Як лікували Велику Кусю

З першого погляду зрозуміло: Велика Куся – то не якась там безіменна іграшкова пташка. Це – пишна й поважна пані Сова.

Принаймні, зрозуміло тим, хто має гарний зір і вміє читати. Бо на пухкому черевці іграшки, сшитому із яскравих клаптиків, вишиті літери «С», «О», «В», «А». Літери – дуже гарні й рівнісінькі. Бо то мама власноруч вишила того дня, коли Куся з’явилася у них.

Мар’янка сшила іграшку в шкільному гуртку й, горда, принесла додому. А тоді саме була субота, тож на чаювання до них завітали мамині родички.

- Ой, яка краса! Мар’янка справжньою майстринею росте! Яка мила курочка! –вигукнула тітонька Віра.

- Для семи років – цілком пристойно, – не стала сперечатися зазвичай скупа на теплі слова тітка Агнеса. – Непоганий пінгвінчик. Давай, Мар’яно, вправляйся – й за кілька років путньо шитимеш.

Мар’янка була щиро переконана, що Велика Куся вже гарна, і зовсім ні на яку курку чи пінгвіна не схожа. Тож, аби не смутити малу майстриню й не нітити інших гостей, мама й вишила на іграшці напис.

Хоча Мар’янчин старший братчик, Сергій, хай і не надто зважав на м’які іграшки, але щиро запевняв: усе з Кусею нормально. Бо вона точно більше на сову скидається ніж, скажімо, на кота чи лева.

А от їхня менша сестричка Софійка від Великої Кусі була в захваті. Навіть першу «свою» та «совину» літеру – «С» – швидко вивчила. Може, тому що не спускала іграшку з рук. Особливо в бомбосховищі.

А може, їй сова так подобалась, бо інші діти з їхнього будинку, як у підвалі знаходились під час тривоги, їй трохи заздрили. Не через красу саморобної іграшки, звісно, а через її можливості. Бо жодна купована лялька чи машинка, чи навіть пістолети, які мами дозволяли брати із собою до сховку, не вміли того, що те лупооке совеня.

Думаєте, чого Куся й кого вона має кусати? Пальці господарки? А от і ні! Куська зовсім особлива: вона кусала, а потім їла страхи. Ну, як їла? Дзьобика, чомусь ледь кирпатого, не розривала. Але якщо страх намалювати, покласти до кишені на пташиному пузі, а потім відвернутися і трохи почекати, то папірець із малюнком зникав. А страх, якщо й залишався, то ставав меншим.

Це з’ясувалось випадково. Ще коли Куся була зовсім новенькою, а їхній родині не доводилося майже щодня разом із сусідами перечікувати повітряні тривоги в сховищах. Тоді Софійці мали робити щеплення, а вона розплакалася, бо їй раптом стало страшно-страшно.

Мар’янка запевняла сестру, що той укол майже зовсім не болить. А Софія доводила, що болітиме й дуже! І аби довести, що вона права, намалювала великий-великий шприц із голкою – на весь аркуш. А що малюнок вийшов кривим і негарним, то сховала його – якраз у кишеньку Кусі. А коли хотіла мамі показати, щоб та теж злякалась і не вела її до лікаря, – малюнку вже не було.

Софійка так здивувалась, що майже зовсім не капризувала, поки її вдягали й до лікарні везли. А там медсестрі розповіла все-все про дивовижне зникнення. А потім, коли її назвали сміливою дівчинкою, плакати було вже запізно й не дуже хотілося. Софійці за мужність тоді гарні наліпки з котиками купили. Коли татко секрет сови розгадав: то вона страх Софійчин покусала, і він втік, – то іграшку урочисто назвали не просто Кусею, а Великою.

А зараз Софійка щоразу у сховищі витягає з наплічника сову, аркушик й олівець і починає щось старанно креслити. Щось таке страшне, що потім густо олівцем той малюнок зафарбоує. А потім засовує до Кусиної кишені й чекає, поки той страх, що чекає за стінами сховища, забереться.

А одного разу, коли тривога була довгою, а дорослі занепокоєно вдивлялися в телефони й стишено перемовлялися, Мар’янка й собі почала щось креслити на аркуші. А тоді сказала, щоб Софійка і її малюнок Кусі віддала. Сова була трохи й Мар’янчина, хай вона й подарувала іграшку сестричці, та не стала сперечатись – у Кусиній кишені тепер було два зіжмаканих аркуші.

Потім мама дівчаток розповіла про Кусін талант сусідці, а та попросила, щоб і страх її доні, Ганнусі, сова трохи покусала. Якось так трапилось, що тепер щоразу під час тривоги всі діти в сховищі щось писали чи малювали, а потім віддавали ті аркуші Софійці. Мала ж поважно передавала «здобич» Кусі. І справді, якщо почекати, інколи трохи, інколи – чимало, після цього лунав сигнал відбою. І страхи відступали до наступного разу.

Тож і потім всі знову шурхотіли олівцями й ручками, малюючи пожежі, літаки чи танки. Всі, крім Сергія – брата Мар’янки й Софійки. Хлопець був певен, що то все – вигадки дорослих. Тоді, ще до війни, мама випадково витягла малюнок доньки з іграшки, бо той шурхотів. А потім тато вирішив, що казкою можна вдало потішити меншу доню, аби та не рюмсала в лікарні.

А зараз уже мама ніяк не наважиться сказати, що Куся – звичайна, зовсім непомічна. І якщо щиро, то тепер Сергійкові видавалось, що родички при знайомстві з іграшкою були праві: Мар’янка – не найгірша у світі сестра, не рева й не капосниця. Та от гарних сов вона поки що не навчилася робити.

Ще й Куся якось останнім часом зблякла, витерлась. Мама все казала, що її треба випрати, але Софійка відразу починала капризувати: раптом іграшка не висохне до наступної сирени і її, мокру, не дадуть взяти до сховку? То хто тоді буде страхи лякати? Й не тільки її, а й у інших дітей?

Нащо Сергій вирішив сказати, що Куся ні на що путнє не здатна, він не знав. Звісно, сестри з ним посварилися, ніхто йому не повірив. А найгірше, мама не стала їм докоряти й мирити, лише зітхнула гірко, мовляв, сварки зовсім не на часі. І знову перевірила телефон: чи не пропустила дзвінок від тата, який зараз на фронті?

Хлопець твердо вирішив, що в сховищі й на мить не спустить очей із іграшки. А потім усім покаже: ніяка та сова не чарівна, то все дорослі хочуть їх втішити, мов зовсім малечу. Довелося навіть вдати, що він почувається винним:

- Софійко, вибач. Твоя Куся нічого так, – наївна сестричка повірила: ледь щербато всміхнулась і перестала відвертатись. Тож стежити за іграшкою стало легше.

І Сергій побачив, хай і геть не те, що хотів. Ось мама обережно вкладає до кишеньки на іграшці акуратно складений аркуш. Обережно, бо сьогодні та кишеня повна-повнісінько. Багато страхів Куся має перемогти. Сергій знає, що той малюнок – від Надійки із сусіднього під’їзду, яка посоромилась віддати папірець сама. А ось мама швидко пише щось на аркушику із записника, може, про якусь важливу справу, щоб не забути. І теж кладе до совиної кишені.

І тут хлопець робить те, за що потім йому щоразу при згадці буде соромно. Він користується тим, що сьогодні до сховища прийшли нові мешканці, принесли із собою невеличкого песика. Тож Софійка весь час прагне погладити пухнастика, але трохи побоюється його й не помічає, що брат ховає її Кусю за пазуху. Потім голосно шепоче мамі, що «йому треба» і як дорослий сам іде до вбиральні в найдальшому кутку сховку.

Але Сергію здається, що всім відомо, що він хоче зазирнути в чужу – мамину – записку, аби дізнатися про її страх: раптом зможе допомогти? І всі, як і він сам, знають, що так чинити не можна. Він прискорює кроки, нервово шарпає светра, щоб не видно було під ним обрису Кусі.

Та раптом іграшка вивалюється на підлогу. При цьому її кишеня тріскається, всі папірці розсипаються довкола. Із них прагнуть повтікати страхи. Певно, від цього в сховищі раптом стає тихо-тихо, але це дуже неприємна тиша, нічим не краща за плач.

А до хлопця із веселим дзявкотом підбігає песик, певний, що то гра така. Він хоче вхопити сову, але раптом Софійка голосно кричить:

- Не чіпай Кусю! – і біжить її рятувати, і зовсім уже песика не боїться.

Песик не злий: не можна Кусю, то він починає гризти папірці. Тут втручається його господар і вибачається за цуценя. І мама перепрошує всіх, що її діти отак галасують. Сергійкові соромно, бо всі дивляться на нього так, ніби він дуже-дуже винен.

Тільки Софійка навіть дивитись не хоче, вона загойдує іграшку і плаче, що та – дуже хвора. І навіть коли лунає відбій і можна йти додому, плакати не перестає.

Вдома мама й Мар’янка обережно випрали Кусю, зашили там, де шов розійшовся і навіть нову кишеньку – міцнішу – пришили. А н маківці совиній – яскравий бант, щоб потішити Софійку.

Та не потішилась, продовжувала твердити, що Куся – хвора, а як хто хворий, то йому шкідливо зі страхами інших боротися. Особливо, коли тих страхів так багато. Тож і в сховище її брати назавтра не стала, сиділа там сумна, не хотіла з друзями, теж принишклими, говорити, і навіть не усміхнулась під час відбою.

Сергію було справді соромно. Особливо тому, що йому майже не докоряли. Мамі за клопотами без кінця-краю спершу не до того було, потім подзвонив нарешті татко й сказав, що всіх-всіх любить. А мама йому нічого про халепу з Кусею розповідати не стала. Бо хіба можна воїна смутити?

Тоді Сергійко не витримав:

- Софійко, мамо, вибачте, я більше не буду.

- У Кусі проси пробачення! – безжально відгукнулась мала, певна, що брат перед іграшкою не вибачиться.

- Пробач, Кусю, – якимось дивом видушив Сергій. – Ну, давай я тебе і сову морозивом пригощу?

- Куся – іграшкова, їй справжнє морозиво не можна.

- Він намалює, – втрутилась Мар’янка. – А я – квіти намалюю та їй до кишеньки покладу. Коли є квіти й щось смачне, хворі швидше одужують.

Трохи подумавши, Софійка кивнула. Тож скоро в кишені сови знову були малюнки. І видавалось, що Куся виглядає трохи бадьоріше.

А потім трапилось диво. Бо ж Мар’янка розказала по секрету лише соромливій Наталці з другого під’їзду, як вони Кусю всією родиною лікують. А звідки дізналися інші друзі – хтозна. Однак того дня – довгого сонячного й без сирен тривоги – до них прийшли ще кілька дівчат і принесли малюнки, де не було страхів. А були море з пальмами, повітряні кульки, торти й навіть портрет, майже схожий, самої сови.

Знову Кусина кишенька виявилася набита папером ущерть. Однак сова виглядала куди бадьорішою. І ці малюнки не зникли, бо були надто гарні. Їх залишили вдома про всяк випадок: раптом сова знову відчує втому?

Поки ж Велика Куся гордо сиділа на руках Софійки, твердо вирішивши робити те, що вміє найкраще: боронити, як вміє, малу господарку та її друзі від страхів. Хоч трохи.

Щоб вподобати цю частину, необхідно зареєструватись на сайті або увійти, якщо ви вже зареєстровані.

Вподобати!
Щоб залишити коментар, необхідно зареєструватись на сайті або увійти, якщо ви вже зареєстровані.