Я кохаю Вас, пане професоре

Невдовзі я отримала звістку від тітки Люби (буду тепер так її називати). В подробиці вона не заглиблювалася, але сказала, що тата вмовити вдалося, і я можу продовжити спілкуватися з братами. Від нього самого вісток, як і раніше, не було. Цікаво, він тепер уникатиме мене? Чи спробує вимолити вибачення? Іноді мені хотілося зустрітися з батьком і все з’ясувати, та я була занадто впертою для цього, тому мовчки чекала, коли він першим нагадає про себе. Якщо нагадає.

Наступним мав бути екзамен з математичного аналізу. Та готуватися до нього ніяк не виходило. Кожна спроба закінчувалася тим, що я одразу згадувала про Дем’яна і всі ті чудові моменти, які були між нами, а потім на думку приходила його дружина, я починала сердитися, закидала конспекти й ходила з зіпсованим настроєм ще кілька годин.

Аби відволіктися від думок про клятого викладача, я вирішила зайти до свого поточного хлопця. Як же невчасно я зробила це… Чи вчасно? Словом, це вже хто як реагує, коли дізнається не дуже приємні речі випадково. Зазвичай я домовлялася з Богданом про зустріч завчасно. Робити йому сюрпризи своїми неочікуваними приходами мені не хотілося. Цього разу мені стало банально лінь писати повідомлення і чекати на відповідь. Досить того, що й так на нервах від чергової невдалої спроби підготуватися до екзамену.  

Я зайшла якраз в момент перепалки Богдана з Яною.

– Ну не люблю я тебе, – сердито сказав хлопець. – Коли ти вже зрозумієш це?

– А її любиш?

– Так.

– Тоді знай, що я її конкуренткою не вважаю. Як витурила звідси, так само й з життя твого витурю. Ця ваша інтрижка не на довго.

– А можна детальніше про те, як ти мене витурила звідси?

Обоє різко обернулися. У мене врізалися дві пари переляканих очей.

– Лізо… – Богдан не міг підібрати слова.

– То що, Яно, розповідай. Я уважно слухаю.

– Навіть добре, що ти нас спіймала, – злобно процідила дівчина. – Я з першого дня тут була закохана в Богдана. Він навіть почав виявляти до мене певну увагу. Але раптом намалювалася ти. І все! Ліза те, Ліза се… Ледь не молився на тебе. Ще б гаразд, аби хоч це взаємно виявилося. Я б відступилася. Та ні ж, мені доводилося спостерігати за тим, як Богдан принижується,  силуючись привертати твою увагу до себе.

Я довго терпіла. Та таки не витримала. Я вирішила зробити так, щоб тебе вигнали звідси. І тут якраз я дізналася про вашу махінацію з п’ятничними змінами. Цим я змогла підірвати довіру директора до ідеального працівника. А далі ти сама відкривала мені шлях.

– То от чому ти не схотіла помінятися.

– Так, я не могла втратити такої нагоди. Але ти й того разу змогла викрутитися, розповівши Василю Степановичу якусь сопливу історію.

– І тоді ти підсипала щось у чай і каву та обставила все так, ніби це зробила я, – закінчила я за Яну.

– Ага, все вірно. Знаєш, після перших двох інцидентів, Василь Степанович навіть сумніву не піддав мої слова.

– А як так вийшло, що він жодного разу не обмовився, що його інформатором була ти?

– Бо я його просто про це попросила. Я ж лише хотіла справедливості, а не того, щоб від мене колеги відвернулися, – останню фразу вона сказала максимально невинним тоном. Певно саме так її почув директор. – А потім я йому наплила, що боюся тебе. От він і мовчав.

– Яка Велика Гра, – сказала я саркастично.

– І вона ще не закінчена. Не знаю, з якого дива ти прилипла до Богдана, – бачу ж, що раптовим коханням і не пахне, – та я з цим покінчу. От тоді буде кінець, – на цих словах вона вихором вилетіла з кав’ярні.

– Ти знав?

– Про її почуття – так.

– Я про те, як вона мене підставила.

– Я дізнався десь тиждень тому. Випадково почув, як Яна з подружкою телефоном говорила. Вона жалілася їй на тебе, і видала щось типу «і це після того, як я прибрала її звідси». Я влаштував їй допит і про все довідався.

– І ти мовчав?

– Лізо, я хотів розповісти, але не знав як. Ми тільки зійшлися з тобою. Я так давно мріяв про це. А тут я раптом почну втирати про дівчину, яка давно закохана в мене…

– Я краще піду, – мені було так гірко, що виправдання мене зовсім не цікавили. Цікаво, скільки ще знайдеться дівчат, які реалізовують різну гидоту, аби відбити в мене хлопця?..

– Лізо…

Екзамен з математичного аналізу минув у сто разів краще, ніж я могла сподіватися. Виявилося, цілий семестр посилених занять був не даремною тратою часу. Я була серед тих, хто першими здали свої роботи. Втім, результатів я чекала зі знайомим для будь-якого студента хвилюванням. До того ж я ще й побоювалася, що на мій бал може вплинути особисте.

Та всі мої переживання виявилися даремними. Коли Дем’ян оголосив бали, дехто з групи кинув фразочки на кшталт «ясно, за що їй поставили». Та мені на це було відверто байдуже. Я знала, що заслужила власною працею свої бали. І цього досить.

Коли ми з Надею виходили з аудиторії (а робили ми це останніми, бо подруга ніби спеціально впустила пенал, з якого все позакочувалося в різні кінці), Дем’ян організував мені персональне дежавю, заблокувавши собою вихід.

– І що далі? Знову розмову вимагатимеш?

– Точно! І цього разу вшитися тобі не вдасться.

– Дем’яне Семеновичу, я вже склала Ваш екзамен. Ви самі щойно заповнили відомість. Тому зараз я маю повне право йти відпочивати й готуватися до наступного іспиту.

– Е ні! Нікуди ти не підеш, поки не поясниш оце, – він ткнув мені в обличчя свій телефон, на екрані якого світилася фотографія зі сторінки Богдана в Інстаграм. А я й не знала, що він виклав фото, де ми цілуємося. Навіть більше, я не знала, що воно взагалі існує. Звісно, я планувала чимось подібним «потішити» Дем’яна зі своєї сторінки, але дещо пізніше, коли буду морально готова до подібного.

– Яким чином ти вивудив його сторінку?

– В мене є певні джерела.

– Маю здогад, що то за джерело, – я промовисто подивилася на Надю. Дівчина одразу присоромлено опустила голову, підтвердивши мою здогадку.

– Не має значення, як я дізнався. Краще поговорімо про те… якого дідька?! – він дуже старався, але зрештою таки не зміг стримати роздратування.  

– Не збираюся ні про що говорити.

Чоловік голосно видихнув, склав руки на грудях, а потім спокійно сказав:

– Надю, вийди, будь ласка, – Дем’ян дочекався, доки вона виконає прохання, а потім зачинив двері. – Отже, так, або я лишу ключ у дверях, і ти зможеш вийти, як тільки ми поговоримо, або я викину його у вікно і ми все одно поговоримо, але про це невдовзі знатиме весь університет. Який варіант обираєш?

– Перший, – здалася я.

– Окей, отож, хто такий Богдан і з якого такого дива він тебе цілує?

– Мій хлопець.

– Лізо, ти знущаєшся?

– Ні, я серйозна, як ніколи. Ми з Богданом зустрічаємося вже майже місяць.

– Отже, отак?

– Ага. А що не так? Я маю право на особисте життя.

– Знаєш, в мені зараз прокидається шалене і непереборне бажання вбити тебе, – говорив він спокійно, але з його очей заледве іскри не сипалися.

– Хм… Неконтрольована агресія… Що ж, це скоріше до психолога або психіатра, а не до мене, – відповіла я йому, мило посміхнувшись.

– І ти його любиш? – запитав Дем’ян, коли трохи вгамував свою жагу до вбивств.

– Так.

– А мене, виходить, вже ні?

– Ну це ж логічно. Якщо я люблю Богдана, то ніяк не можу любити тебе.

– Ти завжди так багато зайвого тексту додаєш, коли намагаєшся правду приховати. Можна ж було просто сказати «Ні», але ти не можеш. Бо «ні» – це тверде й однозначне слово. А ти не вмієш так відверто брехати.

– Що?

– Кажу, що брешеш ти, немов студент, який намагається переконати, що готувався до екзамену.

– А от і ні!

– Гаразд, тоді тобі не складно буде дивлячись мені в очі, сказати простеньку фразу: «я не люблю тебе».

– Та без проблем, – я витріщилася на нього немов на викладача, який двієчнику поставив «п’ятірку», а відміннику – «двійку» (уф, вже нахапалася від нього дем’янівсько-професорського гумору), і максимально впевнено сказала: – Я. Тебе. Не люблю.

– Брешеш.

– А ти доведи.

Наступної секунди чоловік впився своїми губами в мої. Ще ніколи він не цілував мене з такою пристрастю. І я не змогла не відповісти на поцілунок. На ці кілька секунд з моєї голови вилетіло не те, що інформація про його дружину, а навіть моє власне ім’я. Втім, я моментально реабілітувалася – як тільки Дем’ян відсторонився, виписала йому дзвінкий ляпас.

– А ти тепер спробуй доведи, що щойно не відповіла на мій поцілунок, – чоловік самовдоволено усміхнувся.

Апелювати я не встигла, бо хтось почав тарабанити у двері.

– Дем’яне, я знаю, що ти там! – почули ми приглушений жіночий голос.

– Та ні, не може бути, – розгублено мовив Дем’ян.

– Дем’яне, відпусти нарешті бідну дівчину! – ця фраза моментально породила сотні знаків питань в моїх очах і думках.