Біль

Я ліниво ковзав заюшеними дощовою водою вулицями. До мого дому лишалась всього пара кварталів, але я, немов навмисно, розтягував цей шлях. Уповільнювався. Був наче жувальна гумка, що прилипла до черевика і тепер тягнеться за підошвою. Все повільніше та повільніше, поки не лусне, не порветься остаточно.

Я не обходив калюжі, а нарочито вступав в них. Відчував, як волога проникає крізь давно протерті черевики та холодить ступні. Мені хотілося, щоби вона охолодила мій мозок. Вгамувала роз'ятрену свідомість, що пульсівним згустком, билась об стінки черепної коробки, як пташка об ґрати клітки. Я йшов...точніше плив в сірім мороці, продирався крізь дощову завісу, перебуваючи насправді десь в іншому місці. А саме на Центральній площі, на Великих Зборах, що відбулися два дні тому. Та в моєму мозку вони відбувалися й досі. Насправді я не пішов тоді з площі. Лишився там, продовжував стовбичити, як безмовний непорушний бовван. А зараз, крізь дощ, ступає лише примарна безбарвна тінь. Вона мусила відділитись та продовжувати робите те, що належно, аби інші не помітили того істукана, що зостався на майдані. Хоча нащо він там стовбичить, якщо всі вже давно розійшлися? Я не знаю... Але й зрушити його не можу. Надто важкий. Надто незграбний. Він — та частина моєї сутності, що виявилась найбільш норовливою. Найбільш небезпечною. Яка виринула звідкілясь, немов чорт із табакерки. Я ніколи не думав про неї. Але тепер дещо збагнув. Хто ми, як не нашарування сутностей та енергій, думок та подій? Людина — багатошаровий бісквіт. Різностороння геометрична фігура. Випав один шар — і ти зламався. Ти вже не той, ким мав бути. Чи навпаки — як раз той, що треба? Байдуже. Все одно я продовжу монотонно пересувати набухлі від дощу черевики. Ще б пару днів тому, я дістався дому за кілька хвилин, вправно перестрибуючи водяні кола. Але я потрапив на Великі Збори. І тепер частина мене навіки лишилась там.

***

За два дні до того

Натовп мовчав. Мені здавалося дивним, що така кількість людей може стояти майже непорушно та настільки беззвучно. Люди мають видавати звуки, як і будь-який натовп: чи то стая птахів, що ширяє в небі, чи зграя собак, що полює за наїдками в смітниках. Але ми стояли, як вишикувані рівним строєм манекені. Я, звісно, теж мовчав. І чекав, як і всі. А ще відмічав, що це майже не складно. Дійсно, що може бути складного в тому, щоби просто сумирно стояти. Особливо, якщо привчений до цього з дитинства.

Насправді мені пощастило. Я ще народився в сім'ї. І отак стояти мене вчила мати. Кожного дня, по кілька годин. Я пам'ятав, як спершу у мене зводило коліна, а очі ставали вологими та якимось мутними. Але мати завжди знала, як цьому зарадити, тому наступного дня я вже міг вистояти набагато довше. Дякуючи їй, тепер я можу провести на площі хоч цілий день, не зморгнувши й оком! Очікування не в тяготу. Очікування — звичне та навіть приємне. Воно обнуляє, робить мою фізичну оболонку стерильно чистою. Я, як стакан з водою, що не колихається. Статичний елемент. Ідеально прилаштована деталь.

Я не одразу бачу того, хто має надприродну силу привести в рух нашу людську масу. Хто може помахом руки змусити нас заворушитися, скинути оману очікування. Щоби ми заколихались, проявилися, як кола на воді після падіння камінця. Ми — найзлагодженіший хор у світі, а він — найталановитіший диригент! Проводар! Той, хто веде крізь темряву, прокладає шлях, тримає воєдино. Хто є перст, що вказує шлях.

Він постає пред нами. Я бачу лише силует зі здійнятими руками та за мить чую голос, що медом наповнює вуха. Він насувається, як грозова хмара, готова розродитися рятівним дощем. Зараз він напоїть наш дух, заповнить серця цілющою дощовою водою. Ми будемо всотувати її, як скупа земля, що не знала вологи казна скільки часу.

— Мешканці Умбри! Сьогодні визначний день для вас! День, коли ви зможете доторкнутися до Обраних! Коли ви на мить станете ними! Сьогодні ви обрані аби пізнати! Побачити! — голос Проводаря носиться над площею, немов птах з велетенськими крилами. — Ви побачите тих, ким завдячуєте добробутом. На кому тримається наше суспільство! Хто є основою. Грунтом, в який ми сіємо майбутнє!!! — здається, що останні слова хтось нашіптує мені на вухо. Немов Проводар стоїть просто за спиною.

Наступної миті наш диригент скидає руки вгору, наче призиваючи до відповіді, і ми дружно відгукуємось. Рокіт наших голосів злагоджений та низький, він гуркотить подібно підземному механізму.

— Побачте ж їх! Розділіть священну долю хоча б на мить! Пізнайте глибину їхнього щастя — бути основою! Початком всього сущого!

Тепер натовп майже волає. Хтось тримається за голову та здригається. Хтось плаче. Чоловік біля мене роздирає сорочку і я помічаю татуювання на його грудях — безволоса голова з покривленим ротом. Обраний. Безумовно.

Я погано бачу Проводаря за лісом рук, що ряхтіють переді мною. Але мені здається, що він усміхається. Дуже широко.

— Прийміть їх у свої душі! — знову кричить Проводар і його руки розкриваються в обіймах, здатних, здавалося б, охопити нас усіх.

А потім за його спиною розсувається велетенський портал і Проводар тоне в потоці жовтавого світла. Він здається чорної комахою на тлі роззявленого рота, що вивергає яскраве сяйво. З нього, цього химерного рота, з'являються Вони. Обрані. Точніше, не з'являються. Їх вивозять, бо ходити самостійно їм вже не сила. Я здогадуюсь, що у них остання стадія «обраності». Їхні голови похилені, очі засліплені, роти затягнуті плеврами пінястих виділень. Я не певен, що вони розуміють бодай щось. Вони беззвучно розкривають вуста, як недолугі пташенята. Водять безумними очима, проваленими в синюшних очницях. Протягують хирляві руки, покручені, як віття старого дерева.

— Подивіться на них! Завдячте за те, що маєте! Вклоніться! — останнє слово вкладає нас долілиць немов по команді.

Я, звісно, падаю також. Відчуваю, як асфальт боляче впивається в шкіру чола, але терплю. Хтось поряд зі мною плаче від захвату. Я намагаюсь заплакати також, бо зараз побачу Обраних зблизька, наживо. Кожен з нас хоча б кілька разів у житті отримує запрошення на Великі Збори. Щоби побачити. Щоби знати.

Я обережно підіймаю голову та бачу як візки з Обраними спускають вниз, до нас. Натовп розступається, швидко утворюється живий коридор, яким, немов по річищу, пливуть Вони. Люди простягають до них руки, їхні погляди прикуті до зіщулених фігур, очі палають побожним світлом.

— Мене це шокує?

Ні, бо я не знаю, що таке шок.

— Мене це лякає?

Ні, бо злякати мене може лише крах нашого суспільства.

— Мені шкода цих людей?

Ні, бо вони — Обрані. І я маю прагнути стати таким, як вони.

— Я хочу доєднатися до них? Мрію стати Обраним?

Ні. Я боюсь. Хоча не маю відчувати страху.

За кожним з Обраних тягнеться товста гнучка трубка. Одним краєм вона з'єднана з шиєю — тим місцем, де у людини розташований атлант; другий її кінець ховається десь у світлі порталу. Цими напівпрозорими трубками зміїться блакитна в'язка рідина. Ефір. Субстанція, яку виділяє смертельно хвора плоть. Живина, якою точиться тіло, пронизане болем.

Я опиняюсь на краю живого коридору і повз мене плине один з Обраних. Мені здається, що це святий. Як ті, що жили в прадавні часи, ще до Очищувального вибуху. Навколо нього нуртує світло, його тіло злегка фосфоресціює. Воскова шкіра пульсує, а очі — темні провалля — пронизують до мозку кісток.

Тепер я плачу теж... Простягаю до нього тремтячу руку та торкають вологого тонкого зап'ястка. Мене проймає, немов я раптово опинився на електричному стільці.

Хвороба — благо.

Біль — ефір. Валюта нашого світу. Енергія, що тримає життя інших на плаву.

Далі — темрява. Я втрачаю свідомість, бо той дотик, як портал, в якому назавжди лишається частинка мене.