Об'єкт 48

— На скільки ж глибокий цей ліфт?— не стерпівши гнітючого тривалого спуску, майже прокричали у вуха господарки навушники.

Нікі притиснулася до стінки ліфту. Мокра біла блуза міцно обійняла господарку, намагаючись ні про що не думати. І в неї це гарно виходило. Допоки не обізвався чоловік який немов забув про безліч поранень і до чогось уважно прислухався.

— Ти це чула?

— Що? Ти про що?

Жінка змусила себе поглянути на чоловіка, що дуже не сподобалося окулярам, які не могли терпіти вигляду крові.

— Голос. Ти його чула?

— Я… Я нічого не чула, — не відразу відповіла Нікі.

— Які ще голоси? Усі мовчали. — і собі додали окуляри, намагаючись дивитися на чоловіка.

— Ну от знову. Немов в мене в голові хтось говорить.

— Тільки цього не вистачало. Нас полонив псих. Увімкни якусь музику і голосніше. Не хочу його чути, — окуляри намагалися не зважати на небезпеку яку все ніч озброєний нападник.

— Я не псих! Замовкніть!

Чоловік викрикнув і, знявши маску, прикрив долонями вуха та й так сильно, немов хотів розчавити власну голову.

— Ти про що? Я не розумію. Я…

Двері відімкнулися, не давши жінці закінчити.

— Якого біса?

Перед ними відкрився дивний світ. Світ немов з іншої реальності, немов перетравлена фантастичними фільмами, які не рідко дивилася Кейт, реальність з викривленими законами природи і богів.

— Забираю свої слова назад, — промимрив чоловік вдивляючись у стелю. — Це там вода?

Кейт обережно висунилась, скоса позираючи на чоловіка який все ще небезпечний і озброєний.

— Я не хочу цього бачити! — зойкнули окуляри, змусивши свою господарку протерти скельця.

— Ця тиша лякає… — і собі тихо додали навушники.

«Зціпивши зуби» від болю, пара нових колготок прочовгали по підлозі, натираючи діри на колінах та згадуючи скільки все ж таки років їхній господарці: два чи таки двадцять сім.

Кейт дуже повільно виглянула в коридор як прямою лінією тягнувся від ліфту, гублячись в все поглинаючі темряві. Єдиний зеленкуватий ліхтар на стелі втонув у воді яка рікою текла по всій стелі, немов ріка.

— Я цього більш не витримаю! Вони у моїй голові, — чоловік скинув маску, звільнивши молоде обличчя та глибоко вдихнувши. Він поглянув на Кейт й приставив зброю до рота. — Я все одно помру.

Дзвін. Дзвінкий пронизливий гул. Тиша. Щось вдарило по щоці Кейт, обпікши її, принісши з собою не тільки біль, а й писк який глушив всі звуки ззовні. Навіть маленькі котячі вушка на навушниках стиснулися, щоб бодай якось приглушити цей писк.

Не підводячись Кейт позадкувала назад і якби не просили окуляри жінка не зводила погляду з чоловіка який ще мить тому був при тямі, а тепер… Маленький червоний струмок крові поволі наздоганяв Кейт і тут уже черевики не стрималися і змусили господарку підвестися і, немов у стрибку від якого залежало їхнє життя, з усієї сили виштовхали ошелешену Кейт з ліфту.

Та в якусь мить стрибок перетворився у політ який закінчився на стелі чи то пак уже на підлозі. Окуляри, зробивши кульбіт, пірнули у воду. Біла блуза мовчки ще сильніше притиснулась до тіла господарки, немов намагаючись зігрітись і просушитися. І тільки спідниця мов прийняла сурову буденність, віддалась воді граючись з її хвилями, хизуючись синіми квітами.

Потік крові теж дістався краю прірви і вознісся догори вслід за Кейт, розчинившись у воді поруч з черевиками. Жінка поглянула вгору, зустрівшись з мертвим поглядом свого колишнього викрадача.

Через якусь мить чи то карколомний трюк дався в знаки, чи то через зорову дуель, Кейт знудило. Увесь стрес який накопичився за важкий день в мить звільнився, змусивши білу блузу почервоніти, або ж це плями крові розплелися по мокрій тканині.

Прийшовши до тями, жінка провела рукою по дну ріки під ногами яка здавалась тут була завжди, пустивши десятки потомків водоростей у в’язкий мул. Тремтячи немов дитина яка загубилася, окуляри повернулися на своє рідне місце, міцно схопившись за вуха, не маючи намір знову розлучатися зі своєю господаркою.

Двері ліфта замкнилися, залишивши по собі темряву і дратівний гул. Кейт поглянула в глибини затопленого коридору і підвелась. Чобітки, набрали в себе по вінець води, ніби намагалися осушити дорогу господині, ввібравши її усю в себе. На марно стараючись, важкою ходити рушили по коридору неприємно занурюючись з кожним кроком у м’яку землю.

Через кілька десятків метрів Кейт зупинилась, обережно зазирнувши у двері із автоматичним відкриттям. Ті відчайдушно намагалися замкнутися, але товсте коріння яке уже дісталося коридору з кімнати, жадібно пило воду, не дозволяючи дверям замкнутися.

Жінка обережно туди зазирнула, зустрівшись із свіжим подувом прохолодного вітру та безкрайнім садом. Рослини були скрізь: зелень обплела усі меблі, комп’ютери, шафи. Кейт ледь розпізнала, що це була серверна, але тепер це лабіринт із джунглів. Присівши біля високо порогу який більше нагадував підвіконня, жінка скоса поглянула на двері які з усієї сили билися перед її обличчям.

Телефон який ховався за щільними замками шкіряного рюкзака на спині, немов відчувши цю свіжість назовні, раптово затремтів, видавши із себе глухий, приглушений спів відомого в далекому минуло і далеко не всім рок співака. Господарка не відразу кинулась до свого гаджета, що неабияк роздратувало його і він продовжив кликати Кейт уже голосніше. Випустивши телефон на омріяну волю, він приголомшив жінку ударом яскравого світла і написом на екрані який не світився от уже більше десяти років.

— Мама?

Деякий час вологі скельця окулярів мовчки дивилися на напис. Навіть блузка нарешті відлипала від тіла, відчувши неприємний холод.

— Це не можливо…

Руки Кейт тремтіли і не одразу вийшло прийняти дзвінок, але піднести його до вуха вона уже не встигла.

Колготки відчули як щось тонке і колюче вп’ялося, немов щупальце восьминога, і потягнуло в кімнату. В приміщенні Кейт в середині знову все перевернулося кілька разів і відчуття нудоти знову повернулося. Телефон випав з рук і, мов те немовля яке розлучили з матір’ю, почав горланити ще сильніше блимаючи написом «мама». Коріння рослини які влаштували собі домівку в кімнаті накинулися на жінку, неначе та змія, окутали все тіло, поволі стискаючи горло. Кейт споглядала як на відстані витягнутої руки телефон, втративши надію, нарешті замовк. Так само як і господарка гаджета, здавшись і не видаючи жодного звуку, робила останні ковтки повітря. В очах потемніло і Кейт подумала, що це вже кінець.

Раптом лінзи окулярів зловили тінь людини яка поволі наближалася із порослих квітами столів. Направивши туди погляд Кейт який уже губився, окуляри встигли побачити як невідомий чоловік, приклавши палець до вуст, заніс сокиру над головою.

Ледь чутний свист, розрізавши повітря, вдарив по корінню. Разом з послабленням смертельних обіймів, повернулися і сили до Кейт яка піднялась з підлоги на одне коліно. Та ледь встигнувши підійняти телефон як рука незнайомця схопила її за білу блуза, яка ледь стрималася, щоб не викрикнути від болю, та потягнув жінку за собою.

Притягнувши немов неслухняну собаку в дальній кут кімнати до якого ще не встигли дістатися рослини, чоловік поглянув на телефон Кейт який та міцно стиснула.

— Хто…

— Замовкни, — прошепотів незнайомець, прикривши спітнілою долонею рота жінці. — Хочеш вижити поводься тихіше і вимкни телефон. Він тут не потрібний.

— Сам ти не потрібний! — ледь встиг пробурмотіти телефон перед тим як вимкнутися.

— Ти взагалі хто? Ти не з персоналу. Я тебе ніколи раніше не бачив.

— Я… Я загубилася. Не знаю де я, — ледь чутно відповіла Кейт.

— Ти… — чоловік, зрозумівши, що занадто підвищив голос на мить замовк. — Ти жартуєш?

— Ні. Я працюю тут, але мене змусили сюди спустися.

— Змусили? Я…

В іншому куті кімнати щось прогриміло, неначе щось металеве впало додолу. Чоловік затих, прислухаючи до найменшого шуму. Якусь мить панувала повна тиша коли немов грім пронісся дивний звук схожий на скрегіт сотні зубів. Незнайомець поміг підвестися Кейт і рукою вказав йти за ним.

Холодний вітер сколихнув мокрі квіти на спідниці діставшись колготок які міцно схопили тонкі ніжки господарки. І хоч реклама в мережі гарно переконувала, що саме ці колготи найкращий вибір на холодну зиму. Та все ж вони пошкодували, що їхня власниця голить ноги. Можливо їх би зараз не так трусило, що аж черевики ледь не шпортались один об одного.

Кейт тільки зараз зрозуміла, що знову йде не по стелі як в коридорі. Діставшись кімнати з важкими металевими дверима, чоловік швидко увів пароль і запустив досередини Кейт і поспіхом увійшов сам.

— Ще б трішки… — важко видихнув чоловік, зачинивши двері та присівши на підлогу.

Кейт тільки зараз змогла більш уважно розгледіти нового знайомого. Чоловік років приблизно щось між тридцяти і сорока років. Через не охайну бороду навіть окуляри не могли розгледіти точніший вік. Біла блуза навіть відлипла, щоб краще роздивитися халат чоловіка який хоч і встиг помарніти й перетворитися на брудну ганчірку та все ж привернув увагу ще де-не-де помітною білизною.

— Як тебе звати?

— Кейт.

— Так хто ти Кейт?

— Я… Працюю на верху. У відділі кіберзахисту, — тихо відповіла жінка, поглянувши на вимкнений телефон.

— Я наказав тобі його вимкнути!

— Він вимкнений, — ніяково відповіла Кейт, сховавши телефон в рюкзак. — Перед ти як мене схопила квіт… Дивна м'ясоїдна рослина… Що це взагалі було? Що це за місце?

— Це трахіандра, — спокійно відповів чоловік.

— Що?

— Трахіандра. І вона не м’ясоїдна. Моя колишня кімнатна рослина. Її залишила моя колишня дівчина флорист і так не забрала. Я цілий місяць морив її засухою зі злості, але вона так і не вмерла. Живуча наволоч. Я подарував її одному колезі з роботи якого я вважав далеким від рослин, в нього навіть мухи дохнуть в квартирі, але трахіандру він полюбив та назвав Джессікою Зайняла почесне місце на його робочому місці. А тепер вона мені мститься, — чоловік дістав запальничку, задумливо крутивши її в руці. — Проте я дізнався, що мій орендодавець приходить до мене коли я на роботі та поливає квіти. Ти палиш?

— Що?! Стій! Що це за історія? До чого це все?

— Вибач. Десь тиждень ні з ким не розмовляв. Хотів розрядити ситуацію, — чоловік ще раз крутнув запальничку в долоні. — Так ти палиш?

— Ні.

Окуляри швидко пробігли поглядом по приміщенню, намагаючись впіймати бодай щось цікаве. Величезні працюючі сервери неприємно гуділи, як і освітлення яке, хоч інколи і зникало на мить, та все працювало більш звично ніж в решті приміщень.

— Ти в шафках є якийсь одяг? — серед усього Кейт помітила кілька шафок, схожих на ті в який переодягався технічний персонал. — Мій весь мокрий.

— Можливо. Ніби щось бачив там, але тільки не лівий, — відповів чоловік. — Тільки не лівій.

Жінка підвелась, кинувши косий погляд на співрозмовника.

— А тебе як звати? Ти так і не назвався.

Жінка перевірила першу шафку, але окрім якогось мотлоху і різних запчастин нічого більше не знайшла.

— Роберт.

— Бобі значить.

— Так мене кликали лише друзі та й то не всі. Ми ще…

Навіть навушники підстрибнули на плечах господарки від несподіванки, а окуляри пошкодували, що не мають повік і мусять бачити все, що трапиться на очі їхніх володарці.

Кейт впала, а її чобітки, як в останній день свого життя, з усіх сил натиснули на підлогу, змусивши бідолашні колготи прийняти на себе основний удар, протираючи собою холодну плитку.

— Як ж говорив тільки не в лівій! — чоловік в кілька стрибків опинився біля шафки і замкнув її, заслонивши її спиною. — Не дивно, що ти «загубилася». Ти ж навіть не знає де ліво, а де право.

— Хто це?

— Мій напарник, Метью. Ми разом займалися дослідами. Саме він мене привів мене на цю роботу.

— Він мертвий?

— Ні, заснув тиждень тому і так не зміг прокинутися. Ти як думаєш?!

Роберт майже кричав та так, що навіть поціновувачі важко року в тому числі навушники Кейт не могли спокійно сприймати такі баси.

— Чому… Чому в шафі?

— Це було його бажанням в заповіті. Він завжди хотів висіти на плечиках, щоб одяг не м’явся навіть після смерті. Або ж просто більше не було куди… Залишати на поталу тим монстрам я не хотів. В холодильник? Там їжа. Дивно було б кожного разу тягнутися за бутербродом і бачити його не вдоволене вічно голодне обличчя.

— Так от чому такий запах…

— Давай не будемо про це.

— Розбийте мене, — буркнули окуляри. — це буде важко розбавити.

— Так це ви створили те зелене щось? — Кейт поглянула на чоловіка, який сів в куток, обхопивши руками голову. — Виростили тут монстра який тепер хоче нас з’їсти?

— Ні. Я схожий на біолога?

— Так, — Кейт зловила дивний погляд на собі чоловіка. — Ти запитав. Я відповіла.

— Ми вчені. І робили справді дивовижні відкриття… Хоча інколи не все йде по плану. Але…

— Ну у вчених таке не рідкість.

— Ти нічого не знаєш. Кілька тижнів тому хтось порушив нашу систему безпеки після чого все пішло до пацючих копит.

— Що?

Навушники намагалися перетравити два останніх слова, але навіть вони не могли зрозуміти як у вченого в голові виникло таке поняття. Навіть подкаст в прямому етері, який жартома увімкнув телефон, коли Кейт заснула, не ніс в собі вирази після яких в думках утворювалась корзина над якою світився напис «потрібно очистити». Попри те, що в тому етері два безхатьки посеред купи сміття обговорювали різні філософські питання сьогодення.

— Порушення безпеки?

— Хтось ззовні. Точніше не із лабораторій, але з цієї будівлі. Ми намагалися все виправити, але тоді уже втрутились щось інше і куди страшніше. Я призупинив руйнування системи, точніше уповільнив. Врятував більшість програм які працюють на забезпечення життєдіяльності, але головна…

— Коли сталася атака? — в голову Кейт раптово прийшла думка яка сильно її занепокоїла.

— Кілька тижнів тому. Саме перед новим роком.

— Кілька тижнів тому. Перед новим роком, — промимрила жінка, не вдумуючись в слова.

— Так. Ми саме.

— Стривай! Що? Кілька тижнів тому? — Кейт підійшла до вченого ближче. — Який зараз день по твоєму?

—Точно не знаю. Десь другий тиждень нового року.

— Ти не знаєш як місяць називається?

— Якось вилетіло з голови коли рятував життя одній брюнетці яка прогулювалась, слухала музику на телефоні і випадково загубилася посеред закритої лабораторії, — Роберт підвівся та повільно оглянув жінку з ніг до голови. — Ти працюєш в кібербезпеці?

— Так.

— Тоді мені пощастило двічі.

— Двічі?

— Перший це те, що ти можеш мені допомогти виправити наслідки атаки і другий… Твоя блузка намокла і трохи стало прозорою. І мені здається тобі холодно.

— Навіть не думай!

Кейт схрестила руки на грудях, зробивши кілька кроків назад.

— Не хвилюйся за це. Ти мені зараз більше схожа на величезну цигарку ніж на предмет сексуального потягу. Шкода, що ти все таки не палиш.

— Можливо тобі ще каву в постіль зранку і свіжий круасан.

— Можливо пізніше. А тепер замовкни і ходімо за мною. Дещо покажу тобі. Словами це буде важко пояснити.

Роберт провів Кейт через усю кімнату до дверей з іншого боку. Та, вкотре приклавши палець до вуст, обережно привідкрив двері. Одразу за чоловіком до коридору увійшли окуляри які нервово кидали свій погляд зі сторони в пошуках можливої небезпеки. Навушники натомість раділи, що наразі немає під’єднання до телефону і вони можуть чути кожен звук навколо. І тільки один із черевиків тихо вилаявся на свого брата близнюка який видав неприємний скрип.

Здавалося той самий коридор в якому ще до не давна плавала Кейт тепер був звичайним проходом між кімнат. Зелене сяйво змінилося на більш звичне біле єдине вода і досі нависла над головою, ріко течучи по стелі.

— Майже прийшли, — ледь чутно проговорив Робер.

Ще одні важкі двері, не одразу, проте піддалися.

— Якого біса… — Кейт навіть зняла окуляри від шокуючої картини які не дуже зраділи такому руху. — Та чим ви тут займаєтеся?!

— Я ж говорив, що буде легше показати…

— І чому я завжди все бачу останньою? – невдоволене крутнувся портфель на спині, змусивши свою господарку зручніше себе вкласти на спині.

Кімната з десятками увімкнутими величезними моніторами являла собою лишень щось на кшталт командної рубки на кораблі чи на балконі з виглядом на схід сонця. Саме так. Єдине, що спало на думку Кейт, те що в лабораторії діра з видом на небо. Вона підійшла ближче до вікон, прижмурившись, щоб краще роздивитися. Близько трьох метрів в діаметрів куля сяяла посеред величезної зали з колонами і сотнями якщо не тисячами кабелів. Сфера одночасно і освітлювала ближні предмети і немов витягувала все світло і решти зали, залишився на поталу пітьми все, що опинилося за горизонтом.

— Що це?

— Ми не встигли придумати назви. Колова назва «об’єкт номер один». Якось так, — Роберт сів за один із комп’ютерів. — Йди сюди. Досить дивтися на нього!

— Ви створили сонце?

— Це більше схоже на чорну діру по своїх фізичних властивостях, але не про це… — вчений тицьнув в монітор. — Дивись на цей код. Спочатку це видалось мені чимось звичним, хоча навіть поява звичайного вірусу уже була сама по собі не звична. Та коли я спробував з ним розібратися він почав швидко рости, літаючи в локальній мережі. Здавалося він навмисне дав себе виявити, щоб вивчити мої дії. Він використав ці знання, щоб спочатку вимкнути систему безпеки, а потім заполонив усю систему.

— Ого! — Кейт з цікавістю зиркнула на екран. — Він що сам себе переписую.

— Так. В секунду кілька сотень разів. І це не проста зміна кількох символів у коді. Це ніби він повністю змінює свою структуру. Поглинувши наші програми захисту я ледве зміг його локалізувати в цій кімнаті, щоб він не міг рости, але я не думав, що він візьме під контроль «об’єкта номер один».

— Дай я спробую.

Кейт вигнала чоловіка із-за столу, сівши за його місце.

— Ти щось подібне бачила?

— Можливо… — Кейт сором’язливо поглянула на вченого. — Так чим небезпечний цей «об’єкт»? якщо це чорна діра то що? Воно втягне усю планету?

— Навпаки… Ти чула теорію про що чорні діри це ніби як двері чи телепорт між галактиками чи ще кудись? Так от виявилося двері можуть працювати в обидві сторони.

— Я завжди знала, що якісь божевільні вчені погублять цю бідолашну землю. Вітаю свою грамоту отримає серед безкрайніх рівнин всесвіту чи перед жителями Мельмака.

— Особисто ми намагалися навпаки його врятувати. Ми майже скопіювали енергію бар’єру який поступово поглинає землю. Ми хотіли дізнатися його природу, але…

— Але натомість вирішили знищити землю разом з бар’єром і всіма людьми.

Окуляри знову повернулися на своє законне місце, ледь встигаючи помічати швидкі рухи пальців по клавіатурі.

— Ти знаєш що робиш?

— Так. Ти боровся не обманкою. Точніше з тисячами обманками які створював вірус поки він спокійно гуляв по вашій системі. Він запрограмований палити системи, змінювати коди, і коли він наткнувся на вашу живлення почав подавати всю енергію на цей ваший об’єкт, не розуміючи, що коїть.

— Звідки ти так швидко все дізналася?

— Я створила цей вірус. Точно прототип вірусу. Хтось викрав його в мене. Хотіла я б дізнатися хто це був…

Руки за звичкою потягнулися до навушників, але одразу повернулися на місце коли ті відповіли лишень тишею.

— Скільки тобі потрібно часу?

— Не знаю. Знищити його не вдасться, проте я хочу змусити його перекинутися на інші системи. Не хай знищує власні обманки. Це дасть мені час замкнути і виправити деяку шкоду яку він встиг наробити. Дай трохи часую Тобі справді пощастило зі мною. Як би не…

Навіть колготки здригнулися від тисячі сиріток які пробігли по усьому тілі, а біла блузка відразливо стрепенулась від дивного тупого удару по металевих дверях.

— Це кущ навчишся стукати? — промовила Кейт, перш за все намагаючись себе заспокоїти.

Удар повторився на цей раз уже гучніше.

— Не думаю… — Роберт кинув дивний погляд на жінку. — я ж говорив, що двері працюють в обидві сторони.

— Я не думала, що прям так буквально.

— Закінчи справу. Я пробую забарикадуватися.

Третій удар змусив двері, які нагадували двері від сейфу у банку, здригнутися і вигнулися.

— Я гадаю, що кілька столів не покращать ситуацію… — пальці Кейт повернулися до роботи, а чобітки нервово вистукували по підлозі.

Останній удар був куди слабшим. На мить все затихло і далі лунав тільки стукіт пальців по клавішам.

— Ще довго? — Роберт стояв із стільцем в руках, не зводячи погляду з дверей.

— Ще трішки… Я думаю.

— Навіть йому ці двері не пройти, але краще поспішити. Воно…

Чоловік різко урвав сам себе, завмерши на місці. Навіть навушники Кейт стрепенулися, відчувши як потік холодного, сирого повітря проникає до кімнати. Двері повільно відчинилися і всередину увійшли п’ятеро озброєних чоловіків схожих на елітних військових.

— Я вже боявся, що…

— Замовкни!

Один із чоловіків ударив Роберта, поваливши того на землю та наставивши на нього зброю.

— Заберіть її звідти!

За рештою увійшов до кімнати чоловік який був на горі й окуляри Кейт небезпідставно вважали його головним, розгледівши в ньому щось ще й небезпечне.

Як не пручалась біла блуза, але вирватися з мертвої хватки двох рук їй не вдалося. Тим більша вона не хотіла бути порваною на шмаття.

— Поглянемо що ти встигла зробити, — чоловік у чорному костюмі підійшов до комп’ютера. — Як ввічливо з вашого боку, пані Вайлд, виправити помилку влаштовану вами ж… Та нажаль я не можу дозволити цього зробити. Та мені все ж цікаво на кого ви працюєте? Кілька років працювати, видаючи себе за сіру мишку, чи швидше за лицемірного пацюка зараженого блохами яких ви привели у наш дім. Будьте такі добрі і розкажіть нам свою історію.

Чоловік дістав пістолет, присівши на одне коліно, поруч з Кейт.

— Це довга історія. Я…

Різкий дзвін прокотився по усій кімнаті. Усе тіло жінки затремтіло, очі сховалися за повіками, а ті за лінзами окулярів які ледь втрималися на своєму місці коли їх господарка раптово махнула головою. Два чобітки притиснулися один до одного, схопившись за колготки які навпаки віддали б усе тільки, щоб втекти звідси подалі. Ще один постріл біля самого вуха Кейт сколихнув поле синіх квітів на чорному тлі, змусивши навушники засумувати за своїм товаришем і важким роком який він часто програвав для них.

— Я терплячий. Тому готовий до довгих історій.

— Потрібно вимкнути систему поки ще не пізно, — втрутився в розмову Роберт. — Кожна хвилина очікування…

— До вас справа ще дійде, — промовив чоловік (опис десь додати) навіть не поглянувши на вченого. — Пані Вайлд, я очікую…

Постріл в кількох сантиметрах не допомагав Кейт зібратися з думками, ба навпаки вів повністю звільнив розум жінки від усього натомість наповнивши її відлунням дзвону. Не допомагав і дивний скрегіт який, як неприємний свербіж, лякав незрозумілим походженням.

— Воно уже тут, — Роберт теж це чув. — Замкніть двері!

Та ніхто навіть не встиг і з місця зрушити як у дверному отворі спочатку проникла величезна жахлива продовгувата морда істоти з білим хутром. Криві зуби, які видавали неприємний скрегіт, були розміщені від вуха до вуха. Два непропорційно гігантські мутні, немов болото, ока гіпнотизували поглядом чоловіків які завмерли зі зброєю в руках на місці.

Неквапливо, мовби знущаючись істота проникала в кімнату пересуваючи своє продовгувате лахмате тіло на чотирьох не покритих шерстю лапах, схожих на курячі лапи з продовгуватими пальцями.

— Чого ви стоїте?! — викрикнув чоловік чорному піджаку. — Убийте тварюку!

Град куль осипався на істоту яка немов образившись зробила пів кроку назад, здивовано поглянувши на присутніх людей. Та попри сотні куль єдиний хто постраждав у цьому пеклі вогню це колготки Кейт. Одна з численних гільз упала на коліно жінці пропаливши діру, діставшись ноги і якби не вереск господарки і гул пострілів, можливо б решта речей Кейт почули б як рюмсають колготи.

Істота прийняли на себе увесь боєкомплект та видала дивну єхидну посмішку. Усі кулі не те що не завдали їй школи, а наче заплутались у довгому білосніжному хутрі. Монстр роззявив пащу та кинувся на першого бідолашного, шматуючи його та рвучи як хижак здобич.

Краплі крові від другого нещасливця потрапили на черевики Кейт, змусивши їх прийти до тями та з усієї сили попхати закам’яніле тіло господарки якомога далі. Та це тільки неабияк зацікавило істоту, яка закінчивши розправлятися з останнім охоронцем лисого кремезного боягуза який принишк під столом, прикинувшись восковою фігурою. З трьох виживших саме Кейт своєю спробою втечі змусила істоту вибрати її для своїх забав. Немов кішка, монстр, зробив стрибок у бік жінки. Та тепер уже колготи не стерпіли цього всього і взяли справи під свій контроль, задріботівши в сторону виходу. Та це лишень ще більш розігравало істоту яка, мовби граючись, дала мить переваги чи можливо просто біла блузка Кейт якось впливала на такого ж кольору істоту. Та врешті решт гострі кігті наздогнали жінку роздерши спідницю, злегка вп’явшись в ногу.

— Здохни!

Роберт який увесь час, лежачи на підлозі, спостерігав за іграми величезної бридкої кішки з мишкою, спробував перервати їхню забаву кинувши істоті маленький м’ячик, попередньо висмикнувши запобіжник.

Монстр не з великим інтересом сприйняв подарунок, не награвшись вдосталь з Кейт яку схопив за шию та виригнув у вікно, подерши об скло руки і блузу жінки.

Вибух пролунав саме ту мить як вони пролітали біля однієї із колон, потік гарячого повітря вибив із пащі хижака Кейт яка впала в кількох метрів від центру зали, поруч із дивним джерелом світла яке, здавалось що з кожною миттю збільшується у розмірах.

Кейт синхронно із істотою поглянули на балкон який утворювала кімната з якої вони вилетіли. Біля краю вікна на них дивився Роберт позаду якого розносився чорний дим. Здавалося в нього вселився демон. Погляд вченого став божевільним, а в руках він тримав гвинтівку.

Кейт ледь встигла сховатися за колоною коли біля неї просвистіло кілька куль. Щось вибухнуло, монстр дико заревів, а вогняна куля посеред зали сталою ще більшою, засліплюючи бідолашні окуляри жінки які уже з останніх сил за пасма волосся ледь втримались на обличчі господарки.

Через якусь мить край «об’єкта», як його назвав Роберт, дістався Кейт. Ніби щось тепле і кістляве схопило жінку за ногу, не дозволяючи тій вирватися.

— Кінець моїй гарантій, — лишень встигли промимрити навушники як їх разом з господаркою затягнуло до центру пекельного виру.