Принцесина сукня із секонд-хенду

Юльця – розумниця, це так її мама майже завжди каже. А відомо ж, що розумні дівчатка завжди чемні й слухають старших. А ще, зараз війна. Тому не можна комизитись і не бути пильною, бо це – небезпечно.

Тож Юльця слухалася завжди-завжди, коли чула: «Поквапся, доню, знову повітряна тривога! Ґудзики можна застібнути вже й у сховищі» чи: «Ні, другу книжку, навіть улюблену, до твого наплічника краще не класти: він і так важкий, а нам довго йти. І допомогти тобі не зможу, і так у мене руки зайняті речами» чи навіть: «Так Юлясю, ночувати доведеться в коридорі потягу, на валізах. Ти ж бачиш, усі купе зайняли мами з немовлятами. Ні, сонечко, не можу дати телефон трохи погратися: треба берегти заряд. І тьотя-провідниця зауваження зробить: в евакуаційному потязі має бути затемнення, щоб й екрани гаджетів не світились».

Та от мама сказала, що вони врешті приїхали до міста, де майже безпечно. Тому ж вони сюди й їхали, як і інші. А очі в неї при цьому були блискучі-блискучі. Певно, чай, яким усіх волонтери на вокзалі пригощали, хай і смачний, однак був загарячим. І, може, від тих маминих слів Юльця на мить перестала бути розумницею.

А може, тому, що Лінка – та, що живе з мамою і сестрою в сусідній кімнаті в гуртожитку вже тиждень, почала тикати пальцем в Юльчину теплу куртку. Ще й насмішкувато тягнути: «Біженка-біженка! Зараз тебе в чужі лахи вбиратимуть волонтери, щоб дитинка не перегрілась!».

Сама Лінка на два-три роки старша. У неї майже доросла зачіска й стильний плащик, хіба трохи на виріст. А інші дівчатка, молодші, до яких Юля на майданчику вчора приглядалась, почали хихотіти.

І Юльця збагнула, що вона – зовсім не розумниця й не гарна дівчинка. Бо то гарні дівчатка пам’ятають, що як твоїй родині дали прихисток у чужому місті, то треба бути ввічливою, не галасувати й намагатися потоваришувати з іншими дітьми: вони теж з інших міст і їм так само сумно.

А Юлька не хотіла цього пам’ятати, вона кричала голосно-голосно: «Сама ти біженка, сама! Ти як приїхала сюди, то куди гірше виглядала! Вся чорна була. От! Всі так кажуть!».

Двері в довгому коридорі почали відчинятись, дорослі визирали з такими обличчями, ніби почули нову сирену, а не дитячий вереск. А зблідла Лінка, як не хотіла сказати щось дошкульне, лише блимала часто-часто.

Та саме тут нагодилась Юльчина мама, взяла доньку за руку міцно-міцно, мовби вони все ще на переповненому вокзалі в рідному місті перед евакуаційним потягом і натовп може дівчинку від неї відтиснути, й повела на вулицю. Мовчки. Навіть не сказавши, що та має вибачитись і більше так не робити.

Хоч Юля й вирішила, що вона тепер – погане дівчисько, але за два квартали їй набридло мовчати й супитись. Й вона почала позирати на маму занепокоєно. Здається, та на неї не зважала, як і на гарні будинки довкола, котрими захоплювалась ще вчора. Ковзала очима по вивісках, аби не пропустити потрібну адресу.

Та от мама заговорила, дивлячись кудись уперед, мовби розповідаючи історію не доні, а чужій вулиці:

- На місто, де жила родина тої Ліни, вороги скинули багато бомб і снарядів. Так багато, що люди днями й тижнями сиділи в підвалах цілими родинами. Й мати Ліни з нею та з її молодшою сестрою, Вікою, теж у підвалі сиділи. Вони, на щастя, вціліли, їх не поранило. Але й припасів у тих підвалах було замало. Тож люди їли й пили дуже мало, аби стало надовше. Менші, і сестра Ліни теж, плакали, бо були голодні. Звісно, сама Ліна не плакала, бо задоросла, хоч часто казала сестрі, аби та змовкла. На щастя, в їхнє місто приїхали волонтери. І не лише привезли їжу й ліки, а й почали збирати мам із дітьми, щоб вивезти звідти автобусами.

Жінки з того підвалу дізналися про евакуацію й змогли дістатися до автобусів із дітьми, хоч це було небезпечно. Перед автобусом стояла жінка-волонтер і роздавала всім пляшки з мінеральною водою і щось із їжі. Людей було багато, на всіх пляшок не вистачало. Тому Лінці й Вікі дали одну велику пляшку води на двох. Мала пила довго й повільно, щоб не облитися, витрачаючи воду. А Лінка стояла поруч і не квапила її, хоч води залишалося все менше. Потім вона взяла й собі воду, зробила ковток чи два. І як не хотілося пити далі, залишками води вмилася й обмила руки. Бо в підвалі на вмивання воду не витрачали. А Ліна дуже хотіла зараз, коли над головою не стеля з підсліпкуватою лампочкою, а сонце, бути чистою.

Мама Юльці змовкла, мовби вже сказала все важливе. Спершу Юля хотіла сказати, що вона б не стала витрачати воду на вмивання, якби дуже хотіла пити. Однак теж змовчала.

Добре що вони вже прийшли до великого будинку й спускалися сходами вниз, у підвал, до якого в’юнилась довга черга. Юля вже звикла до черг, бо їх у цьому безпечному місті вистачало. Тож стояла тихенько поруч із мамою.

А коли побачила, що ті, хто попереду, вже входять у залу, де багато різного одягу, то аж збадьорилась. А ще, за столом сиділа сувора тітонька, яка всіх просила показати документи й просила зачекати, коли їх до зали за п’ять хвилин впустять. Хоч як вона побачила Юльцю, то виявилось, що вона не сувора, а стомлена. Бо усміхнулась дівчинці, сказала їй сісти на стільчик біля столу, де лежали розмальовки й олівці, й почала розпитувати, як ту звати, та звідки вона. та з ким приїхала?

Не встигла Юля відповісти, як до її мами в черзі підійшла нова сусідка. Та сама, мама Лінки й Віки. Добре, що зараз із нею була лише молодша донька: Віка ще дошкільня й не вміє образливо дражнитися.

Та все одно Юльця потихеньку, аби не потрапити їм на очі й щоб її не сварили через сутичку з Лінкою, злізла зі стільчика. А що її все одно помітили, то вона вдала, ніби зовсім не боїться:

- Віко, сідай! Ти – молодша, а я постою.

Віка відразу охоче залізла на стільчик і вхопила олівець. Навіть незнайомі тітоньки в черзі почали казати, що Юльця – ввічлива дитина. А тітонька за столом пригостила її цукеркою.

Юля була зовсім не голодною, бо останніх кілька днів їла дуже багато, особливо хліба. Бо він тут у крамницях щодня свіжий. І солодке вона не дуже любить. Однак подякувала, а цукерку сховала до кишені: це – їжа, раптом знадобиться потім?

А далі Юля побачила принцесину сукню. У підвалі було дуже-дуже багато курточок, джинсиків, ледь ношених светриків і всього такого. А така-от сукня – пишна, рожева, із білим мереживом і бантами на рукавах і понизу – одна.

Юльця знала, що мама скаже: і куди ти її зодягнеш? Подивись-но на оцю-от практичну спідничку. Ти вже завелика для такого вбрання. Однак їй дуже-дуже хотілося хоч доторкнутися до тої сукенки.

Чомусь їй видавалось, що дівчинка, яка раніше зодягала таку красу, ніколи не їздила в коридорі евакуаційного потягу, ніколи не стояла в черзі незнайомому місті, чекаючи, поки їй дозволять обрати для себе чужий одяг. Взагалі, з власницею цієї сукні, хай вона й не справжня принцеса, не могло трапитись щось погане.

Так вирішила не лише Юльця, а й Віка. А може. малу привабила найяскравіша річ у підвалі. Юля стигла схопити бажану сукню на мить раніше. І вже уявляла, що зараз мама почне її соромити, аби віддала той непрактичний і замалий для неї одяг.

Аж тут раптом в усіх дорослих на телефонах обізвалася сирена. Тож час йти в укриття, а вже сваритимуть її потім. Але куди? Юльця завертіла головою.

Однак дорослі чинили геть неправильно: вони сердито зітхали, що й тут тривога, але нікуди не квапились. Навіть Юлина мама чомусь не поспішала. Перебирала якісь светри, лише кивнула доньці заспокійливо. Але ж який зараз, під час тривоги, спокій?!

На щастя, Юльчину розгубленість помітила доросла дівчина-волонтерка, що діставала одяг з великих пакунків і чіпляла на вішаки:

- Не бійся, сонце, цієї сирени. Ми тут уже в підвалі, тож ніби у великому укритті, де багато гарних речей. А от якщо почуєш десь її в іншому місці, то легковажити не треба, щоб інші не робили, чуєш? От і розумниця, – дівчина усміхнулась.

Юля майже заспокоїлася й міцніше стиснула свою нову сукню. Та раптом Віка розревілась, але не так, мовби в неї ледь не з рук вихопили гарну річ. А голосно-голосно й жалібно, присівши навпочіпки й затуливши очі долоньками, щоб не так страшно було, й інколи стиха зойкаючи, мовби від болю.

До неї кинулася спершу її мама, потім – Юльчина, потім підійшли ще якісь тітоньки. Вікина мама притиснула доньку до грудей, мовби вона – маля, почала стиха розгойдуватись і шепотіти щось заспокійливе. Юлина мама стала так, щоб закрити жінку й дитину від сторонніх очей.

Якась тітонька пропонувала дати дівчинці, щоб та не плакала, смачну цукерку. Це було сказано щиро, але обурило Юльцю: чому дорослі вважають, що покажеш солодощі – і діти відразу забудуть про біди й небезпеки?!

І, певно. саме через це обурення Юля рішуче протиснулась повз дорослих і невміло, хоч і старанно вкутала Віку в принцесину сукню. Якщо дарувальниця при цьому стиха жалібно зітхнула, то цього ніхто не почув.

Відразу стало видно, що для Юльці та сукенка справді замала, а для Вікусі – завелика. І що обидві виглядатимуть у ній не гарними чарівними паннами, а смішними скуйовдженими дівчиськами. Але Віка, кутаючись в рожеву тканину й притиснувшись до своєї мами, хлипала все тихіше. І Юля, зовсім як доросла поважно кивнула:

- Тобі дуже личить, тож хай ти і носитимеш.

Дорослі похопились, що отак витріщатись на подібну сцену – нечемно, тож повернулися до буденних справ, вдаючи, що нічого не трапилось. Юльця теж слухняно замерла, поки мама прикидала на ній, чи не закороткими будуть обрані джинсики? Вгамована й втомлена Віка уважно слухала свою маму, що говорила про безпечний і глибокий підвал. Дівчинка слухняно кивала, так і закутана в рожеве, і питала, чи не можна потім пошукати, де тут ще глибше, про всяк випадок?

Потім Юльця та її мама йшли до тимчасового дому. І чомусь, хоч її пакет із речами і був неважким, дівчинка відчувала себе дуже втомленою. Мама не назвала її розумницею, лише пригорнула міцно й усміхнулась, майже як колись.

А Юля чесно намагалася згадати: коли нема війни, бути гарною дівчинкою легше чи важче? Чомусь це питання видавалося непростим. Та Юльця знала, що коли війни не стане, вона швидко пригадає, як воно – жити в мирі.

Щоб вподобати цю частину, необхідно зареєструватись на сайті або увійти, якщо ви вже зареєстровані.

Вподобати!
Щоб залишити коментар, необхідно зареєструватись на сайті або увійти, якщо ви вже зареєстровані.