Ехо твого голосу

«Музика — це не просто суміш нот і тембрів, це єднання інтонацій, що малюють картину мого власного існування.»

Нестор

За столом сиділи ми вдвох – я і моя самотність. Навколо була лиш мертва тиша, а над нами горів один єдиний ліхтарик, який вже був на межі того, щоб потухнути. Він кидав слабке сяйво на моє бліде обличчя, підкреслюючи темні кола під очима і глибокі зморшки на чолі. Мої руки тремтіли, коли я думав про те, що я досі існую в цьому безглуздому і по справді дивовижному світі.

Я залишився на одинці з усіма своїми страхами, тривогами, проблемами і навіть відчаєм цього всього я не зміг би здихатися.

Момент був втрачений, я більше не можу існувати.Більше немає навіть сенсу мого існування.Про мене ніхто і не згадає, якщо я все ж таки зникну. Не лишилося людей, хто міг би мене пам'ятати. І думаючи про це, я мрію повернутися у часи свого минулого, де я зміг би виправити помилки.

Я заплющив очі, намагаючись втекти від жахливої ​​реальності. В моїй голові промайнули образи щасливого минулого. Та хіба це минуле було щасливим? По справжньому щасливим.

Але все це пішло безповоротно. Залишилося лише відчуття порожнечі і безнадії.

Раптом я почув звук кроків, що наближалися до кімнати. Я відкрив очі і побачив, як у дверний проріз проходить високий чоловік. Він був одягнений дуже по звичайному: футболка, шкіряна куртка та джинси.

Чоловік підійшов до столу і сів навпроти мене. Він мовчки дивився на мене протягом декількох секунд, а потім спокійним голосом запитав:

- Як ти себе почуваєш?

Я озирнувся, щоб побачити, чи є хтось ще в кімнаті, але був лише він. Мені стало ніяково від того, що він застав мене в такому стані, але я все ж таки відповісти чесно.

- Я... я не знаю.

Чоловік кивнув, ніби розуміючи мене.

- Це нормально, - сказав він. - Іноді ми всі відчуваємо себе втраченими і самотніми.

Він помовчав трохи, а потім продовжив.

- Я тут, щоб допомогти тобі. Розкажи мені про те, що тебе турбує.

Я не знав, чому цей незнайомець раптом з'явився в моєму житті і чому він хотів допомогти мені. Але щось у його голосі і погляді викликало в мене довіру.

І я почав розповідати йому про все, що сталося зі мною. Натомість чоловік уважно слухав мене, не перебиваючи.

Коли я закінчив, він довго мовчав, обмірковуючи мої слова.

- Ти пережив багато, - сказав він нарешті. - Але ти сильна людина. Ти зможеш впоратися з цим.

- Дякую вам, - прошепотів я.

Чоловік посміхнувся та заховав руки в кишені.

- Немає за що, - сказав він. - Пам'ятай, ти не самотній. Завжди буде хоч одна людина, яка буде поруч і бажатиме тобі тільки кращого.

Він підвівся з стільця і попрямував до дверей, але в їхньому прорізі зупинився та озирнувся на мене.

- Я буду стежити за тобою, - сказав він на прощання. - І якщо тобі знадобиться допомога, будь з чим, не соромся звертатися до мене.

Він вийшов з кімнати, залишивши мене одного з тьмяно палаючим ліхтариком. Але тепер я вже не відчував себе таким самотнім. Я знав, що є хтось, хто вірить у мене, хто допоможе мені пройти через це важке випробування.

Я посидів у цій кімнаті ще пів години. В якийсь момент з голови зовсім вилетіло те, як я тут опинився, але для мене це було дурницею. Я думав тільки про цього загадкового чоловіка, про якого я не знав нічого. Хоча, хіба я знаю себе?

І все ж таки, треба було йти звідси, моє відчуття підштовхувало мене до виходу, тривога зростала занадто швидко. Я випив пігулки та взявши свою сумку, накинув її на плече та вийшов з кімнати, а надалі і з будівлі.

Я зупинився біля воріт, які огороджували саме цю багатоповерхівку, і глянув на саму будівлю. Напис звісно бажав мені усього найкращого.

«Centrum psychiatrii», а тобто центр психіатрії. Як мене взагалі занесли туди ноги?

«Мрійник будує повітряні замки, псих у них живе, а психіатр отримує орендну плату.» Згадалася якась цитата якоїсь людини з якоїсь книжки.

Глянувши на свої потерті конверси я все ж таки покинув цю територію. Конверси вже не витримували того, що я ходжу цілими днями в якихсь закинутих будівлях та бігаю в них кудись і від чогось.

Разом з ними насправді, не витримував і я.

Все здавалося таким фальшивим. Люди, які ходили парами, підлітки, які сміялися та займалися дурнею і діти, які не слухалися своїх батьків.

Можливо, я просто їм заздрив, бо того, що є у цих людей – не було у мене, і на жаль вже ніколи не буде. Перед тим, як йти додому, я вирішив зайти до пані Горретін.

Цій жіночці було близько 45-ти років, і вона була для мене дуже важливим та надійним товаришем більшість мого життя. Вона була мініатюрною жіночкою, і завжди заварювала на двох чай з молоком, як тільки я заходив у її ательє. З юності вона була дизайнером, художником та модельєром, і коли я був маленьким вона любила шити мені одяг. Пані Делора казала, що з мене вийшла б прекрасна модель, але щось пішло не по плану, і я почав займатися волейболом та карате.

Життя дає доволі дивні повороти, вірно? Хай там як, але поки я йшов, почав моросити дощ, тому довелося поспішити. Та на превеликий жаль я не встиг добігти до пані, не намокнувши, ще й сумкою прикриваючи голову не міг прибрати пасма волосся з обличчя, тому часто врізався у когось або щось.

Коли ж прибіг, життя стало набагато кращим і спокійним. В цьому maison de mode et de style (франц. Будинок моди і стилю.) відчувалося усе моє дитинство та щастя, якого ніколи не було поза межами цього прекрасного місця. В мої дитячі роки я вже сам міг пошити прикид собі, та це було дуже дивним для хлопця у двох тисячні роки, тому такими навичками та загалом хобі я ні з ким поділитися не міг.

І все ж, я не сам, тому я міг зараз би сісти на крісло, та подрімати пару годинок під стукіт крапель дощу у вікно.

Але ні, не сьогодні. Я повинен був стільки всього розповісти пані, про того чоловіка, про всю цю ситуацію. Тільки їй я міг би це довірити.

Але на диво, у вітальні я не знайшов її. Загалом весь вільний та не вільний час вона проводила саме тут, але мабуть сьогодні якийсь особливий день. У мою і без того мокру й дурну голову прийшла геніальна ідея – заглянути до майстерні. Я відчинив двері, і побачив свого старенького товариша та прекрасну, немов ніжна лілія, дівчину, яка стояла з молотком та гвіздками в зубах і лагодила взуття.

- Oh mon cher garçon (О мій любий хлопчику), ти прийшов! – вона підійшла та обійняла мене, я ж обійняв її у відповідь. – Нарешті я зможу познайомити вас, синку, - своєю активністю вона дивувала не тільки мене, бо по обличчю дівчини можна було побачити, що вона вражена тому, що ця маленька та миленька жіночка бігала по майстерні, ніби їй було якихось 16 років.

- Люба, це Нестор , він чудовий хлопець, дивись не закохайся, - вона посміялася, коли в той самий момент я не міг відвести від дівчини погляду. Вона була немов молодий місяць, зоряне небо, а її очі..

- Ясмін Ковальські, дуже приємно, - вона посміхнулася найпрекраснішою посмішкою, яку я тільки бачив. Мені й самому хотілося б їй посміхнутися, але в якийсь момент я відчув себе огидно, тому я просто простягнув їй руку. – Навзаєм.

Вона потиснула руку та глянула мені в очі.

- Ти здаєшся до болі знайомим, ми випадково раніше ніде не зустрічалися?

- Сумніваюся, мадам.

В цей час пані Горретін тихенько змилася, щоб нас не відволікати від знайомства та щоб заварити чаю. В цьому я був упевнений.

Вона забила гвіздок в підошву черевичка та глянула на мене.

- Згадала, це ж ти на закинутому будинку котів підгодовував, - в її голосі прозвучало стільки радості, і це тільки від того, що вона згадала де могла мене бачити? Я вражений.

- Так, я і справді декілька днів тому підгодовував котиків там.

- А ще я була на твоїй грі вчора, якщо я не помиляюся, ти волейболіст з 23-ї школи

- Ти теж там навчаєшся?

- Навчалася, скоро заберу документи та перейду в інший заклад.

- Ого, чому так?

- Однокласники неадекватні, і від вчителів вічно конфліктів чекаю. Набридло воно вже все. – Ясмін зітхнула та поклала гвіздки та молоток на стіл. – Важко у всьому встигати, коли ніхто не може зрозуміти твоїх проблем та задумів.

- Є таке. – коротко відповів я.

Далі пішла просто тиша. Я не знав про що можна поговорити з дівчиною, та й якось соромився її чи що. Довго сидіти в цій тиші не довелося, бо підключилася пані Горретін.

- Ну що, chers enfants (любі діти), ходімо вип'ємо гарячого чаю з печивом, думаю вам варто відпочити.

Ми пішли до вітальні, і я знову втратив себе. Я часто замислююся над усім забуваючи про все, що коїться навколо.

«Що бляха відбувається?»

Через пару хвилин я прийшов у себе. Ясмін стурбовано дивилася на мене та тримала за руку. Що це було – я не знаю, але таке траплялося вже не в перший раз. Пані кудись відійшла, і ми знову залишилися вдвох.

- Нестор, все в порядку? Може води? Чи краще швидку? – В якийсь момент я глянув у її світлі очі. Навіть її очі тремтіли, настільки вона переживала за мене.

В якусь дрібну хвилину, мені захотілося все їй розповісти. Про своє дивне та дурне життя, про свої страхи та про те, що я так боюся померти.

І в цей момент я розплакався. Прямо перед дівчиною, прямо дивлячись в її очі.

Я прикрив лице руками, не знаючи що робити.

- Зірочка,ей.. – вона підсіла ближче та обійняла мене,гладячи по голові. Я уткнувся в її плече, як дитина. – Все буде добре, обіцяю. Поки я буду поруч – в тебе все буде добре.

Ми сиділи і мовчали. А я плакав у її плече.

***

На вулиці починало темнішати, а це означало, що Ясмін потрібно було йти додому. Я звісно ж підірвався проводжати її, на що вона тільки посміхнулася та погодилася. Коли ми йшли, ми обговорювали такі дурні теми, що вони здавалися смішними, але такими комфортними та щирими.

- Знаєш, як образливо, що я не зможу відмітити випускний так, як захочу. - міс Ковальські сумно зітхнула та склала руки на грудях. Точно, ми говорили про школу.

- Давай через пару років, я складу тобі компанію на випускний - сказав я радісно та впевнено. Мабуть мені варто було б мовчати, але я хотів справити на неї гарне враження.

- О боже, я буду тобі дуже вдячна за це, бо більше партнерів я точно не знайду, всі вони придурки.

Ми тихенько засміялися. Давно такого не було, але на душі все квітло, а в животі літали метелики. Я провів її до будинку.

- Може сходимо завтра в кіно?

- Як побажаєш, Ясмін.

- Тоді до завтра?

- До завтра.

Ми мовчки дивилися один одному в очі, а потім один момент, який змінив мій настрій,день, думки та враження про це все. Вона поцілувала мене в щічку та пішла.

Додому я йшов збентежений. Не могло мені сьогодні так щастити. Хоча зараз, коли я прийду додому, все щастя та весь гарний настрій піде з мого тіла, і я знову стану просто ходячим скелетом.

Але ні, сьогодні буде все по іншому. Вдома батьків не було, за те був мій знайомий.

- Юліане, що ти тут робиш? Ти ж повинен був до дівчини своєї йти, чи до кого там.

Руде мавпеня (як я його називав) підвівся та посміхнувся.

- Не до дівчини, а до подруги, і взагалі то ти теж мій друг, тому я маю право про тебе теж згадувати. – Він мовчки дивився на мене деякий час а потім кивнув у сторону чохла, який стояв на своєму призначеному місці. – Я полагодив її, надалі будь обережнішим.

- Та що там, трохи зламав, не роздубасив же її навпіл.

- Гітару зламати легко, а от полагодити майже неможливо. Ти не думай, що мені все на світі дається легко.

- Але ж всі гітари різні, якусь легше лагодити, якусь ні.

- Так, але кожна з них особлива, і у кожної своя історія. Гітару повністю не полагодиш, вона більше не буде такою, як раніше, але вона стане унікальною, якщо її трохи змінити.

Юліан сів на ліжко.

- І річ зовсім не про гітару, Нестор.

З Юліаном ми знайомі ще з дитинства. Разом вчилися у школі, разом ходили на гуртки, разом існували.

Потім він почав жити, а я так і залишився душею, яка намагалася знайти сенс життя та почати жити.

Він підтримував мене абсолютно в усьому, фактично, я міг би назвати його своєю сім'єю. Та на жаль, я знаю, що скоро в мене і його не буде.

- Я хвилююся за тебе, стільки варіантів тобі давав на нормальне життя, а ти мене відштовхуєш тільки.

- Я буду зайвим.

- Нестор, ні. Ти - моя сім'я, ціннішої людини за тебе для мене просто не існує. Я тобі не Велес, щоб тебе катувати та посилати тебе у вічні муки.

Він простягнув мені руку.

- Я хочу дати тобі свободу.

-Свобода – це не полегшення, а вибір. І за цей вибір щодня доводиться платити ціну.

Можливо для вас зараз нічого не зрозуміло, тому поясню коротко:

У мене хвора сім'я, а Юліан хоче, щоб я жив, як звичайний підліток.

Я дивився у його гарні глибокі очі, мріючи про щось м'яке та прохолодне, а тобто про подушку. Але треба було спочатку усе обдумати.

- Ти повинен вибирати в цьому житті багато чого, своє майбутнє в тому ж числі.

- Добре, я прийму твою пропозицію, та не думай, що я залишу після цього тебе в спокої.

І ось, все йде до біса, я (не) самотній.