Рідні випадкові

10 років тому

— О, це новенька!

Жизель здивовано підвела брови, вказуючи тонкими пальцями кудись в напрямку виходу зі школи. Тут усі й усе одне про одного знали, тому появи новеньких помічали практично відразу. Принаймні, якщо ви однолітки.

— Пальцями не показуй, це некультурно.

Я опустила чужу долоню, помічаючи стиснуті в стримуваному смішку губи.

— Прости-прости, постійно забуваю, що ти у нас занадто правильна.

Кларіс, яка стояла поруч, закотила очі, спостерігаючи за нами. Я відчула це тим самим оком на потилиці, якого у мене ніколи не було; зате почуття і точне знання всього й уся про своїх подруг у мене завжди були присутніми.

— Не така вже і правильна, — надувши губи, повідомила я Жизель.

— Зель, як ти не розумієш, Нана теж буквально місяць тому була новенькою. Вона просто знає, як це неприємно, коли в тебе тикають пальцями і привселюдно повідомляють про те, що тебе тут ніхто не знає.

Захотілося покивати, але рівно допоки я не почула останню фразу. Ніхто в мене пальцями не тикав! А новенька просто пройшла мимо: красива азіатка з шалено замисленим лицем, яке мені відразу захотілося намалювати. Так, не визнати було важко, мені подобалось малювати все, що знаходилося навкруги.

— Я по її очах бачу, вона щось задумала.

Перевівши погляд на Жизель, я побачила хитро зіщулені очі, що дивились прямо на мене. Це вона явно не про новеньку, а про мене. Довелось тільки зітхнути і похитати головою, на що Жизель розсміялася, а Кларіс тільки щиро посміхнулась, швидше мені в підтримку, ніж Зель для повчання.

Після цього я хоч і бачила новеньку, але тільки мигцем, або ж на уроках. Вона була небагатослівна, а уся моя увага здебільшого була зосереджена на подружках і обговоренні хлопців, старших за нас на два роки і учнів в окремому класі для футболістів.

Говорити про футбол для мене було звичайним заняттям, тому що мій батько колись був футболістом, що зараз повернувся в рідну країну, щоб піти на посаду тренера і остаточно осісти в одному місці. Так що на усі матчі команди ми з дівчатами ходили разом, а я не втомлювалась по десять разів пояснювати правила і роз'яснювати, який з гравців за що відповідав.

— Нана, ти просто зобов'язана підійти і познайомитися з ним! — Кларіс заводила цю шарманку вже не вперше, згадуючи про мої млосні погляди на воротаря команди. — Прямо після гри і підійдеш!

Я тільки нервово хихикала і намагалася викрутитися з ситуації, в яку мене намагались втягнути. Ну і що, що я дивилася на нього з особистої симпатії, це ж не означає, що я в обов'язковому порядку повинна йому про це якось натякати? Тому мені наполегливо доводилося вертітися дзиґою і шукати приводи відговорюватись від подруг і їх завірень, що вони бачили, як він дивився на мене у відповідь.

— Ми вчора, коли стояли в їдальні, помітили, що він спостерігав за тобою. Так пильно дивився, ти йому точно подобаєшся! — а це вже Жизель.

— Та з чого ви взяли? Може, він на когось з вас запав!

Відповіддю мені стало колективне зітхання і докірливі хитання головою, мовляв, я абсолютно нічого не розумію в романтичних переглядках. А Міхель насправді був дуже красивий: у свої шістнадцять років він вже був атлетично складений — все завдяки спорту, — і до аполлонівської статури додавалась темна, така, що має колір шоколаду, шкіра, виразні брови і чорні очі. Залишалось тільки дивуватись, як на нього не запали і інші дівчата.

Думати про це не хотілося. Тому усі подальші дні я взагалі відганяла від себе настирні думки про Міхеля і можливу зустріч з ним після гри. Ну не буду я підходити до нього, щоб познайомитися! Хіба він не повинен сам зробити перший крок? Поки усі ці думки крутилися в моїй голові, я і не помітила, як залишилась одна в класі, вимальовуючи в робочому зошиті чергову нісенітницю. Напевно, мені просто подобалось сточувати олівець, а після наново робити його гострим, щоб лінія була максимально тонкою і точною.

— Я ось все намагаюся зрозуміти, ти навіщо драконові другий хвіст прималювала?

Було таке почуття, немов мене спіймали на гарячому. Бігаючи очима по малюнку і відмічаючи, що я реально намалювала драконові другий хвіст, перевела погляд убік, помічаючи ту саму новеньку. Як же її? Арія Вонграт, ніби так говорив вчитель. Прийшлося натягнуто посміхнутися і якнайскоріше сховати зошит.

— Не бійся, не розповім я нікому.

І ніби в підтвердження показала пальцями на своїх губах замок, провернула кілька разів уявний ключ у краю і викинула кудись за спину. Мені залишалося тільки здивовано кліпати очима і чекати наступних дій.

— Ти теж тут не так давно вчишся?

— Пару місяців.

Дівчина сіла за стілець перед моєю партою, обхопивши стегнами спинку, інакше я б ніяк не пояснила, що вона сиділа до мене обличчям, склавши руки на вищезазначеній частині стільця.

— Давай дружити.

Я кивнула. Чому ні?

8 років тому

— Він запросив мене на вечірку!

Я радісно хлопала в долоні, розповідаючи Жизель і Кларіс про найкращі новини у своєму житті за останній час. Міхель все-таки звернув на мене свою увагу: вони з хлопцями були вже у випускному класі, і тепер хоча б раз на місяць проводили тусовки у кого-небудь вдома.

Дівчата відреагували щасливими криками і оплесками. Ні, я тоді так і не підійшла до нього після гри, і після наступної теж, і ще через десять — ні. Все сталося випадково, коли я сиділа на тренуванні у батька, куди збігала, щоб побути в тиші і помалювати. До того ж, це була зайва можливість поговорити в перервах із зайнятим татом, захопленим навчанням хлоп’ят улюбленій справі.

Міхель прийшов туди з друзями. Вони одразу попрямували до мого батька, який сидів в самому низу трибун, тоді як я знаходилась двома рядами вище, а тому прекрасно чула їхню розмову. Хлопці цікавились приватними тренуваннями: виявилось, деяких з них подумували узяти в молодіжну збірну, тому вони шукали викладача, щоб той їх натаскав.

Папа погодився і, звичайно, представив мене їм. Так і відбулося моє знайомство з Міхелем і його друзями. Так ми почали спілкуватися і навіть гуляти в одній компанії, куди я, звичайно, звала своїх подруг. Хоча у багатьох хлопців дівчата вже були, Міхель тільки відмовлявся і стверджував, що йому зараз важливіша потенційна кар'єра футболіста.

Та все ж, деякими нашими рідкісними прогулянками я не ділилася ні з ким. Ну, або майже ні з ким. Арі, з якою ми познайомилися два роки тому, стала тією самою таємною подружкою, яка знала про все. Я б і їй не казала, але ми випадково зустріли її, коли виходили з кіно, тому на її подальші питання довелося відповідати, хоча спочатку я чесно намагалася знайти причину, з якої можна було разом подивитися фільм в кінотеатрі просто так.

Було шалено соромно, що я нічого не говорила Жизель і Кларіс, але мені так хотілося залишити наші прогулянки в таємниці, що я сама не помітила, як забрехалася. Точніше, я не брехала, просто замовчувала. Я поривалась їм розповісти не один раз, але все якось було не на часі... і не на слові. Зате Арі не втомлювалася розпитувати і ділитися своїми історіями про побачення. Так, за два роки, вона стала мені близькою подругою, хоч в одній компанії ми ніколи не спілкувалися — у нас у кожної вони були свої.

В день вечірки я дико нервувала, боючись, що могла все зіпсувати. Міхель запросив мене як свою пару, тому мені хотілося йому повністю відповідати. У великому будинку було повно народу, і більше усе це дійство нагадувало американські вечірки з фільмів, але ми з дівчатами були в захваті, адже до цього ніколи таких заходів не відвідували. Тут було дивно і ново.

— О, ви прийшли! — Міхель зустрів нас посмішкою майже у самого входу, коли ми пробиралися через натовп. — Пішли до хлопців.

Він підхопив мене за зап'ясток і притягнув до себе ближче: усе це здавалося мрією маленької безглуздої дівчинки, якою я, можливо, і була.

— Батьки нормально, відпустили?

Міхель поставив це питання, коли ми усі розсілися по диванах навколо столу, і хлопець притиснув мене до себе під колективне улюлюкання друзів.

— Так, тільки попросили багато не пити і повернутися до півночі.

Хлопець важливо кивнув, немов зробив собі позначку, і перемкнувся на загальну бесіду. Пити мені багато не давали, Міхель пильно стежив за цим, а ще мені здалося, що я краєм ока помітила Арі з її друзями, але, напевно, це був просто короткочасний глюк.

7,5 років тому

Я сиділа в кімнаті на чиємусь ліжку і плакала. Що мені ще залишалося робити, коли мрія обернулася на жах? Сьогоднішній вечір повинен був стати ідеальним! Та сама ніч, коли двоє закоханих з'єднуються, але замість цього я отримала жахіття наяву.

Ми прийшли до друга Міхеля Алена, з яким, як виявилося ще пару місяців тому, у Арі були стосунки. Дивні стосунки, я в це не лізла, але оскільки наші хлопці дружили, то і ми стали спілкуватися трошки ближче. Жизель тільки вічно морщила ніс і хмурила брови, примовляючи, що у мене з'явилась нова подружка, якій я приділяю більше часу, ніж їм з Кларіс.

Після посиденьок у Алена ми повинні були поїхати до Міхеля, де стався б наш перший раз. Це було чимось таким хвилюючим, що у мене навіть в грудях пекло, зате на вулиці лютувала хуртовина і сніг, що різко випав у кінці лютого. Все сталося у Алена, в спальні, куди мене завів нетверезий Міхель, що присягався в коханні і просив швидше дати йому те, про що він так довго мріяв. Я знала, що буде боляче, але те, що це буде настільки осоружно і принизливо… Що на мої прохання зупинитися і дати мені хоч би звикнути, він просто проігнорує мене, продовжуючи вбиватися все неприємніше і неприємніше…

Все закінчилося відносно швидко. Я вирахувала п'ять довгих хвилин, що здалися вічністю. Саме тоді і втекла, варто було Міхелю перекотитися на спину і улягтися поряд зі мною.

— Куди ти?

От і все, що він запитав у мене, навіть не поцікавившись, чи все зі мною добре. А отримавши відповідь, просто завалився спати далі, як ні в чому не бувало.

— В душ.

Тепер же я сиділа в сусідній кімнаті, куди пішла після змивання з себе слідів односторонньої втіхи. Я зовсім не так уявляла собі свій перший раз! Не настільки жахливо, не настільки…

— Ти чого тут ревеш наодинці?

До кімнати протиснулася голова Арі. Почувши у відповідь судорожний схлип, дівчина зайшла всередину і підійшла ближче, пройшла мимо, щоб відкрити вікно і дістати з кишені джинсів запальничку з пачкою сигарет.

— Будеш?

Я похитала головою, спостерігаючи, як тонкі пальці діставали сигарету, а потім підносили до губ і підпалювали її. Повітря, незважаючи на відкрите вікно, наповнилося дивним ароматом полуниці: він здавався неприємним і приємним одночасно через ароматизатор, але я все одно зморщила носа.

— Так що сталося? Чому ти не з Міхелем?

— Все добре.

— Тому очі на мокрому місці і лице опухло?

Уважний погляд пройшовся по мені, відмічаючи мімічні сліди, що залишилися після сліз. Арі відвернулася, спираючись ліктем на підвіконня; я встигла тільки помітити, як вона струсила попіл кудись вниз, на вулицю, характерним рухом пальців.

— Він був не сильно ніжний, так?

Я здивовано втупилася на дівчину. Невже було чутно, як ми…? Господи, ні, цього просто не могло бути!

— Закрій вікна, будь ласка, холодно, — я знову хлипнула і втупилася на дівчину, намагаючись таким чином перевести діалог на яку-небудь іншу тему, але Арі тільки підняла брови і, загасивши сигарету, слухняно закрила вікно. Бичок довелося залишити на підвіконні, чому азіатка абсолютно не засмутилася.

— Ти ніколи не думала припинити мазюкати дитячі карлючки і почати малювати щось серйозніше?

— У мене цілком серйозні малюнки, — пробуркотіла я.

Так, це був ще один секрет, про який не знав ніхто, окрім батьків і Арі — мої малюнки. Подруги навіть не бачили моїх альбомів, а Міхелю я не показувала, боялася, що він теж назве їх дитячими. Кому сподобаються дракони, ельфи або маленькі гноми, яких я так старанно вимальовувала у вільний час? Хіба що дітям.

— Тобі ж було неприємно сьогодні? — Арі запитувала, але явно не чекала від мене відповіді. — Ось і спробуй висловити це через малюнок. Впевнена, вийде красиво.

Приїхавши додому вранці, я вперше взялася не за олівець, а за пензлик, намалювавши свою першу картину, яку нікому і ніколи більше не покажу. Її бачила тільки Арі. Напевно, та ніч нас сильно зблизила.

7 років тому

На полотні червоною цяткою розтікалася пляма, поки я загіпнотизовано розглядала свою роботу. Усередині відчувалася лише порожнеча, зовсім не в тон плямі, маючи чорний відтінок. Немов безодня, що намагалася розірвати мене зсередини, або всмоктати в себе повністю. Півгодини тому мені прийшло повідомлення, після якого я і була в такому стані.

Арі [13:25]:

Не знаю, чи варто тобі казати про таке. Але ж ми подруги, тому я вважаю, що ти повинна знати

І фотографія, що повністю перекреслювала все, що до цього здавалося в моєму житті відносно правильним. Стосунки з Міхелем. На фото він цілувався з новою дівчиною в нашій компанії — Рахель, італійка, яка привертала аж надто багато уваги до своєї персони. Але я і не думала, що мій хлопець може подивитися на таку, як вона! А тепер в моїй голові раз у раз спалахували картинки того, як це було насправді, а не тільки на фотографії. Мені не було боляче, але образливо — так.

Пальці потягнулися до телефону на тумбочці. Всього один гудок, після якого я почула голос.

— Так, щось сталося? Я зараз на тренування біжу, не можу говорити.

— За що ти так зі мною?

У трубці зависло мовчання, немов Міхель зрозумів, про що я, і тепер ретельно намагався підібрати слова.

— Не розумію про що ти, Нано. Що сталося? Якщо ти про те, що ми не зустрілися вранці, я був з хлопцями. Ти ж знаєш, у нас перший день в універі, треба було прийти. Нано, я заїду ввечері. Ти ж сьогодні одна?

Так, тепер точно. Зараз мені стало боляче, що він навіть не намагався сказати правду. Та фотографія була явно зроблена вранці, коли він був з «друзями», точніше, з однією подругою — Рахель.

— Я більше не хочу ні бачити, ні чути тебе, Міхель.

І натиснути на кнопку, відхилити виклик. Глибоко і судорожно вдихнути і нарешті на повний голос розридатися. А вже за годину сидіти в обіймах Арі, щоб вона мене заспокоювала, приїхавши до мене з пляшкою вина. Так же зазвичай поступають друзі? Потішно, але ті, кого я вважала подругами, не приїхали, пославшись на термінові справи. Повідомивши, що вони зі мною морально і обов'язково пізніше послухають, що сталося, дівчата розбіглися — кожна по своїх справах. А я залишилася. Одна? З Арі.

Ввечері, майже вночі, я прокинулась від криків за вхідними дверима квартири. Я точно чула не лише голос Арі, але і Михеля, тому не змогла стриматись і не підглянути за тим, що відбувалося в дверне вічко.

— Вона не хоче тебе бачити.

— Я тебе не запитував, чи можу я побачитися зі своєю дівчиною. Ти не маєш права вирішувати, чого вона хоче, а чого ні!

— Ти дурень? Тобі чіткою французькою мовою сказали, щоб ти тут не з'являвся. І з того, що я зрозуміла, у тебе більше немає дівчини на ім'я Нана.

Мені не були видні їх обличчя, тільки порожній майданчик, значить вони відійшли від вічка подалі. Але я була повністю згодна з Арі: у Міхеля більше не було мене, не було і не буде, але як же хотілося відкрити двері і кинутися йому в обійми, побити його і просто заплакати! Замість цього я просто відійшла від дверей і повернулася на диван. Можливо, коли-небудь я вислухаю Міхеля і зрозумію, чому він так поступив, але не сьогодні. Точно і.

5 років тому

Моя перша виставка. Ніколи так не раділа, як сьогодні. І наскільки ж було приємно, що прийшли підтримати батьки! Навіть Жизель і Кларіс приїхали, хоч ми і не спілкувалися тривалий час. Варто було нам випуститись, і ми розбіглися: стосунки погіршали ще раніше, але ми якось дотерпіли до кінця навчання.

Мені не подобалося, що вони звинувачували Арі в тому, що я стала менше приділяти їм часу. Що мені б варто було поговорити з Міхелем, а не слухати «свою нову подружку» з невідомо звідки узятими фотографіями. Що я про все розповідаю не своїм друзям, а ділюся таємницями з якоюсь там Вонграт.

Я тільки відмахувалася; Арі ж знизувала плечима і пропонувала поговорити з ними сама, на що я вперто хитала головою. Подругам доведеться прийняти, що у мене є голова на плечах. Я сама розійшлася з Міхелем і була рада, що він полетів до іншої країни грати за молодіжну збірну, а таємницями не ділилася тому, що вони в потрібні моменти завжди були зайняті чимось або кимось іншим.

Арі посміхалася, розповідаючи гостям про мої картини, за створенням яких вона спостерігала своїми очима. Я була їй вдячна, адже це саме завдяки їй моя перша виставка побачила світ. Саме Арія про все домовлялася і продумувала кожну дрібницю, поки мені було поставлено одне завдання — малювати. І нехай під мої картини виділили всього один зал — я раділа, як дитина, що отримала цукерочку замість обіду.

За ці два роки Арі стала мені практично рідною. Я все частіше ловила себе на думці, що мені подобалося її обіймати, бачити у своїй майстерні, радіти успіху разом з нею. І найголовнішим було прогресуюче бажання її поцілувати.

Мені здавалося, таким чином я руйнувала нашу дружбу, тому вважала за краще нічого не робити і спостерігати зі сторони. Все змінилося після закінчення виставки. Рівно тоді, коли ми зайшли в її невелику орендовану квартирку, заливаючись сміхом і бажаючи відсвяткувати успіх. Декілька картин навіть збиралися придбати, що не могло не радувати.

— Ти б бачила очі тієї жінки! Вони у неї спалахнули, як вогники, коли вона побачила «Райдужність».

Так називалася одна з картин, яку купили. Мені хотілося дякувати Арі за це, адже якби не вона, навряд чи я б коли-небудь наважилася малювати щось, окрім вигаданих дитячих персонажів. А вже через півгодини ми щасливі розпивали вино. Поки я розповідала, як мені зробили комплімент з приводу картини, Арі закушувала губу і задумливо мене розглядала, так що довелося зупинитися і хитро примружитись.

— Про що ти там думаєш?

Мені хотілося просто пожартувати, але її відповідь привела мене у відвертий ступор.

— Намагаюся зрозуміти, у твоїх губ буде смак вина? Можна я перевірю?

Могла б і не запитувати. Мій п'яний мозок був шалено радий такому повороту подій, який надалі і зробив нас парою. Не знаю, чи були у мене губи зі смаком вина, але її точно відчувалися, як моя улюблена полуниця.

6 місяців тому

— Ти не маєш права так поступати, Арі!

— Серйозно? По-твоєму, я прошу чогось надприродного?

Найбільше я ненавиділа подібні розмови саме після сексу, коли Арі прокладала доріжку по шиї і просила про щось, ніби я «папік» в наших стосунках. Хоча мені важко було назвати себе подібним словом, я лише малювала, поки продажем картин і облаштуванням виставок в нашій парі займалася саме вона.

— Так! — довелося вирватись з обіймів, щоб заглянути в очі своїй дівчині. — Як ти собі це уявляєш: намалювати близько двадцяти п'яти картин всього за півроку? Це не так легко, ти ж знаєш. До того ж, ми буквально сьогодні відкрили виставку!

— Я ж знаю, що у тебе і не таке виходило, — промуркотіла Арі, нагадуючи, як п'ять років тому, захопившись, я могла написати картину за добу, а то і за ніч. — Я думаю, тобі просто бракує мотивації.

— Якої мотивації? Про що ти?

Я прекрасно розуміла, що за ці майже п'ять років безперервного малювання я попросту видихалася. Мені потрібний був передих. Хоч один невеликий ковток свіжого повітря. Але з кожним разом подібні прохання Арі ставали тільки частіше і вимогливіше.

Ніби від того, з якою швидкістю ми влаштовуватимемо виставки, писатимемо картини — вони краще продаватимуться, немов свіжі круасани в кращому кафе Парижу. Ось тільки я не просто відчувала, що видихалась, але і прекрасно бачила це по своїх роботах. Мені кожного разу здавалося, що я буквально висмоктувала їх з пальця, практично вимучувала на полотно.

— Ну як ти не розумієш? — насупилася Арі і відповзла на свою половину ліжка, склавши руки на грудях. — Ми заробляємо на цьому, Нана. Усе наше життя побудоване на твоїх картинах. Якщо ми їх не продаватимемо — нам елементарно буде нема на що жити.

— Так продай ті, що вже є в наявності!

Я змахнула руками, згадуючи, скільки непроданих картин зберігалося у мене в майстерні. Їх ніхто не чіпав, зате нові були потрібні постійно.

— Як ти собі це уявляєш? Вони як мінімум застарілі.

— А як максимум?

Арі склала губи трубочкою і, погравши щелепою, відвернулася. Ні, сказала «а», так тепер май совість продовжити до кінця. Я підповзла ближче, повертаючи до себе обличчя дівчини пальцями. На мене дивилися сумні очі, ніби зараз вона повинна була зізнатися мені у всесвітній змові проти своєї персони.

— Правда хочеш це почути? — звичайно, хотіла, тому кивнула. — В них немає родзинки, Нано. Вони прісні, вони… вони ніби не тобою намальовані.

Арі говорила повільно, ніби намагалася підбирати слова, поки я з широко розплющеними очима дивилася на ту, яка повинна була мене підтримувати, а не…

— Ніби я в цьому винна, — тихо буркнувши це, відповзла на свою половину і, сховавшись під ковдрою, ткнулася в подушку, щоб нічого не чути.

— А хто винен, Нано? Якщо тобі бракує натхнення, так скажи про це! Ти ж мовчиш! Ми обоє повинні старатися заради нашої сім'ї! Як ти собі уявляєш завести дитину, але при цьому навіть не мати можливості її прогодувати?

— Ти так говориш, ніби у нас взагалі немає грошей!

— А вони у нас є?

Сказати чесно, я ніколи не лізла в особисті витрати Арі, але якусь частину своїх грошей відкладала постійно, маючи рахунок у банку. Мені було прекрасно відомо, що у мене досить заощаджень, щоб найближчі років п'ять жити безбідно. Так, не живучи з шиком, але я в цьому абсолютно нічого жахливого не бачила.

— А на що вони йдуть, Арі?

Певною частиною сімейного бюджету завідувала завжди саме вона, не я. Не я купувала дорогі меблі, не я цікавилася нерухомістю, угодами, які, бувало, закінчувалися щонайповнішим крахом. Але я спокійно приймала це, мовчала і нічого не говорила.

— На твої фарби, полотна, — почала перераховувати Арі, загинаючи пальці, — на ділові поїздки, на зарплату працівникам.

— Ні, Арі, я говорю не про ті гроші, які виділяються на компанію, а про особисті. Про сімейний бюджет.

— Серйозно? Ми що, по-твоєму, в плюс виходимо постійно?

Я тільки гмикнула і відвернулася, закутавшись ще сильніше. Так, ми в нього виходили. У мене прекрасний зір і мені відмінно видно, скільки, на що і куди витрачалося моєю половиною. Але говорити про це було елементарно марно.

А ще мені було прекрасно відомо, що вже вранці я вибачуся за свою істерику і скажу, що намалюю ще картин для виставки. Може, Арі права, і я просто не бачу якихось витрат? Я навіть поривалася запропонувати допомогти своїми заощадженнями, але передумала. Нехай вони залишаться про чорний день. Хто знав, що може трапитися з нами в майбутньому.

Наш час

Голова нещадно розколювалась, нагадуючи про дощову погоду за вікном. Поки я їхала в таксі, встигла прочитати увесь діалог за останні пару годин з Арі вздовж і поперек. Мені навіть здавалося, я його напам'ять вивчила. Він увесь так і кричав, щоб я якнайскоріше зібралася і приїхала на відкриття виставки.

Я все-таки намалювала ті грьобані картини, хоча буквально на один зал в десять полотен мене просто не вистачило. Дзеркало в передпокої так і кричало мені про те, що я абсолютно не готова: не з таким хворобливим видом, синцями, що залягли під очима і втомою в останніх.

Вийшовши з машини, я ступила під шум дощу, що віддавався відлунням стукоту по відкритій парасольці над головою. Мене просто накрила творча криза, вона обов'язково пройде. А як же хотілося просто викинути парасольку і пробігтися під дощем! Але мене чекала виставка.

— Нано, нарешті ти тут! — зустрічала мене щасливим вигуком Полетта. — Ми відкриваємось буквально через десять хвилин, Арія рве і мече.

Дівчина повністю виправдовувала своє ім'я, ледве дістаючи мені маківкою до носа, хоча мій зріст налічував всього лише сто сімдесят сантиметрів. Темношкіра, з великими карими очима і забавними кучериками, в моїй голові вона завжди втілювала образ сусідської дівчинки, в яку закохується кожен, тому що вона — ну відверто янголятко!

Я вимучено їй посміхнулась, намагаючись зробити себе як можна менш втомленою на вигляд, хоча актриса з мене явно так собі.

— А у Арі хіба буває зараз інший настрій? — буркнула я про себе, сподіваючись, що Полі не почує. — Сподіваюся, мені не треба як минулого разу перерізувати червону стрічечку?

— Ні, галерея відкрита, тобі просто треба буде зустрічати гостей разом з Арі на вході. Не більше півгодини, коли приїдуть найважливіші відвідувачі.

Я тільки покивала головою. Звичайно, найважливішими гостями були навіть не батьки, а можливі спонсори, яким насправді не цікаве те, що там малює якась дівчинка, яку вони знати не знають і знати не планують.

У галереї… гарно. Враховуючи похмуру погоду, усередині донезмоги яскраво і ясно. Приміщення було відносно невеликим, але раніше воно здавалося мені куди затишнішим. З минулого разу, коли ми робили тут попередню виставку, тут стало біліше і пустинніше. Рівно стільки часу, скільки ми з Арі трималися в натягнутих стосунках.

Картини на стінах не створювали належного затишку, а враховуючи, що вкладеними в них емоціями були біль і самотність, галерея здавалася мені огидно порожньою і відчуженою. Хотілося сісти посеред одного з коридорів і просто розплакатись, а не бродити і розглядати до нудоти знайомі мазки на полотнах.

— Шампанське роздаватимуть на вході, в окремих кімнатах теж розмістять столики, — Полетта продовжувала віщати, безтурботно розписуючи подальший хід подій, поки я сумно бродила поглядом по знайомих картинах.

Спокою не давала всього одна думка, коли я наштовхнулася поглядом на по ідеї закритий коридор, який таким вже не був.

— Полі, чому відкритий той коридор? Ми ж обговорювали, вхід в ту частину галереї перекриємо, тому що у мене немає стільки картин.

Всього п'ятнадцять штук, тому усі ці півроку я просила дати мені більше часу. Іноді в моменти відмови і чергового прохання зробити все швидше мені здавалося, що я — конвеєр по виготовленню картин, які вже навіть людей так не надихали, як ще шість років тому. Як Арі говорила, в них більше не було родзинки?

— А Арія тобі не сказала? — Полі забігала очима по підлозі у пошуках правильної відповіді, поки я все більше хмурилась. — Розумієш, Нано, тут…

Ні, Арі ж не могла, правда? Не в обхід мене.

— Там картини молодої художниці, Реін Розел.

А ось і Арі власною персоною. Уся у білому, немов прагнула злитися зі стінами галереї. Навіть годинник, і той був білого кольору. Кароока, темноволоса тайка, яка з'явилася в моєму житті несподівано, і поступово змела з неї все своєю страшенною енергією, окрім, хіба що, самої себе.

— Чому ти так вдягнена?

— Тебе серйозно цікавить саме це? — я склала руки на грудях і підняла брову, усім своїм видом показуючи, що хочу поговорити. — Нам би обговорити те, про що я дізнаюся тільки зараз.

— Я ж написала тобі, щоб ти наділа щось біле.

— Дресс-код, про який я теж не знала?

Відверто: я вже навіть не злилась, прекрасно розуміючи, що закритим зал просто не міг залишатися, і його треба було заставити картинами. Але на крайній випадок, Арі могла вивісити мої старі роботи, а не абсолютно незнайомі і чужі. Вона могла взяти ті, які давно варто було б продати!

— Ти взагалі не поєднуєшся із заходом.

Вражаюче, але я тільки зараз помітила, що Полетта теж була одягнена в максимально білий костюм, правда, з якимсь рожевуватим відтінком. Зате я була єдиною, хто прийшов по погоді у великому светрі, пальто з дірками з боків в дрібну клітину і широких штанях — у велику. На замітку — усе це в коричневих відтінках. Зате мені не буде холодно втекти з власної виставки під вогкий дощ, де мене швидше визнають божевільною, та зате не чіпатимуть і не докорятимуть.

— Це моя виставка, і я маю повне право вдягнутися по погоді. Там взагалі-то холодно.

Арі закотила очі і вмить прийняла найпоблажливіший свій вигляд. Саме так закінчувалися наші сварки в останні півроку. Вона просто забувала про них в одну мить, після чого поводилась так, ніби нічого і не відбувалося. Ніби у нас все добре. Вважала за краще промовчати, а не продовжувати дискусію.

— Через п'ять хвилин відкриваємось, пішли до входу. Візьмемо шампанське, — Арі підхопила мене під руку і повела за собою, не даючи прийти до тями і тараторячи на ходу, ніби завчену промову. — Люба, не забувай посміхатися гостям.

Відмінне напуття, особливо коли покладених п'яти хвилин не пройшло, а келих мені в руки усучили, і двері відкрили, щоб впустити перших відвідувачів галереї. Тих самих, які мені не подобалися, зате приносили, за словами Арі, велику кількість грошей.

Наступні півгодини я вітала грошових гаманців з найщирішою з можливих посмішок. Шалено хотілося одного — якнайшвидше закінчити з цим і відправитись прогулятись по галереї. Мені було цікаво поспілкуватися із звичайними відвідувачами, які прийшли виключно заради картин, послухати їхню думку. Поки Арі втекла сюсюкати з якоюсь черговою шалено важливою шишкою, я відправилась дивитись на гостей, які, до речі, майже усі опинилися в тій самій частині галереї, яка мала бути закритою.

Не те щоб засмучувало, але доставляло певний дискомфорт.

Гаразд, мені було дико образливо. Хапало за неіснуючі зябра і здавлювало до повної вичавки.

Відкинувши думку сходити і перевірити, що ж там такого цікавого, в тому містичному залі, я пройшла мимо, краєм ока помічаючи ту саму Реін, яку вже бачила кілька разів. Зухвала особа, що обожнювала приклеїтись до співрозмовника і робити з себе шалено милу дівчинку. Як зараз пам'ятаю, що вона мені заливала, що завжди захоплювалася моїми картинами, і що для неї було б честю навчатися у мене ремеслу.

— Нана видихлась.

— Згодна, її роботи викликають тільки смуток. Мої очі втомлюються дивитись на подібне.

Саме такі фрази і подібні до них я чула біля кожної зі своїх картин цього вечора, коли відвідувачі розверталися і прямували в сусідній зал. Відмінний початок виставки, хай і пройшло зовсім небагато часу. Прості люди дивилися звисока на увесь той біль і втому, яку я випліскувала на свої полотна. Куди гірше були ті, хто мовчки дивилися і, ледве гмикаючи, розверталися в знайомому напрямку.

Я спробувала відшукати очима Арі, але ніяк не знаходила, хоча вона повинна була знаходитись десь поблизу, в жодному з коридорів мені так і не вдалося її побачити.

Сміх почувся досить несподівано, але до непристойності знайомо — Арі стояла в залі Реін і обговорювала з кимось з грошових гаманців картину цієї новоявленої художниці.

Чи хотілося мені розридатися? Так. Але я просто стояла і дивилася у білу порожнечу перед очима. Мені тут нічого робити. Я ж казала, що виставку ми влаштовуємо рано, дуже рано, щоб вона притягнула належну увагу. Мені треба було більше картин, більше часу, відпочити, знайти щось нове для себе і ідей, які я носила у своїй голові, і взагалі...

— Цікаво, який матеріал використовувався?

Просте питання вивело мене зі стану астралу, в який я мимоволі пішла. Чоловічий баритон пролунав зовсім близько, а, повернувши голову, я побачила його володаря. Одягнений в широкі штани, в'язаний жилет на сорочці, тепле пальто з кашеміру, закинуте на згин ліктя. На довершення образу — кепі, ніби він герой «Гострих козирків», і окуляри, що поправлялися тонкими пальцями. За останні роки я навчилась хапатись за образи людей, які вони на себе одягали, мимоволі складаючи собі певне уявлення про них. Цей хлопець був небагатьом старший за мене, але йому шалено йшло в цьому трохи розхитаному і одночасно зібраному виді. Рівно до того моменту, поки я не подивилася на його ноги. Мюлі Гуччі з хутром, що абсолютно не гріли бідні п'яти.

Тихенько хихикнувши, щоб він не помітив, вирішила йому відповісти:

— Рідкий акрил. Це одна з сучасних технік.

Хлопець обернувся до мене. Він виявився азіатом, але точнішої приналежності я сказати не могла, хоча на тайця він точно не тягнув. Зате погляд у нього був дуже виразний — таким і вбити можна. Видно, тому і носив окуляри, боявся когось покалічити ненароком.

— Я думав, акрил не буває таким рівним і блискучим.

Господи, та у нього навіть рот був виразний, коли він задумливо підтискав нижню губу. Мені терміново захотілося його намалювати. Ось прямо так: посадити перед собою при усіх і вимагати собі полотно і пензлик.

— У кінці робота покривається епоксидним клеєм.

— От як, — хлопець ще раз глянув на моє творіння. — В Кореї мало малюють подібних картин. Принаймні, я нічого такого не бачив.

— Так ви з Кореї?

Ми говорили загальноприйнятою англійською, і тільки зараз до мене дійшло, що і перше питання він поставив саме цією мовою. А з цього можна зробити висновок, що запитував він навмисно і саме в мене, оскільки нікого іншого поряд з нами не було.

— Ага, прилетів сюди відпочити, — зітхнув він, розводивши руками. — Сподівався, що зможу втекти.

Мій погляд опустився сам собою. Мені стало його одночасно шкода і захотілося зробити як він — втекти в інше місто, в іншу країну, в іншу частину світу. Хоч ненадовго, зовсім на трохи, оклигатись, подумати, прийти в себе. Але я в Парижі, і в моєму житті нічого не міняється, тому що я — боягузка. Повністю це визнаю! Беру на себе відповідальність і слізно прошу дати мені знак, щоб з чистою совістю поступити, як цей кореєць.

— І як? Вийшло?

Мені треба було поставити це питання. Просто уточнити, що нічого не змінилося. Що навіть втеча нічого не змінила в його житті.

— Можна і так сказати, — хлопець почесав потилицю і знову відірвав погляд від картини, обертаючись до мене. — Я ще сам до кінця не зрозумів, тому що елементарно не знаю, що мені робити далі.

— В сенсі?

— Житло є, гроші є, але, — кореєць затнувся, прикушувавши губу, і через пару митей продовжив: — Я ніби загубився і не знаю, чого хочу тепер. Втекти-то втік, а куди далі йти — не розумію.

Я тільки важливо покивала головою, ніби вже була в такій ситуації і буквально через секунду видам розумну відповідь. Але її не поступило, ми так і стояли одне навпроти одного, нічого більше не вимовляючи. Напевно, просто не розуміли, що говорити, і чи варто говорити взагалі.

— Нано, ось ти де!

З коридору, що вів в злощасний зал, пролунав голос Арі, про яку за час короткого діалогу я встигла нахабно забути. Мені навіть не захотілось обертатись, зате з'явилося величезне бажання вибачитись перед хлопцем, який тепер здивовано мене розглядав.

— Слава Богу, я тебе знайшла! Спонсори хочуть поспілкуватися з тобою, а ще я притягнула покупців.

Арі тараторила без угаву, поки я винувато дивилася на корейця, що сумно мені посміхнувся. Зате я змогла прочитати те, що він сказав буквально одними губами.

— У вас дуже красиві картини.

Чи мені здалось?

***

— Звичайно, ми обов'язково будемо завтра, — Арі розпиналась перед кимось по телефону, поки я розглядала занадто знайомий пейзаж за вікном. — Дякую, що запросили нас до себе на сніданок. Звичайно, ми обговоримо вподобану вами картину. Так, це буде приголомшливо! Вона обожнює оливки, так.

Я нещодавно вийшла з душу і тепер слухала піввуха, виловлюючи тільки деякі окремі моменти. Втекти під дощ у мене, звичайно ж, не вийшло — та я сильно і не намагалась. Який сенс, якщо після того, як Арі мене знайшла, не відпускала від себе ні на крок, знайомлячи з інвесторами і можливими покупцями? Навіть зараз замість неспішної розмови зі мною або хоч би простого «перевдягнутися» вона була повністю поглинена удаваністю, щоб запрацювати в майбутньому. Я закотила очі, почувши про оливки, тому що хтось все-таки став забувати, що мене від них нудить, причому у прямому розумінні. Організм завжди відмовлявся приймати таке щастя, добре, якщо переварював.

Арі радісно обернулась до мене, закінчивши розмову. В очах світився знайомий вогник, як коли вона була збуджена, але тільки зараз це було, швидше, через успішні домовленості, а не через мене саму, так що я мимоволі скривилась.

— Це буде успіх, якщо вони все-таки наважаться викупити картину!

Арі підійшла ближче, ткнувшись своїм лобом в мій і заглядаючи в мої очі. Колись я обожнювала такі моменти, коли все тільки починалось і вона щиро раділа моєму успіху. Тепер же мені здавалося, що щось в нашому затишному маленькому світі похитнулося, і я правда не розуміла, з кого все розпочалося.

— Ну чого ти така кисла, га?

Я знизала плечима. І справді, з чого б мені? Арі грайливо посміхнулась, потягнувшись губами до моєї щоки. Це здавалося одночасно чимось знайомим і рідним, але настільки далеким і вже абсолютно незвичним, що захотілося відсунутись.

— Арія Вонграт, ти, здається, забула, що я не люблю оливки.

Рідко в наших діалогах звучали повні імена. Мені було прийнятніше називати її скорочено, але іноді щось так і підмивало звернутися в такому ключі. Арі, як і я, сприймала це як початок сутички, адже саме з цього і починалися наші сварки. Тільки цього разу вона чомусь не відреагувала, вдоволено посміхнувшись.

— Я це прекрасно пам'ятаю.

— Тоді чому повідомила комусь, що я їх обожнюю?

Арі підняла брови, ніби не пам'ятаючи, коли казала про мене подібне. Поки вона згадувала, мені вдалося вирватись і відійти від вікна, щоб наблизитись до ліжка. Провівши рукою по простирадлу, я зловила себе на підозрі, що навіть під ковдрою в перші хвилини буде холодно.

— Якщо ти про розмову по телефону, то я говорила не про тебе, — Арія схрестила на грудях руки і притиснулася до стіни плечем, спостерігаючи за моїми діями.

Запал, який горів в її очах кілька хвилин тому, все-таки пропав, поступаючись місцем чи то нерозумінню, чи то, навпаки — повному розумінню ситуації.

— А про кого?

Це питання мене саму ставило у безвихідь, тому що я здогадувалась, але боялась підтвердження. Чекала чого завгодно, але не правди.

— Реін Розел. Мсьє Моро дуже зацікавився її картиною, але поки що сумнівається, чи варто її купувати. Ціну збити хоче, але я проверну все по вищому розряду.

Арі закотила очі, ніби говорила про щось абсолютно повсякденне. Немов нічого не відбувалося, і ми навіть не намагалися посваритись. Чи намагалась, але тільки я? Виникло неприємне відчуття, ніби мене проміняли на руду дівчинку з кирпатим носом і косоокими очима.

— Тобто це не нас з тобою запросили на сніданок? Я завтра вранці прокинусь одна?

Забравшись під ковдру і зрозумівши, що була повністю права у своїх припущеннях, я перевела погляд знов до Арі, яка все так само стояла на тому ж місці, не зрушуючись. Просто дивилась на мене і немов вивчала. Намагалась зрозуміти, що я скажу і зроблю в наступний момент. У моїй же голові не відбувалося нічого. Гучна порожнеча, що просила, щоб мене просто залишили в спокої, кинули в пучину і забули там, поки все не вирішиться.

— Не роби з цього драму, будь ласка.

Арі не підходила, не намагалась якось залагодити свою провину, швидше за все, і не вважаючи себе винуватою. Я занадто часто намагалась зрозуміти її, встати на її місце, але абсолютно не відчувала подібного з її боку.

— Це усього лише сніданок з покупцем.

— Ну та, про що це я. Може, тоді поясниш, чому не сказала нічого про те, що в закритому залі проводитиметься міні-виставка Розел?

— А що в цьому такого? Ти і сама свою першу виставку проводила саме так.

Так, саме так. І де зараз той художник, у якого я відвоювала шматочок, щоб показати свої картини? Правильно, я абсолютно не маю уяви, де він зараз, хоча раніше був досить відомий. Напевно, це як в шоу-бізнесі — постійно з'являються нові люди і таланти, які змінюють тебе, старця індустрії.

— Навіть якщо так, ти повинна була сказати про це. Ніби я б тебе покусала, якби ти повідомила мені заздалегідь.

— Нано, — Арі закотила очі, — тобі взагалі не варто думати про подібне, це моя робота. Тобі найголовніше малювати. На цій виставці зацікавились купівлею лише однієї твоєї картини. З п'ятнадцяти, Нано! Якщо так продовжиться, ти повернешся до свого малювання дракончиків з двома хвостами.

У мене аж рот трохи відкрився від таких слів. Що це означало? Арі важко зітхнула і закусила губу. Видно було, що вона нервувала, тому що сказала щось не те. Чи, точніше, то, але говорити цього не хотіла. Ніби зірвалася.

— Лягай спати. Я сьогодні посплю на дивані.

Вона виходила з таким видом, ніби вибачитись повинна була я. Чи хоч би зупинити її і попросити залишитись, лягти поруч і забути про все на світі. Про те, що я втратила натхнення, повністю видихнулась. Про те, що, очевидно, картини Розел продавалися на відміну від моїх, нікому не цікавих. Кого мені варто було звинувачувати в такому результаті?

Ні, я розуміла, що виставка спочатку моя, а їй просто дістався один невеликий зал для десяти картин, але мене ніхто не попередив про це. І гаразд асистенти, але сама Арі жодного разу і словом не обмовилась, що подібне планувалося і було успішно втілене в життя. Так з чого б мені вибачатися? А що станеться наступного разу? Цей маленький зал дістанеться мені, поки Розел сяятиме своєю власною виставкою, на якій мені виділили затишний куточок? Чи я, як той художник, просто зникну з радарів? Все, ось і прийшов мій фінал?

Я засинала досить важко, а прокинулася від гучної ляскоту вхідних дверей. Здавалось, Арі не остигнула за ніч, або просто прагнула нагадати про те, що спала на дивані. Звичайно, адже це саме я винна. Знову.

Душ не приводив думки в порядок, як про це зазвичай писали в книжках або розповідали у фільмах. Абсолютно точно ні! Просто вода, що повільно стікала по шкірі під невеликим натиском. Вже стоячи перед дзеркалом, вдягнена в теплу сукню і закутана в пальто, я вирішила з'їздити до батьків. Давно я у них не була, та і на вчорашній виставці їх не було. Просто не скаржитимусь, кажучи, що все гаразд. Це просто дрібні негаразди, які обов'язково вирішаться, просто трохи пізніше.

Тому я швидко набрала завчений напам'ять номер і дочекалась відповіді.

— Звичайно, люба, твій батько якраз сьогодні вдома. Приїжджай швидше, ми почекаємо тебе і разом поснідаємо.

Це саме те, що мені треба було — просте розуміння, посмішка і спільний сніданок. Тому, спустившись по сходах, я вирішила забігти в улюблену кондитерську і взяти обожнювані мамою круасани з апельсиновою стружкою. Настрій покращувався, і це не могло не задовольняти. Здавалось, сьогоднішній день все ж буде кращий за попередній. Може, коли я приїду додому, Арі теж вже чекатиме, і ми зможемо нормально поговорити. Вибачимось одна перед одною, пробачимо образи. А ввечері розіп'ємо пляшку вина і... Навіть по щоках себе поплескала, щоб сильно не радіти.

Зовсім же не факт, що і до цього дійде, але хотілося сміятись як дитина, тому що я з успіхом придумала собі хід подальших подій.

Зупинившись на світлофорі, я завертіла головою. Поки горів червоний, можна було мигцем пороздивлятись людей навкруги. Ось, наприклад, дівчина з маленьким пуделем вийшла на прогулянку. А ось друга з булочної поспішала додому з багетом в руках і відповідала на повідомлення в якійсь соцмережі. Тут і хлопець в окулярах з тонкої оправи і фотоапаратом в руках, що сильно нагадував вчорашнього корейця. Погляд на ньому затримався довше, ніж зазвичай, оскільки стиль одягу зберігся, але був інакше втілений.

Я б навіть вже відволіклась і не витріщалась на нього, як мінімум, я не бачила його очей, тільки трохи з боку, а запитати прямо було б нахабством, але погляд зачепився за знайоме взуття.

— І як вам не холодно?

Воно вирвалось саме, чесне слово. І навіть рідною французькою, так що він не повинен був обертатися до мене і здивовано дивитись в очі. Але зробив. На мене дивився той самий вчорашній кореєць, в очах якого читалось впізнавання, від чого на обличчі розтягнулася приємна посмішка.

— Мені тепло.

І ще ширше розтягнуті губи. Щось було в його рисах, що нагадувало мені про грецьких богів. І що, що вони не були азіатами, але в ньому була присутня ця фактурність.

— Як ви мене впізнали?

— По мюлям і бідним голим п'ятам.

Хлопець засміявся, але його явно не бентежило моє зауваження. А мені насправді було шкода його п'яти. На початку травня в Парижі, звичайно, не холодно, але і не спека. На світлофорі спалахнув зелений і люди пішли вперед, примушуючи і нас попрямувати в потрібному напрямку. Поки ми переходили дорогу, мовчання хоч і було вимушеним, але досить приємним. І тривало рівно стільки, скільки повинно було.

— Я шукав де поснідати, — невимушено, немов ми давні знайомі. — Може, знаєте яке-небудь гарне кафе?

І посмішка, яка дарувала надію на щось світле. У голові промайнула думка, що ми могли б стати друзями. Усі, хто був у мене до цього, загубилися — пішли самі, або я від них пішла. Але цей кореєць викликав тільки приємні емоції, і він зробив те, чого не змогла зробити я — втік, поки моє боягузтво супроводжувало мене за ручку. Мені стільки хотілося запитати: як він на це зважився; скільки часу у нього пішло, щоб поїхати; як він вибирав маршрут; чи надовго він в Парижі?

— Знаю одну кондитерську, там дуже смачні круасани і вафлі.

— А чай там смачний?

— Парижани віддають перевагу каві.

Ми стояли посеред вулиці, обтічні людьми і залиті ранковим сонцем. Саме сьогодні не було дощу і його не обіцяли. Мені здавалося, що саме сьогодні я знайшла свого друга.

— До речі, мене звуть Кан Тейон.

— Приємно, Нана Ферет.

Так на початку травня у мене з'явився мій перший друг за довгий час, зовсім випадково стрічений мною другий раз в житті, і який вирішив в ній затриматись.