Я кохаю Вас, пане професоре

Я вимкнула будильник, а потім пів години займалася тим, що сердито свердлила поглядом стелю. Звикнувши вставати рано, знову не заснеш. Тож, довелося змиритися, що в сон не повернутися.

Я встала, застелила ліжко і пішла у ванну, де й зависла на наступні хвилин сорок, згадуючи кожну деталь нічного марева. Дівчата все ще спали, коли я повернулася в кімнату за феном. Висушивши волосся я впала назад на ліжко. Вчити пари бажання не було. Я раптом згадала про Надю і намацала свій телефон на тумбочці.

«Привіт, спиш?».

«Ні, – відповідь прилетіла майже одразу, – звичка прокидатися рано дається взнаки».

«У мене те саме».

«Ех… Отак мрієш весь тиждень на вихідних відіспатися, а тоді раз! – і прокинувся раніше, ніж по будильнику на пари».

«Надю, а твоє запрошення на чай ще в силі?».

«Звісно!».

«Тоді можна я заїду десь через півтори години?».

«Я буду рада».

«Окей, збираюся».

«Чекаю».

Я витягла з гардероба джинси й рожеву кофтинку. Одягнувшись, я злегка підфарбувалася, зав’язала волосся в кінський хвіст і вийшла з кімнати. Я постаралася зачинити двері максимально тихо, аби не розбудити Іру й Тоню. Вже через п’ять хвилин я йшла вулицею до метро.

«Тебе зустріти?», – отримала я повідомлення від Наді, коли була на пів шляху.

«Не треба, я пам’ятаю дорогу. Але дякую», – одногрупниця жила відносно недалеко від університету, а я, до того ж швидко запам’ятовувала місцевість.

Надя, яка виглядала мене з порогу квартири, одразу заусміхалася, коли побачила:

– Привіт, я така рада тебе бачити! – вона одразу кинулася обійматися.

– Привіт, я тебе теж.

– Проходь, – Надя відступила в бік, пропускаючи всередину. – Зараз познайомлю тебе з мамою.

– Гаразд.

– Мамо, знайомся, це моя подруга, Ліза.

– Ласкаво прошу, Лізочко, – мене зустріла жінка з теплою посмішкою. На вигляд я б не дала їй більш ніж тридцять п’ять. Темно-карі глибокі виразні очі були окрасою її доброго обличчя, а волосся насиченого темно-каштанового кольору ледь-ледь помітно торкнулася сивина на скронях. Та що найбільше впадало в очі, так це те, що Надя була її молодшою копією.

– Добрий день, – мені стало трохи ніяково. Так завжди бувало при знайомстві з новими людьми.

– Надя багато розповідала про тебе.

– Справді?..

– Так, і лише хороше, – я не знала, що відповісти, тому жінка додала: – Та ти не соромся.

– Мамо, ми підемо до мене в кімнату, – Надя буквально врятувала мене від ситуації, яка починала бути незручною.

– Добре, дівчата.

– Ти вибач, мама часом вміє поставити в незручне становище.

– Та ти що! Твоя мама дуже мила. Просто я не звикла до такого.

– Дідусь з бабусею називали це сільською простотою, – Надя нахмурилася.

– Дурниці! Бути милою і привітною зовсім не погано.

– Дякую, Лізо. Ти дуже хороша, – вона посміхнулася. – До речі, а як щодо твоїх батьків? Ти ніколи не розповідала про них.

– Бо це складна тема для мене.

– Вибач, якщо так, то не розповідай.

– Я жодного разу не бачила свого батька, – сказала я після хвилинного мовчання. – Він пішов від нас з мамою, коли я ще навіть не народилася. Чому, не знаю. Я з дитинства чула одне й те ж: «твій тато нехороша людина», «він нас зрадив», «він нас не достойний»… Та що саме трапилося мама так і не розповіла, хоча я запитувала сотні разів.

В цілому, можна сказати, що я була щасливою. Ходила до школи, танцювального гуртка, басейну, на уроки вокалу та англійської мови. Мала близьку подружку, з якою виросла. Моя мама – власниця невеликого готелю у нашому місті, пристойно заробляє, тому недостачі бодай в чомусь я не відчувала.

Будь-який звичайний підліток, дізнавшись про мій чіткий розпорядок дня, напевно сказав би, що це чистий кошмар, але я з дитинства не знала іншого життя, тому все це я сприймала як щось абсолютно звичне.

Мама мене дуже любить. У всякому випадку любила. Зараз я не знаю, чи вона хоч зрідка згадує мене. Все через мою мрію стати вчителькою. Мама ніколи навіть не натякала, що я маю здобути якусь конкретну освіту. Але щойно я почала заводити обережні розмови про педагогічну сферу, як все різко перемінилося. Її ніби підмінили. Вона стала торочити, що готельна справа – наш сімейний бізнес і я мушу продовжити родинну справу. Під її наглядом я надіслала заявки у «підхожі» виші, а потім потай анулювала їх, подала заявки до педагогічних і… вступила. Мама буквально збісилася. Сказала, що чекатиме, коли мені дійде, що я пішла хибною доріжкою, і тоді допоможе зі вступом до достойного університету. Також вона відмовилася підтримувати мене фінансово, тому я й мушу працювати.

– Ох, Лізо… А я ще жалілася на своє життя! Мої батьки хоч і розлучені, але я маю змогу спілкуватися з ними обома. Та й у життєво важливих рішеннях мені дають право вибору. Як же ти справляєшся вже майже два роки сама?

–  Та це не так складно, як здається. Я з дитинства звикла до дня, наповненого клітинками графіку. Просто різні гуртки та додаткові заняття замінила робота.

– Ти надзвичайна, серйозно.

– Я й досі не знаю, чи правильний вибір зробила…

– Якщо ти пішла за мрією, то однозначно вчинила правильно.

– Мама так не вважає.

– Можливо, з часом вона тебе зрозуміє.

– Я лише на це й сподіваюся.

– Якщо вона й справді любить тебе так сильно, як ти кажеш, то точно зрозуміє. І, до слова, ти не намагалася розібратися в цій ситуації? Адже, така різка переміна – це по меншій мірі дивно. Зазвичай, якщо батьки очікують, що діти продовжать їхню справу, то вони «програмують» їх на це з дитинства. Та так якісно, що на момент вступу навіть думки не виникає, що можна подати документи не на ту спеціальність, про яку мама й тато говорили.

– Я над цим давно голову морочу. Та запитати немає у кого.

– А як щодо дідуся й бабусі?

– Вони померли, коли мамі було лише двадцять два. В них обох були серйозні проблеми з серцем.

– Як сумно.

– Що є, те є.

– Так, щось ми занадто засумували, – Надя підвелася. – Зараз принесу чай, на який я власне й запрошувала тебе.

– Добре, чекаю, – ця сповідь далася нелегко, однак мені стало легше. Повністю мою історію не знали навіть Тонька з Іркою. А я донедавна навіть не здогадувалася, на стільки потребувала виговоритися. 

– Чай прибув, – її посмішці могли б позаздрити янголи.

– Дякую.

– До речі, як там твої заняття з Дем’яном Семеновичем?

– Ти знаєш, як не дивно, дуже добре.

– Рада за тебе. Хоч щось добре. Тепер ти й з матаном проблем не маєш, і з роботою.

– Ну, якщо відсутність роботи вважати відсутністю проблем з нею, то так, все супер.

– Тобто «відсутність»?

– Мене вчора звільнили.

– Чому?

Далі – черговий монолог з моїх вуст.

– Ого! Справи кепські.

– Не те слово! Стипендії мені точно не вистачить.

– Лізо, ти завжди можеш звернутися до мене.

– Дякую, але влазити в борги не в моєму стилі.

– Які борги?! Ми ж подруги, правда?

– Звісно, – я сказала це щиро, – але…

– Тоді ніяких «але», – вона допила свій вже холодний чай. – О, це ти тепер можеш знову ходити на додаткові заняття у п'ятницю?

– Хм, а я навіть не подумала про це.

– Подумаєте завтра разом з Дем’яном Семеновичем, – вона двозначно підморгнула мені.

Я швиргонула у неї подушку. Вона зробила те саме у відповідь. І тут у нас почався шалений бій на ліжку.

Вже опісля, коли ми лежали, сміючись і відхекуючись, я спіймала себе на думці, що мені шалено не вистачало отаких суто дівочих посиденьок і дурощів. Востаннє я це робила з подругою з мого рідного міста. Та як це часто буває, наші шляхи розійшлися, коли ми вступили до університетів за сотні кілометрів одна від одної. Звісно, час від часу ми обмінюємося новинами, але з кожним наступним днем наш, колись такий тісний зв'язок, стає все слабшим.

В понеділок, як і радила мені Надя, я першим ділом підняла тему повернення мене в п’ятничну групу для додаткових занять.

– Це неможливо, Лізо, – отримала я негайну відповідь.

– Чому?

– Бо через те, що ми займалися індивідуально, Ви значно переганяєте обидві мої групи, з якими я додатково займаюся.

– Ну, візьміть мене в ту, іншу, сильнішу групу. І скоро ми вирівняємося.

– Ні, це займе забагато часу.

– Тоді я можу приєднатися до групи за кілька тижнів, коли вона дійде до того моменту, до якого дійшла я.

– Лізо, Вам такі неприємні індивідуальні заняття зі мною?

– Що Ви! Звісно ні! – я аж підскочила зі стільця і, майже водночас, пошкодувала, що так швидко й різко відреагувала, ніби ці заняття мені не те, що не неприємні, а дуже навіть навпаки.

– Тоді пропоную продовжувати працювати в тому ж режимі.

– Добре. Я просто подумала, що Ви маєте певні незручності через ці індивідуальні заняття, тому вважала нечесним мовчати, що вже можу ходити на додаткові разом з іншими.

– Це дуже гарний жест з Вашого боку, але мене все влаштовує. А от з роботою я можу допомогти.

– Як?

– На нашій кафедрі звільняється лаборантка. Ви цілком можете зайняти її місце.

– Я навіть не знаю…

– Це значно зручніше, ніж було. Вам не треба буде нікуди їхати, щоб дістатися до робочого місця. До того ж в нас враховують, що беруть студентів, тому робочий день починається не раніше, аніж закінчуються пари у Вас особисто. А з наступного курсу, якщо сподобається, зможете оформити індивідуальний графік і працювати на повну ставку.

– Пропозиція й справді хороша, але чи не виглядатиме це так, ніби… ніби я влаштувалася завдячуючи… зв’язкам? – я відчула, як червонію.

Дем’ян Семенович щиро розсміявся. Я вже не знала, куди себе подіти.

– Не виглядатиме. Я лише порекомендую непогану, на мій погляд, кандидатуру. Викладачі так часто роблять. Знаєте, нам подобається працювати з людьми, яким ми довіряємо. Навіть якщо йдеться про студента на тимчасовій посаді лаборанта.

– Гаразд, я згодна.

– Молодець. Так би одразу. Хоча, між нами кажучи, мило, що Вам неприємна думка про працевлаштування не зовсім чесним шляхом.