Об'єкт 48

Прибувши завчасно, Кейт залишила орендований електросамокат в кількох вулицях від наміченого місця зустрічі. Шістдесятилітня пані Карен Шілен, на чиїм іменем і був зареєстрований абонент прокатного оператора, дуже б сильно здивувалась як би дізналась де опинилась. Сніг рясно накривав вулицю, майже закриваючи огляд, але дівчина навіть наосліп могла пройти вулиця на яких виросла. Навіть біла стіна не могла закрити від її очей спогади. Ось в цьому магазинчику вона разом з матір’ю купляли продукти. Тепер тут лишень розбиті вікна і смітник з непотребу. На цьому майданчику вона грала в м’яча з сусідськими хлопчаками, але зараз на цьому місці шайка безхатьків влаштувати свій табір, розвісивши на старих, ржавих футбольних воротах речі. А в кінці цієї вулиці вона жила. Жила до поки «купол смерті» не вирішив раптом проковтнути половину їхнього будинку, розділивши квартиру на ту де знаходилась маленька Кейт і ту де були її батьки. Купол і досі знаходився майже на тому самому місці, не зробивши з тих пір великих кроків. Чому ж тоді, в той рік він раптом прошмигнув кілька десятків кілометрів, поглинувши, немов гігантська перевернута тарілка, велику частину міста і її батьків? Купол і зараз нахабно височів над містом, пускаючи по усій своїм мутній та непроглядній поверхні струмені яскравого блакитного сяйва яке немов блискавки ударяли та швидко зникали, змінюючись на нові які йшли одна за одною. Блискавки фонтаном б’ючи із землі, зникали десь високо вгорі, відпиваючись на скельцях окулярів Кейт які не зводили погляду з нічного шоу. Та от тільки окуляри єдині були в захваті відблисків на собі.

Обхопивши голову господарки, чорна бейсболка уважно слідкувала за тим, щоб ні один зайвий промінь світла не впав на обличчя дівчини. Лишень пучку волосся, заплетеного в косу, дозволялося залишатися знадвору. Це була єдина робота і бейсболка мала виконає її бездоганно. Решту маскування на себе прийняли чорний костюм із куртки з капюшоном, застібнутою до горла і такого ж кольору штанів. Куплені разом, вони ніколи не розлучалися, вигадавши собі прізвисько: «ніндзя дві тисячі». Придбали їх по осінній скидці саме за дві тисячі чергової незрозумілої крипто валюти якою розрахувався один із клієнтів Кейт. Голосне, щоб їм подобалась власна назва.

Для особливих прогулянок вибирали саме їхню пару, проте взимку довелось брати із собою третього. В напарники їм трапився новенький, ще не підготовлений светр кольору, як висловився продавець, мокрого асфальту після нічного дождю який закінчився годину тому. І саме тому річ з таким описом потрібно було проінструктувати в максимально короткий час. Перше і саме головне це максимально не виділятися на фоні споруд підчас чергового прольоту поліцейського безпілотника над головою. Взагалі Кейт стривожено поглядала інколи вгору, намагаючись вирахувати час обльоту літального апарату над кварталом який сьогодні чомусь незвичайно часто з’являється над головою. Інколи перечікуючи, Кейт неквапливо рухалась далі майже безлюдною вулицею, оминувши єдиний працюючий ліхтар.

За кільках хвилин до десятої вечора вона зупинилась біля старої школи, її колишньої, а нині покинутої школи. А буквально через вулицю її старий дім. Пятивоперхівка на кілька під’їздів в якій колись жили більше п’ятдесяти сімей тепер лишень на половину покинута руїна, а на іншу половину затягнута в невідому порожнечу. Кейт і досі могла впізнати своє вікно яке розрізала навпіл стінка надприродного куполу.

— Як завжди вчасно.

Перед дівчину виник молодий чоловік, приховуючи своє обличчя за шарфом, від чого його голос став таким, немов він говорить через стіну.

— Гроші приніс? — навушники зіскочили на плечі, не заважаючи господарці вести не бесіду.

— Тільки половину. Решта пізніше.

— Тоді і отримаєш флешку пізніше. Джек, ти ж знаєш мої правила.

Кейт крутнулась на місці, бажаючи швидко залишити чоловік на самоті.

— Стій, Кейт. — чоловік, схопивши дівчину за руку, ніяково поглянув їй у вічі. — Добре, але потрібно їх забрати. Ходімо.

— Добре. — Кейт кивнула, хитро посміхнувшись коли співрозмовник повернувся до неї спиною. Вона знала, що це спрацює. Інформація яку вона добула — важлива для нього.

Як майже двадцять років тому шкільні двері радісно зустріли Кейт. Що правда, на цей раз довелося пройти крізь них: скло уже дуже давно розлетілось на сотні уламків, сумно потріскували під необережними кроками. Сходи натомість мовчали. Вони змирились із своєю долею і просто очікували остаточної смерті. Минув той час коли усіх радував дитячий сміх і запах науки.

— Триста третій номер? — три цифри на дверях, пофарбовані пройдешніми роками в рудий, посміхнулись у відповідь дівчини. — Це була моя…

Хлопець поглянув на Кейт, штовхнувши рукою двері. Постріл. Ще один. Навіть стіни, заплющили очі, не бажаючи бачити такого, а встигли вони побачити достатньо. Джек зробив крок назад, упершись спиною в стіну. На окулярах промайнув відлиск пістолета який поволі виплив із дверей. Спалах і пітьма.

Навушники відчули як їх обійняла невідомий шмат тканини, вкравши останні промені світла які доносились із вулиці в школу, заполонивши запахом цвілі увесь простір.

— Кейт Меріланд Вайлд. Двадцять шість років. — навушники більше звикли самим бути джерелом звуку, проте на цей раз їм довелося прислухатися до кожного слова хриплого чоловічого голосу. — Тринадцята вулиця. Будинок шістдесят дев’ять. Квартира…

— Я знаю хто я і де я живу. Можливо розповісте те чого я не знаю. — очі Кейт досі звикали до повної темряви, натомість вуста дівчини вирішили діяти. — Навіщо я вам?

— У день звичайна жінка. Працює у сфері кіберзахисту в корпорації «Нові технології». — хрипучий голос продовжив монотонно говорити. — Та в ночі більш відома як Нікі. Хакер який продає конференційну інформацію.

— Потрібно уважніше читати перед тим як тицяти пальцем на «я згоден з ліцензійною угодою». Я не розкриваю більше ніж вони самі погодились мені віддати. Тим більше лишень тих хто на це заслуговує. Ти тут через це? Ваші дитячі світлини опинились в мережі і тепер ви злитесь на мене?

— Послухай, дитино. — навіть через чорний мішок який повністю приховував власника голосу, Кейт відчула холодний дотик метал до скроні. — Та нам таки потрібно від тебе. Можеш відразу погодитися або ж приєднатися до свого знайомого Джека. Що ти вирішуєш?

— Я слухаю. — сухо прошепотіла Кейт.

— Що? Що? Вибач, я не розчув.

Дуло пістолета ще більше нахабно наблизився, змусивши Кейт схилити голову.

— Я слухаю!

— Через кілька днів в офісі корпорації відбудеться новорічна вечірка для працівників і ми б хотіли бути запрошеними на даний святковий захід.

— Ви не до того звернулися. Я не зможу провести вас через охорону. Без запрошення…

— Ми й не прагнемо увійти через парадний вхід. Систему охорони неможливо зламати зовні і нам лише потрібно той хто зможе це зробити, перебуваючи всередині.

Чорна куртка яка увесь час мовчки спостерігала за усім, радіючи, що вона просто річ. Проте щось чиясь нахабна рука різко потягнула за неї, змусивши прихопити з собою свою господарку.

— Це ще що? — В руках Кейт опинилась річ яка вона ніколи до того не тримала та вона добре знала що це. — Пістолет?

— В дома на тебе чекає подарунок і деяка попередня інструкція. Ознайомся. Решту повідомимо згодом.

Мішок раптово зник, змусивши окуляри зловити неприємну посмішку одного з двох молодиків.

— Це на випадок якщо ти передумаєш.

Спалах. І уже через якусь мить Кейт дивилась на себе з пістолетом в руках над тілом Джека та зі зброєю в руках.

— Нехай це буде нашою таємницею.

Сильний морозний вітер усю дорогу назад лишень допоміг Кейт не вигоріти від люті та завчасно не вибухнути в пориві гніву. Та щойно двері замкнулися як вулкан вибухнув. Куртка як і решта речей намагалися не виділятися, проте сама вона перша потрапила під гарячу руку, зірвавшись з плечей і пролетівши кілька метрів по квартирі.

— Та ми ж усю дорогу мовчали! — в розпачі викрикнувши, навушники повторили шлях верхнього одягу.

Черевики — єдині хто радісно усміхався. Нарешті не вони літають по кімнатах. Нарешті це вони з усіх сміються, роздаючи копняки усьому, що не так глянуло на їх господарку.

Окуляри кидали свій погляд з одної речі на іншу поки не запримітили маленьку флешку на робочому столі. Поряд лежав невеликий шмат паперу згорнутому вдвоє на якому нахабно красувався напис «ознайомся».

Кейт кинулась під ліжко, майже повністю зникнувши під ним. Скринька яка у почала вважати, що її господарка забула про неї і тому забилась в темний куток, не бажаючи нікого бачити. Та відчувши холодні обійми рук господарки, вона, немов прокинувшись від довго сну, весело привітала дівчину світлом маленького екрану. Кейт, відповзши ближче, приклала великий палець до екрану. Кілька секунд і скринька, задоволено заскрипівши, відчинилась, втупившись в здивовані очі господарки.

— Не роби дурниць. — відбився напис на скельцях окулярів.

— Не робити дурниць?! — викрикнула Кейт, вдарившись головою об ліжко. — Вони не обікрали!

Ще раз ударившись об ліжко, дівчина нарешті вибралась з під ліжка, тримаючи пусту скриньку.

— Ааааа! — під дзвінкий крик господарки, правий черевик запустив скриню в протилежний кут кімнати хоч і не хотіли цього робити — скринька єдина хто не насміхався з них.

Кейт схопила флешку яку залишили в неї на столі і втупилась в листа який йшов з нею.