Чорний лебідь

Ада сидів на галявині з альбомом та фарбами. Він робив начерк пейзажу. Ліс, що розкинувся під пагорбом, вигин річки та сонце, що їде до зеніту.

- Ада, пограємо у шахи? – Відвернув від мистецтв Аду його знайомий Йося.

Маленький Ада пильно поглянув на Йосю.

- Давай! – Кивнув він.

Йося сів на галявину поряд з Адою и став розставляти фігури на дошці. Шахи були старими, поліровані фігури потерлися від часу. Ряди солдатів протилежних кольорів вишукувались на дошці. Фігури не знали, що їх чекає. Пішакам суджено пасти жертвами банального розміну, помилкою офіцерів і шахіста. Хоча, і самі офіцери ризикують потрапити в пастку стратега.

- Е2 – Е4, - с гордістю сказав Йося, пересуваючи пішака на дві клітини вперед.

Ада з-під лоба подивився на приятеля і різко розвернув дошку білими фігурами до себе.

- Чому це ти ходиш перший? - Серйозно запитав він.

- Яка різниця? - Питанням на питання відповів Йося.

- Велика! - Відповів Ада.

Йося промовчав.

Хід йшов за ходом. Білі виправдовували приказку «білі починають і виграють»: чорні фігури танули на очах. І ось, коли навколо чорного короля залишалося всього ферзь та пару пішаків, і результат начебто і був вирішений наперед, чорні фігури стали з'являтися на дошці знову. Одна за одною. Пішаки, слони, тури, коні. Білі теж поповнювали свої ряди, але ... у краю дошки, перекривши пару напрямків, з'явилися пара сірих фігур. Вони не чіпали чорних, але білим не було від них життя. І ось ситуація докорінно зворотна: білий король оточений чорними і сірими фігурами. Маленький рух і він переможений.

- Шах і мат! - Захоплено вигукнув Йося.

Зі злості Ада перекинув дошку, забрав свої фарби та пішов геть. Йося лише посміхнувся. Це гра...

Це гра... як би було добре, якщо це тільки була гра двох хлопчиків. Що коні на дошці не обернулася палаючими «тридцятьчетвірки». Поява сірих - не висадка союзників на багряних берегах Нормандії, а падіння білого короля - не криваві ріки Зеєловських висот. Якби було так...