил, залишаючи у неї у пащі шматок себе, й відповз у куток, краєм ока помічаючи, як Ма кинувся до Тварюки, тримаючи наготові посудину Дьюара.

Тварюка розвернулася у його бік. Ма вперся ногами у підлогу, з натугою перехопив посудину Дьюара обома руками й добряче облив її рідким азотом. Тварюку заволокло парою. Не замерзла, звісно. Чого б їй замерзнути? Але це її зупинило. Вона отетеріла, не очікувала такого. А хто б не отетерів? Все спека-спека, а тут раз – і холодно. Вона отетеріла й зупинилася, а я зібрав останні сили, й, крізь біль у боці, стрибнув на неї знову. Й мені то вдалося. Вдалося завалити її вдруге й притиснути до підлоги. Ма теж не пас задню. Підбіг до нас. Заверещала хірургічна пилка. Марк вхопив тварюку за голову, відкрив горло й почав пилити. Тварюка заревіла, засмикалася. Полилася кров. Чорно-багряна, смердюча, вона заляпала нас з Ма. Лезо врізалося у кістку, чомусь засмерділо паленим. Крізь вереск істоти та виття пили, я почув, як відчайдушно закричав Ма. Тварюка засмикалася з усіх сил, відчайдушно, безжально. Вивернулася, випростала одну лапу з під мене й вже наступної миті я полетів кудись у бік, у стіну. Ма встиг відскочити сам. Істота вскочила, заклекотіла, зашипіла й кинулася навтьоки. Наздогнати! Я звівся на лапи, вони тремтіли, потрусив головою й, шкутильгаючи, спробував кинутися слідом. Вже був у дверях, коли тихий голос Ма спинив мене:

— Хасе, стій… Стій, хлопче, не треба…

Я розвернувся до нього. Ма, блідий, повільно сповзав стіною й тримався за заляпане кров’ю плече. Мене вдруге вкрило холодом. Чи то від страху, чи то від крововтрати. Адреналін ще грав у крові, тож болю я майже не відчував. Але це поки. Потім у мене буде можливість насолодитися ним сповна. Якщо доживу, звісно.

— Кепські наші справи, еге ж? — Запитав він й звівся на ноги. Прошкутильгав до столу й взяв у руки дивом вцілілий автоматичний шприц. Інший лежав поряд.

 — Не впевнений чи допоможе, але хоча б спробуємо. Комусь з нас може пощастить…

Отже, не допомогло. Йому не пощастило отже. Саме тому я досі живий, а він вже ні…

— Ти ж не дуркуватимеш? — Почув я голос Недешевого.

Він. Він її притяг. Він винен.

Я глухо загарчав.

Згадав я його. Все згадав тепер. Недешевий. Він часто навідувався до нас тоді, цікавився розробками Марка, отримував від нього якусь інформацію. Не притяг би її – все було б гаразд.

— Опа… Зрозуміло. Не вийде так просто, отже. — Він зупинився. Зняв з плечей наплічника, дістав звідти консерву й відкрив її ножем. Ніс залоскотав м’ясний аромат.

Тушкованка. Недешева, до речі, тушкованка. Яловича. Все вірно. Недешевому чоловіку – недешеву тушкованку.

— Пригощайся! — Запросив він й поклав шматок м’яса на розпечений асфальт за три кроки від себе.

Раніше я ненавидів тушкованку. Переварена бурда, залита жиром. Такий собі, недохолодець забитий перцем та лавровим листям. Тепер же тушкованка здавалася мені їжею богів, амброзією, квітковим нектаром. Я повагався ще трохи, для годиться, а потім таки підійшов. Дуже вже хотілося їсти. Жувати корінці мені набридло, під’їдати за Марком покійників тим паче. Не хотів я вбивати, чесно. Просто не було у мене іншого виходу.

Недешевий вивалив на асфальт цілу банку і я уплітав її, як справжнісінький собацюра. З харчанням, з бризканням слиною. Тушкованка була смачна. Дійсно з м’яса, з парної телятини.

Недешевий присів поряд й гладив мене між вухами. Сміливий який. Я теж гарний, чого вже. Дозволив. Запроданець тушкований. Помсту за господаря на тушкованку зміняв.

— Ну чого ти? — Запитав він. — Чого? Все добре тепер буде…

— Ну що там? — Нервово запитав його товариш.

— Та дійсно дивно. У зомбі повідець до руки прив’язаний. На собаці нашийник. Хоча… стривай тут ще щось.

Це він записку на моєму нашийнику знайшов. Він у мене зі спеціальною кишенькою. Колись на замовлення зробили, на той випадок, якщо я загублюся.  Ма встиг накарябати щось й помістив туди.

— Що там?

Чоловік раптом припинив мене гладити й зашарудів руками по моїй шерсті, уважно промацуючи. Я сіпнувся й спробував дістати його іклами, коли він зачепив рану на боці. Так, вона затяглася вже. Й навіть трохи шерстю заросла, та все одно неприємно. Руки перемістилися з боків на шию, відтягли вухо. Кінчиками пальців він намагався щось за ним намацати.

— Що там написано?

Недешевий залишив мене у спокої, витер спітніле чоло. Руки у нього тремтіли. Коли він заговорив, голос його також тремтів:

— Відокремлений підрозділ ЦКЗ все. Я знаю цього пса. Це собака Марка. Його команда займалася пошуком вакцини… Блін… Їх обох покусали. Лелека покусала… Було два прототипи. Одну він вколов собі, а іншу своєму собаці.

Запанувала напружена тиша.

— Ви хоч розумієте, як нам всім пощастило? — Продовжив він, розгублено чухаючи мене за вухами. — Що не пристрелили його одразу. Що вони взагалі дійшли сюди…

— Він – людожер, Максиме…

— Він годував свого господаря… Він піклувався про нього весь цей час. — Чи то промінь сонця так впав на його обличчя, чи ще щось, але мені здалося, що в очах  у нього блиснули сльози. — У мене до цього всього вівчарка була… Вірний, надійний друг… Я, от, його зберегти не зміг…Я теж знаю, як це – втрачати друзів.

З цими словами він дістав з кишені ножа й перерізав повідець – ту ниточку, ту стежиночку, що поєднувала мене й Марка. Тільки після цього до мене дійшло, що все. Його більше немає. Мого господаря немає. Моя людина, мій друг, моя родина більше не зі мною. І я завив. Голосно, скорботно, відчайдушно, вкладаючи весь свій біль та жаль у те виття.

Максим обійняв мене за шию:

— Годі, хлопчику, годі. У нас з с тобою велика справа попереду. Нам треба йти. Ти тепер - остання надія людства.

— Слухай, а Марк не казав, як його звати?

— Ні. Та і я якось не питав про це ніколи.

— Може Мухтаром?

— Та ну!

— Треба щось з надією пов’язане. Буде символічно.

— Хлопцю дівчаче ім’я?

— Ідея! Назвемо його на англійський манір. Хоуп!

— А що? Непогано!

Я повів одним вухом й забуркотів. Непогано. На ту саму літеру навіть.

— Ну що, — запитав Максим, — будеш жити з нами?

Я уважно подивився на нього й вирішив йти з ними. Начеб-то у мене був вибір після всього. Я ж тепер їм потрібен. Жити мені тепер у якійсь лабораторії, слугувати піддослідним кроликом. А життя це не дуже-то й солодке. Весь час у клітці, а потім на той світ.

— А чого ти одразу стріляти не почав? Чого чекав то?

— А у мене з такими собаками зв’язок особливий. Мені такий собака колись життя врятував.

— Як це?

— У діда з бабою гостював у селі. Громовиця була вночі й блискавка у хату вдарила, а там стріха ще солом’яна була. Ну, загорілося все. Короче, дід з бабою згоріли, а мене сусідський собака з вогню витяг. Такий самий, як цей був. Ото стріляти й не став. Навіть, як наказали б, не зміг би. Богом клянуся!

Вони говорили ще про щось поміж собою. Казали щось про укріплену базу, що майже неприступна фортеця, раділи знайденим припасам, що сховалися у наплічниках, і все говорили про тих, хто їх на тій базі чекає. Я то все чув погано. Все був у своїх думах. Ми пройшли майже пів вулиці, коли я зупинився й озирнувся, аби востаннє подивитися на тіло Марка. Хотів попрощатися з ним востаннє. Вітер знову змінив напрямок. Кинув гарячу куряву просто мені у писок. Пилюка, машинне мастило, порох, пацюки, висохлі ще у квітні волошки й ще півмільйона запахів та мільярди відтінків, вони увірвалися у мій мозок, миттєво знайшли відповідники й серед всього цього хороводу ароматів відгукнувся один, тяжкий солодкуватий дух нелюдського смороду. І я почув її. Тварюку. Вона точно була десь поряд.

Я встав, як вкопаний й придивився. Там, де ми залишили тіло Марка, щось відбувалося. Воно ворушилося, тіло. Точніше не воно, а те, що було під ним.