Гостел «Мадонна», дванадцятий номер

Я пам’ятаю дату й час. Пам’ятаю, як виглядав бар, де ми познайомились. Але геть забув момент, коли вона опинилися за моїм столиком. Здається, він був з красного дерева. Якийсь бовдур надряпав на ньому довжелезний лайливий вислів. Окрім місця, ми ще якогось біса розділили на двох рахунок. Мої три стакани і її вісім. До цього вечора мені здавалось, що ніяка жінка не здатна витримати в собі більше п’яти.

На диво ладний інтер’єр для такого забутого богом місця. Де віскі наливали по п’ять, мартіні — чи яку там гидоту вона ще пила — по десять. Риба, зловлена вранці, була вщент пересолена й пересмажена. Луска тріщала в мене на зубах. Дим від чужих цигарок забивався у легені настільки ж щільно, як тютюн, напханий у трубки рибаків їх товстими пальцями. Ось все це безглуздя я пам’ятаю навіть зараз. А як вона опинилась біля мене — ні.

Ми сміялись з якихось дурниць. Ну, то я сміявся. Вона реготала. Над вусами бармена. Над запеклою суперечкою двох пияк, які намагались порозумітись, що за морське чудовисько бачили вночі: восьминога чи мурену. Третій чолов’яга, що сидів поруч з ними, безперервно зітхав. А коли сказав, що то була рибацька сітка, сповнена морськими канатами та водоростями, я ледве не впустив свій стакан від сміху.

Ми опинились саме тут, у маленькому порті Фару, з різних причин. Вона планувала зустріти своє кохання. Спробувати на смак португальців, бо вони здавались їй не такими легковажними, як іспанці, і не такими балакучими, як італійці. Так, саме планувала. Не мріяла, не прагнула, а планувала. Все в її житті, як виявилося, було розмежовано по хвилинах. Лише один вечір тут, в Фару, не вписався в графік, бо замість португальця вона зустріла мене.

Я ж зайшов до цього бару лише через те, що мій рейс перенесли на наступний день. Компанія не оплатила готель. І мені не спало на думку нічого кращого, ніж вештання містом. Це було найпаскудніше відрядження за всі дев’ять років роботи.

Чим нижче я спускався, тим менше ставали будинки. Їх, як запалені сірники з зеленим вогнем, подекуди обступали дерева. Люди, машини, моторолери, на яких місцеві особливо любили ганяти — все це силкувалося на мене наштовхнутись чи збити з ніг. Більшість портових міст виглядали саме так: як демо-версії хаосу. Зазвичай мені це не подобалось. Транспорт без розкладу, квитки без штрих-коду. Правил користування цим містом ніде не існувало, доводилось імпровізувати. Для мене — людини з трьома заводськими налаштуваннями — імпровізація була бонусним вмінням, яке я так і не виграв у джекпот.

Телефон сів, але я все одно продовжував човгати бруківкою. Було б дуже прикро побувати біля океану і не побачити його. Не торкнутись. Хоча б не вдихнути солоне повітря, яке б’є навідліг по обличчю.

Ресторани змінювались на кафе, згодом і їх витіснили генделики. Надписи ставали тьмянішими, ціни — дешевшими. Не те щоб я планував кудись заходити, але в той безіменний бар ноги занесли мене самі, бо звідти доносилося чиєсь нескладне цитування Гемінґвея.

Присягаюсь, я пам’ятаю, як зайшов туди. Як привітливо махнув рукою бармену, зиркнув на мізерну кількість пляшок за його спиною та сімейні фотографії. Як плюхнувся на хиткий стілець. А ось як вона підсіла — ні. Але вже хвилин за двадцять, якщо вірити дерев’яному допотопному годиннику, ми опинилися у тому ледве освітленому кутку. Схилившись одне до одного і обговорюючи нечесні вибори у якійсь країні далекого сходу, назву якої я вже навіть не пам’ятаю.

Я куняв, бо дуже хотів спати. Вона намагалась вмовити мене на вино, тому й щезла у сусідній цілодобовій крамниці. Припхалась вже трохи згодом з двома пляшками. Сказала, що напівсолодкого не було. Сказала, що я пригощаю, і ляснула по столу моєю кредиткою. Де вона її взяла, і чи на місці був мій гаманець — я не знав, і знати тоді не хотів.

Коли моя голова втретє торкнулася її плеча, вона витягла мене на вулицю та повела углиб міста. Сказала, у чотирьох хвилинах є гостел. Тихий, дешевий. Як раз для тих, хто намагається від чогось втекти. Я тоді запротестував. Не від чого я не втікав. Аж ніяк. Але вона мені чомусь так і не повірила.

Я йшов, постійно осмикуючи дипломат. Валіза залишились у камері схову. В мене не було нічого, окрім документів та пари дріб’язкових договорів. Все одно я не розумів, куди ми йдемо і навіщо. Напевно місцевий віскі був міцнішим за спирт.

Люди дивно зиркали на мої костюм і туфлі, які після морських бризок виглядали потворно. Центр міста з діловими кварталами миготів десь удалині. Звідси здавалось, що то була інша країна. Інша планета.

Але ж все було навпаки. Це я був кимось іншим. За тисячі кілометрів від дому. За океаном. За часовим поясом. Тут ніхто мене не знав, і складалося враження, ніби я й сам себе не знаю. Наче я — зовсім не я.

Гостел мав три зірки. Дві з них напевно за гарну неонову вивіску, що освітлювала вулицю рожевим кольором. Лише коли я сів на ліжко, а вона відкупорила пляшку ключами, я подумав: «Якого біса я тут взагалі роблю?»

Дешевий гостел. Таргани у ванній. Хтось гучно кохався за стінкою, а я дивився на дивну незнайомку. Спочатку дивився. Потім слухав. Трохи згодом — торкався.

Ми лежали на підлозі, посередині запиленого килима. Роздивлялися розводи на стелі, схожі на хмари. Видумували їм форми і назви. Вона вмостила голову між третім і четвертим ґудзиком моєї сорочки і виводила візерунки на долоні. Це було вперше, коли я проводів ніч з дівчиною в такому місці. Це було вперше, коли ми навіть не роздягалися.

Вона безупинно щось розповідала. Про хлопця-покидька, з яким вони розбіглися майже рік назад. Про важливий робочій проект, де терміни достобіса горіли. Про обпалені засмагою плечі. Здається, вона була з Німеччини. Чи зі Швеції. Я так ладком і не зрозумів.

Її тихому муркотінню підспівували з платівки «Роллінги». В цьому номері не було ні чайнику, ні навіть дзеркала, але ж був програвач! Мені ніяк не вдавалося порозумітися з Португалією.

Я не палив вже років п’ятнадцять, але коли вона протягнула самокрутку — не відмовився.

Я не втікав, щоб там вона не казала. Я просто втомився. В мене була гарна робота, непогана зарплатня. А хотілося усього цього, але ще й з орендою невеличкого кемперу десь в Каліфорнії. Щоб насолоджуватись сонцем частіше, ніж два рази на рік. Щоб працювати не тому, що треба, а тому, що це приємно. Продавати людям морозиво, наприклад. Так, я б із задоволенням перетворив свій кемпер на крамничку з морозивом. І тоді вже втік, щоб колесити по всьому західному берегу.

— Виглядаєш так, ніби вчора тобі було тридцять і ти любив життя, а сьогодні зранку ти постарів років на десять. — Вона намагалася власноруч розгладити складки на моєму лобі.

— Зазвичай мені тридцять сім, але зараз — десь приблизно як тобі.

Вона не казала, скільки їй. Але посміхалась так, як після тридцяти не вміють.

Ми так і пролежали до світанку, а коли я майже задрімав, вона розштовхала мене з чашкою кави в руці. Клюнула носом у щоку. На якусь коротку мить я відчув себе закоханим. Дивно бути закоханим у тридцять сім. Дивно бути закоханим у чиїсь беззмістовні балачки.

Це як вперше вклепатися у вчительку, яка лагідно куйовдить твоє волосся. Чи у мото-дівчину з плакату в гаражі батька. Щось далеке і майже не існуюче. Про що цікаво замислитись, коли нудно: представити побачення перед сном і посумувати над драмою свого життя. Але ніколи серйозно.

Я спитав її ім’я перед тим, як вийти з номеру. Бо сам свого так і не назвав. Вона майнула поглядом на вулицю, де у вікнах напроти віддзеркалювалась неонова назва гостелу.

— Мадонна.

Коли я був п’яний, її жарти здавалися мені більш смішними. Але я все одно посміхнувся, бо вона виглядала так, наче була створена зі сміху. І зовсім трохи — з розпачу.

Ми не обмінялися номерами, лише спогадами. Я залишив їй на пам’ять дотик у скроню, вона мені — в щоку. Але ми домовились зустрітись через рік. Жартома, звичайно. Ще посеред ночі, коли вона дихала мені в шию димом.

Фару. Гостел «Мадонна», дванадцятий номер в десять годин вечора. Не запізнюйся.

Я пішов першим і повернувся ранковим рейсом. Додому, туди, де з відрядження на мене чекала вагітна дружина. Я не втікав. Ні. Я навіть майже вірив в це сам.

Це стало традицією. Тут, у Фару, в мене не було імені, минулого чи майбутнього. Фару виявився лише точкою на карті. Датою, у яку я повертався знову і знову кожен рік.

Ми з нею вважали себе звичайними, вразливими людьми. І зовсім трохи — покидьками. В неї був новий хлопець у Берліні. Той самий «не такий, як минулий». У мене молодший син зліг з вітряною віспою. І все одно я був на іншому кутку планети. У місці, де час не існував.

Ми не думали одне про одного протягом року. Я жодного разу не згадав те відрядження. Але за тиждень схаменувся і купив квитки на літак. За три дні вона зробила новий манікюр. За годину ми вже стояли біля гостелу і мовчки курили її самокрутки, навіть не привітавшись.

На другу зустріч вона розповіла мені про провалену ідею салону краси. На третю — про невдалий досвід у проводженні майстер-класів. Вона хотіла вміти все і відразу. Бути дівчиною з обкладинки ділових журналів, яка досягла неймовірних результатів сама. Тоді ж я дізнався, що в шістнадцять батько виставив її з дому. Всі рішення і вчинки, починаючи з того часу, були спробами довести собі, що вона чогось варта. Мадонні я про свої висновки звичайно ж не сказав.

На четвертий рік від нашого знайомства життя згадало про її існування і припинило обрубати можливості. Вона відростила волосся, вкоротила нігті. Працювала копірайтером, а потім навіть відкрила невеличку агенцію. Вона любила розмовляти і вміла це робити так, щоб їй за це платили.

Як раз тоді Мадонна простягнула мені тютюн і спитала:

— Ну а ти? Як сім’я?

Я чесно спробував розповісти все, як є. А коли не вийшло, притулив голову до її грудей і слухав серцебиття. З сім’єю в той рік було кепсько. У дружини вмерла мати, і її батько перебрався до нас. Звичайно, я був не проти. Звичайно, я сам запропонував, бо це ж було для неї важливо. Але коли через два місяці ми якось непомітно розповзлися по різних ліжках, стало зрозуміло: щось було не так. Ми не сварились, просто перестали торкатись одне одного. Подати капці, допомогти одягти пальто — нічого наче й не змінилося, а насправді змінилось все.

Я подумав, як гарно було б поцілувати Мадонну, бо я не цілував нікого окрім дружини з моменту весілля. А потім зрозумів, що мене радше знудить від огиди — відрази до самого себе.

У той рік ми спробували бути нормальними коханцями. Вона розстібнула два ґудзика на моїй сорочці і намагалась впоратися з третім, а я — з собою. Потім ми засміялися і знову розтягнулись на килимі, як в перший раз. Поставили ту саму платівку «Роллінгів». Номер гостелу майже не змінювався, навіть якщо там оновлювали шпалери, ремонтували ліжко та фарбували стелю.

На сьомий рік ми не пили. І не слухали музику. Лише дивились на захід сонця. Згодом — на зірки. Перші промені вона зустрічала з опухлими від сліз очима. Місяць тому лікарі витягнули з неї мертву дитину. На мене вдома чекали три здорових рудих хлопчика. Життя було несправедливим.

Вона вперто казала, що вірила у себе. Що ніякі погані дні не могли цього змінити. Але ж все це було брехнею.

Дев’ятої зустрічі вона виглядала так, наче вчора їй ще було тридцять, а сьогодні вже років на десять більше. Ми з дружиною пережили кризу і все налагодилось. На двадцять перший рік шлюбу ми повінчалися. Середній син пішов у старшу школу. Мадонна втратила другу дитину.

Під час одинадцятого візиту до гостелу ми просто заснули в обіймах і прокинулися пізно вранці. Того разу ми не сказали одне одному ні слова. Але на її пальці з’явилася каблучка, і я відчув невимовне щастя.

Взимку того ж року я приїхав у Фару з сім’єю. Бо всі інші ночі, окрім однієї, не були зарезервовані під нас з Мадонною. В якомусь сенсі я чекав цієї зустрічі. В якомусь сенсі я не здивувався, коли побачив її у тому самому барі з тацею і напоями у руках. Ми перетнулися поглядами лише на мить.

Поки дружина з дітьми каталися на катері по лагуні, ми з Мадонною стояли у заднього входу в бар і безбожно палили.

Виявилось, у ту нашу найпершу зустріч вона тільки-но повернулася додому, у Фару. Три роки в Америці, країні мрій, нічого не змінили. Для дівчини без освіти, але з грандіозними планами там просто не знайшлося місця. Мадонна шукала кращого життя, а знайшла розчарування. Ні майбутнього, ні жаданих перспектив. Лише край світу в крихітній Португалії.

А коли вона зустріла мене, вирішила, що має право ще трохи побути тією самою. Дівчиною, яка все ж змогла чогось досягти. Мадонна не думала, що наступного року я дійсно повернуся. Але вона була зовсім не проти на короткий проміжок часу знову стати тим, ким мріяла. Не офіціанткою в дешевому барі, де працювала і до штатів, і після.

І вона розповідала історії з минулих літ. Невдалі спроби знайти роботу. Невдячні клієнти. Деякі з її розказнів були вигадані. Деякі — ні.

Єдиний день на рік вона хотіла бути кимось іншим. Не собою. Пити вино з американцем, який заради неї перелітає через океан. Говорити про речі, які дійсно її турбували, обрамлюючи їх в інші імена та події. Я зовсім її не знав, і це було тим, що подобалося їй найбільше. Змогою пожити у своїх невдалих мріях.

І все ж багато з її слів були справжніми. Батько дійсно виставив її з дому, і вона перебралась у Фару, де зустріла літнього хазяїна бару. Він навчив її старанності і дав роботу. Мадонна не була гарним копірайтером, бо її звільнили. Проте вміла ловити і готувати рибу. Вона насправді втратила двох дітей, а хлопець з Берліну дійсно існував, і рік назад освідчився їй.

Я сміявся, дивлячись на неї.

— Мадонна. — Зараз вона була така ж сама, як і одинадцять років назад. Ані трохи не змінилася. Я все ще не знав її справжніх імені і віку. Але вона зберегла вміння посміхатися так, наче їй не було і тридцяти. — Мадонна, твоє фото з барменом висить у шафі за його спиною всі одинадцять років.

Авжеж я здогадався. Авжеж.

Вона плакала навзрид, зарившись носом мені в рукав. А я гладив її по голові і торкався вустами чола. Обіцяв, що все буде добре і зовсім не брехав. Життя і так було несправедливе.

Ми опинились саме тут, у маленькому порті Фару, з різних причин. Але повертались стільки років поспіль з однакових. Бо у дванадцятому номері гостелу «Мадонна» було неважливо, ким ми є насправді. Мало значення лише те, ким нам хотілося бути.