Маги та їх стосунки

Помаранчеві хмари, оточені золотавим ореолом, червоні та рожеві розводи на блакитному небі. Сонце тільки-тільки почало підійматися над обрієм у цей холодний ранок пізнього жовтня. Кругом стояли строкаті дерева з жовто-помаранчевими кронами, все ще дзижчали жуки, а майже увесь гірський ландшафт був завалений маленькими білими пелюстками. Наче тонкий прошарок снігу лежали вони на камінні, скупчуючись у щілинах. Спокійно дзвеніли дзвіночки на груші, час від часу вдаряючись своїми трубками об маятник по центру. Шелестіло листя та трава. Вже не так свіжо виглядали квіти.

Рапово на весь пік налетіла завірюха – задзеленчали голосно дзвіночки, піднялися пелюстки із листям, а у крону груші стрімко залетіло щось сіре.

- Хаха! – дзвінко засміявся Елар, ставши на товсту гілку.

Змахнув рукою, створюючи різні типи флейт, взяв свою повздожну, приклав до губ та почав жваво награвати щось веселе і легке. Інші інструменти також доєдналися, зависнувши в повітрі. Ніби справжній ансамбль засів у груші. Колихав дзвіночки вітер, шелестіла у мелодію листва. А Елар не зупинявся, завзято покачуючись з боку в бік.

Лунала музика яскрава, легка, швидка та жвава. Немов би кошеня із чимось гралося, чи мала дитина пустувала. Ходив маг грушею, перестрибуючи на гілки, а музика не зупинялася.

Зістрибнув на землю, подивившись у бік печери, попрямував туди, ведучи весь ансамбль. Заглянув, побачив хлопця без сорочки в ліжку, що сонно визирав з-під ковдри, та хутко підскочив.

- Хаха! – схопив він клаптик тканини, що прикривала тіло, відпустивши свою флейту у політ, самостійно грати десь над вухом. – Тракосе! Вставай! – потягнув до себе обома руками.

- Хах, Еларе, - ніяково тримав той ковдру, не бажаючи її впускати.

- Такий чудовий ранок, а ти спиш! – ступив гість до приятеля, взяв тканину ближче до рук та сильніше почав її тягнути, намагаючись підняти коханого з ліжка.

- Еларе… - незручно сів парубок.

- Ну ж бо! – ривком підняв того та вирвав ковдру з рук.

Зненацька, уся музика стихла, інструменти впали на підлогу, а будь-який вітер зник.

- Хах… - незручно нахилився Тракос за тканиною та прикрив її клаптиком свій пах.

«Він голяка спить?» - шоковано завмер Елар. Стрімко глянув тому в очі, схопив віяло, розкрив його та змахнув на друга. Здійнявся справжній буревій, що закрутився навколо соні. Піднялася ковдра з пилом, обмотала усе тіло, узяла у тісний кокон.

- Еларе? – спантеличено примружився хлопець, ще не встигнувши до тями прокинутися.

Той штовхнув його на ліжко. Відпустив весь вітер, заліз з боку та провів долонею по тілу. Він дивився прямо в очі. Мовчки, зачаровано та з шоком. Дійшов пальцями до пагорба на паху, намацав, погладив, стиснув. Ранок був раннім, а Тракос пашів здоров’ям, тож стан його був, немов на одинці з Еларом – напруженим, міцним та твердим. Гість із квітами в волоссі зі справжнім ентузіазмом проліз долонею до шкіри. Скрізь тісноту тканин і тиск самого члена, він моторно добрався до власної мети, дістав його з-під ковдри, оголивши перед всім світом, та почав гладити, доставляючи бажане.

- Мх, - зніяковіло перемінився бранець, дивлячись на свого приятеля, який так раптово до нього завітав.

Елар не відводив погляду з його обличчя. За поцілунком не спускався, віяла не розкривав. А лиш стояв на трьох кінцівках та дивився, не зупиняючи долоню.

- Мх, - вже червонів Тракос, бігаючи очами по його вустам, грудям та тілу, що було заховано у просторі халати.

Ранішній гість прискорився.

- Ах… - відкрив той рота, вивільняючи свій жар.

Став ще швидше.

- Мх-мх-мх-мх… - швидко відгукувався хлопець на всі ці рухи, бажаючи, аби його поцілували.

Однак Елар не наближався, зачаровано продовжуючи рухати рукою.

- Мх-мх-мх… Ах…! – жадано зігнувся парубок, викидаючи своє сім’я на живіт.

Це тремтіння в долоні, пульсуючі рухи, хлюпання та збите дихання… Гість стрімко закрив віялом нижню частину обличчя та опустив допитливий погляд на тіло.

- Ах… - з полегшенням розслабився Тракос, приходячи до тями. – Ах… - помітно здіймалися його груди. – Еларе… - повернув він до нього обличчя та проковтнув слину. – Звільниш мене?

- Хм, - задоволено та хитро посміхнувся той, покосившись в очі. – Ні! – весело підскочив, розвернувся та полетів.

Парубок вражено повернувся йому в слід.

- От же… - відвернув Тракос голову до стелі. – Вітерець цей неспокійний… Прийшов, задовольнив і одразу пішов. А чого приходив – не сказав… - напружив плечі і розірвав власну ковдру, нарешті вивільняючись з полону. – Елар цей… - підійнявся, сівши на край ліжка. – Загадкове створіння, - глянув на вихід. – І не попрощався навіть, - встав. – Ну що за вітерець? – відвернувся та почав надягати білі штани з сорочкою, що лежали на стільці поруч.

Раптом, він почув дзвін дзвіночків біля входу.

- Еларе? – спантеличено насупився хлопець.

Ті стрімко та дуже неприродньо замовкли, ніби їх схопили рукою.

- Ти тут? – обернувся Тракос.

Біля входу нікого не було. Дзвіночки колихалися з боку в бік і точно не від вітру. А поряд, унизу та скраю, ніби ненароком, виглядав шматочок сірої тканини.

- Хм, - потішно посміхнувся хлопець. – Ох, Елар цей, - показово відвернувся він та продовжив одягатися. – Прийшов так раптово… Розбудив мене, з ліжка стягнув… - узяв зелені штани і почав натягувати їх на ноги. – Задовольнив та одразу пішов… Ані слова на прощання не сказав… Ані квіти не позбирав… - застібнув ширінку та затягнув ремінь. - Прийшов невідомо чому та полетів невідомо куди, - узяв куртку. – Ну що за вітерець…? – засовував руки у рукави. – Загадкова особа… Сумувати за ним буду, доки знов не побачу… - почав застібав ґудзики та повернув обличчя несильно у бік, покосившись на тінь біля входу.

Там, на місці скелястого та нерівного краю стіни допитливо виглядала чиясь голова, з якої довгими пасмами стікало блискуче волосся.

- Ох, Елар цей… - відвернувся Тракос, розуміючи, що за ним дійсно дуже пильно спостерігають. – Гарний такий, коли навколо літає… Волосся у нього таке, обличчя і тіло… Очей не відірвати… А коли роздягається… - узяв зі стільця металеву пластину. – Хм, - ніяково усміхнувся. – Краще про це не думати, а то знов встане… - задумливо почав надягати метал на руку вище ліктя, застібуючи ремінь.

У печеру завітав легкий вітерець.

- Хм, - ласкаво усміхнувся йому хлопець. – Прохолодний, наче Елар… - узяв наступну пластину. – І ніколи не вгадаєш по його вітру у якому він настрої… Постійно щось холодне дує… Що він злий, що романтичний…

Предмет монологу опустив збентежений погляд на підлогу в печері: «Він дійсно плутається у моїх холодних та прохолодних вітрах? Але ж вони різні! - спантеличено насупився. – У них різна швидкість, різна температура. Як можна сплутати мій добрий та поганий гумор? - глянув на Тракоса. – Хіба що… - ніяково знітився хлопець. – Він дійсно погано відчуває відмінності моїх подувів… Адже він не з моєї школи… Навіть не хтось з «повітряних» магів, а буквально – земля. Для нього ці відмінності дійсно варто робити сильнішими…» - чкурнув за ріг, помітивши, що коханий розвертається.

Тракос же, опустивши обличчя, сів на стілець та почав взуватися, закінчуючи з металевими пластинами на ногах.

Коли ранкове одягання було завершено, хлопець встав, змахнув рукою на ліжко, зцілюючи ковдру та заправляючи нею постіль, і пішов назовні.

- Ох, Елар цей… - скуто подивився він по сторонах, не помічаючи присутності парубка, однак відчуваючи її усім нутром. – І квітів моїх не назбирав, - оглянув свої насадження. – Завжди квіти збирає, після того, як ми усамітнюємося, а зараз полетів, навіть квіточки не зірвавши… Чи не любить він мене більше, чи що…? – нахилився, зірвав ромашку та почав відривати їй пелюстки: - Любить, не любить, любить, не любить…

Його хлопець, спостерігаючи все це з-за плеча, над його головою, насупився від таких слів до такої міри сильно, що здавалося він зараз із кулаками кинеться на Тракоса, викрикуючи, як тільки він може подумати, що той його не любить.

- Ех, - сумно зітхнув юнак у зеленому, відірвавши останню пелюстку. – Бреше квітка, - відкинув її у сторону.

Елар миттю занепокоївся, зрозумівши, що через власні думки пропустив повз вуха якою ж була остання фраза – «любить» чи «не любить»? Почав шукати поглядом довгі пелюстки, жадаючи їх перелічити та точно упевнитися у тому, що собі нагадав Тракос.

- Зроблю йому вінок, - задумливо вирішив парубок на землі. – Повернеться, прилетить, а я йому одразу вінок подарую, - усміхнувся. – Буде із вінком весь день літати, - почав самотужки збирати власні квітки. – Так… Які йому там подобалися…?

Приятель у сірому заховано махнув пальцями та почав точними подувами колихати бутони тих рослин, які були йому до душі.

- Хм, - ласкаво посміхнувся Тракос, помічаючи все це та йдучи за бажаннями Елара. – Вітерець буває таким мовчазним та промовистим водночас… - зірвав пару квітів. - Ніби і не говорить нічого, а все стає зрозуміло… - зробив пару кроків і зірвав ще. – Хах, йому дійсно полюбилися маки… - зібрав усі три.

«Чуйний ти паросток, - заховано слідкував за ним хлопець, прикриваючи віялом губи. – На будь-який вітерець реагуєш…» - лагідно повів долонею по повітрю.

- Хм, - відчув той теплий вітерець на своєму обличчі. – Теплі вітри у таку пору року настільки рідкі, що починаєш сумніватися у тому, що їх створює природа…

Елар обдув вітерцем його від ніг до голови.

- Хаха, - зніяковіло прикрив Тракос сідниці долонею. – Вітерець сьогодні дійсно пустотливий якийсь.

Юнак у сірому повторив свої пустощі, ховаючи посмішку за віялом.

- Хаха, - відійшов парубок від місця, де його так обдувало.

Однак теплі подуви повторилися і тут.

- Хаха, - закрився хлопець руками. – Вітерець який неспокійний налетів. Кожну частинку тіла обдути хоче.

«А може и не тільки обдути,» - зацікавлено ховався Елар у нього за потилицею.

Квітковим полем пройшовся подув вітру, що сколихнув усі рослини та дзвіночки на груші, породивши мелодію, перемішану із шелестом листви. Тракос сам собою глянув на дерево:

- От сплету віночок, подарую Елару, - нахилився до своїх квітів, продовживши їх збирати, - і буде він гарний літати околицями та приставати до мене кожну хвилину.

«А я можу і без віночку приставати…» - заманливо повів той долонею та породив новий вітер, що обдув хлопця у всіх містах.

- Хаха, - присів маг, ховаючи сідниці у зелених заростях. – Цей вітерець ледь не зваблює мене. Пустотливі подуви які. З самого рання покою не дає. Що ж сьогодні за погода така? Чи не на насолоду?

«Хто його знає…» - загадково огледів чарівник небо, ніби мова йшла про звичайний дощ.

- Дує і дує… - продовжував Тракос, збираючи квіти. – І у самі цікаві місця завзятіше всього…

«Так місця цікаві, - задоволено посміхнувся Елар, глянувши на нього. – Чого б у них і не подути?»

- Вітерець цей справжній пустун.

«А скеля і не проти…» - обдув він парубка з голови до ніг.

- Хахаха, - впав той на сідниці. – Не буде мені сьогодні покою від пустощів цього вітерця.

«Але ти і не йдеш, не ховаєшся від його обдувів,» - породив ще ледь теплий вітер.

- Ото Елар ревнувати буде, коли розповім йому про цю погоду, - розподілив квіти та почав складати основу вінка. – Як мене весь день вітер у цікавих місцях обдував. Як пестив, як зігрівав та залітав під одяг…

«Якби це був хтось інший – я би ревнував, а так…» - задоволено махнув віялом та обдув всього приятеля одним великим подувом, що сколихнув дерево і квіти.

- Ох, розігрався вітерець, - прикрив той долонею очі від піску. – Що більше я про нього говорю – то він сильніше дує. Чи замовчати, аби він мене з гори не здув? – продовжив плести вінок.

«Я б тебе здув, - оглядав його Елар, махаючи на себе віялом. – Одним подувом зіштовхнув би з ніг на землю. І заліз би зверху,» - пристрасно змахнув рукою, породивши вітер з-під Тракоса, закрутивши навколо його тіла.

- Квіти! – встигнув той вхопити букет, який він назбирав для вінка. – Ото вітер, ото неспокійний він сьогодні… - переповз в інше місце і знову сів на землю, продовживши сплітати рослини. – Що не слово – він сильніше…

«Бо поряд із тобою літаю…» - задоволено ховався парубок за його спиною.

- Ще трошки та дійсно здує, - з’єднав юнак два кінці вінка разом і утворив кільце, яке почав обплітати іншими рослинами.

«Тільки аби обійняти…» - ласкаво повів Елар пальцем в повітрі та створив маленький подув, який пройшовся знайомим обличчям.

- Хм, - ніжно посміхнувся Тракос на це. – Як поцілунок… Сьогодні такий вітерець цікавий... Обдуває мене всього, щоки з губами пестить, під одяг залітає… Невже хоче, аби я роздягнувся?

«А хтось, здається, і без мого вітерця того хоче,» - зацікавлено усміхнувся парубок, спостерігаючи за ним.

- Ах, Еларе… Звабливі вітри мене пестять, а не твої руки… - вплів у вінок декілька останніх квіток, поправив ті, що вже були зафіксовані, та оглянув свою роботу з усіх боків. – Ех… Хай вітер віднесе цей вінок до мого Елара… - кинув вінок у повітря.

Вітер миттю підхопив це творіння та відніс до мага у сірому, який одразу вмостив його на голові.

«Вінок, вінок, вінок,» - задоволено поправив Елар квіткову прикрасу і опустив погляд до хлопця.

- Ех… - втомлено видихнув Тракос, подивившись по сторонах. – Де ж мій Елар літає…? – підняв очі та неочікувано закинув голову.

Їх погляди зустрілися. Чарівник Легкого вітру спантеличено завмер, наче його перелякало це раптове розкриття. А його друг плавно розтягнув губи у розслабленій посмішці, втішаючись цій гримасі.

- От і причина загадкового вітерця знайшлася, - ласкаво підмітив парубок в металі.

Елар заховав погляд та прикрив нижню частину обличчя віялом.

«Невже, він так ніяковіє? – розчулився Тракос. – Ховається за своїм віялом від мене.»

- Ходи до мене, вітерцю, - витягнув він до нього руку.

Хлопець у сірому глянув на цю долоню, перевів погляд до очей, показав приятелю язика та весело відлетів на пару метрів.

- М? – здивовано послідкував за ним коханий. – То ти слідкував та обдував мене лиш для того, аби втекти?

Той знову показав язика, дзвінко розсміявся та махнув віялом на друга, породивши сильний вітер, від якого той примружив очі.

- Хаха! – залетів Елар за грушу і виглянув з-за неї на коханого.

- Вітерець сьогодні дійсно грайливий, - дивувався всьому цьому Тракос.

- Хаха! – визирнув він з-за іншого боку дерева та махнув долонею, створюючи подув від коханого до себе.

- Який пустотливий вітерець… - піднявся той з землі. – Літає довкола, мене обдуває… - рушив до нього. – Та тікає, щойно до нього наблизишся, - стрибнув до хлопця.

- Хаха! – спурхнув Елар та почав кружляти навколо груші, залучаючи за собою друга.

- Щось мені це нагадує… - усміхнувся Тракос, бігаючи за парубком. – І щось мені пригадується… - хитро покосився він назад.

Зупинився, розвернувся та жваво рушив у протилежний бік. Його друг весело хихотів, як раптово врізався у груди, замовк і подивився в очі. Маг Великого каменю зацікавлено підняв куточок вуст. Елар стрімко поцілував його в губи, розвернувся та весело полетів у іншу сторону, навколо дерева.

- То ми в наздоганялки граєм? – повернувся Тракос у протилежний бік, ступив, як знов зіткнувся із чарівником.

- Хм! – ще раз торкнувся той знайомих вуст, спурхнув та полетів по схилу, обертаючись до друга.

- Гей! Еларе! – з усмішкою побіг він слідом.

Так бавились вони до середини дня, коли хлопець у металі все ж втомився, впав під грушею та начаклував собі обід.

- Вибач, ти не снідав… - незручно посміхнувся гість, стаючи на землю поруч.

- Хочеш, поїси зі мною, - кивнув маг на низький столик та декілька тарілок перед собою, попутно беручи палички для їжі.

- Та ні, - створив Елар подушечку поряд і сів на неї, склавши під собою ноги. – Овочі полюбляєш? – огледів страви, де не було ані натяку на м’ясо, рибу чи яйця з молоком.

- Угу, - активно кивнув Тракос і вхопив одразу декілька паростків смаженої спаржі, що була полита соусом та присипана кунжутом. – Що може бути краще рослинної їжі? – жваво почав жувати. – Тим паче восени, - із набитим ротом узяв паличками трохи рису та закинув його в рот.

- Не знаю… - спостерігав парубок за цим шаленим апетитом. – Окрім рослин є ще багато усякого смачного.

- М, - незгідно зморщив той обличчя. – Найсмачнішим є те, що виросло з землі, - проковтнув усе та поліз паличками до іншої тарілки: - Хочеш полуничку? – узяв одну і протягнув приятелеві.

- Ні, їж, - відсторонився Елар обличчям. – Ти доволі голодний.

- А ти? – цілком закинув він ягоду у рот. – Не голодний? – говорив із набитим ротом. - Стільки часу тут літав зі мною, - кивнув на схил із потоптаними квітами.

- Може і я собі поїм, - задумався парубок та опустив погляд перед собою.

Змахнув рукою, створивши такий самий низький столик, начаклував пару невеликих мисочок із їжею і взяв палички у руки.

- М, - глянув Тракос на його страви, засовуючи до роту нові паростки спаржі. – Не любиш спеції та смажене?

- Можу деколи з’їсти, але якщо це людська їжа, - глянув Елар на друга. – Сам по собі я харчуюся більш легкими стравами.

- Воно виглядає прісним… - без задоволення зауважив парубок, проковтуючи свої рослини, які повністю покривав соус.

- Я не люблю надмірну кількість прянощів, - узяв той маленький шматочок пропареної курячої грудки, трохи зелені та поклав все це на язик. - Вони перебивають увесь смак страви, - почав спокійно жувати.

- Але ж це смачно! – вразився Тракос. – Одне гостре, - кивнув на свої тарілки, - інше солене, солодке, пряне! Спеції – це ж прекрасно! – набрав собі гірку рису, занурив його у соусницю, аби він набрався смаку та закинув крупу до рота. – М! Смачно ж! – глянув він на Елара.

Той ласкаво посміхнувся всьому цьому:

- Я відчуваю смаки більш насичено, ніж ти, тож для мене вся твоя їжа, - вказав він поглядом на страви приятеля, - то як самі спеції їсти.

- Більш насичено? – спантеличився хлопець.

- У магів нашої школи значно сильніше розвинене сприйняття запахів, ніж у вас, чи інших шкіл.

- Запахів? Я думав у вас слух дуже гарний, - взяв декілька шматочків запечених моркви із кабачком, залитих соусом, та почав жваво жувати.

- Це також, - посміхнувся Елар.

- То ти чуєш усі запахи та звуки? – говорив він із їжею у роті.

- Так. Ти теж маєш свій запах.

- Я? – здивовано глянув Тракос на нього. – Замурзався вже, чи що? – побіжно огледів себе. – Ніби не сильно спітнів, поки за тобою бігав, а вже тхне? – махнув пальцями, застосувавши на собі закляття чистоти.

- Хах, ти навіть коли чистий маєш свій запах. Кожен маг чи людина його мають. Люди, зазвичай, дуже сильно тхнуть. Аж спускатися до міст не хочеться, через їх нечистоплотність, - повернувся до своєї їжі, взяв мисочку із бульйоном та виловив з нього трохи прозорої локшини, яку із сьорбанням засмоктав до рота.

- Хм, - прожував хлопець свої овочі. – То який запах я маю? Думаю, тхну не дуже сильно, якщо ти все ж приходиш до мене, - подивився на нього.

- Хах… - лагідно усміхнувся той, проковтуючи їжу. – Ти не тхнеш, - глянув на Тракоса. – Ти пахнеш свіжими рослинами та вологою. У тебе в печері пахне мокрою землею, а коли ти на свіжому повітрі – від тебе запах, як від захованого озера, яке вкрили рослини.

- Хах… - невпевнено видав той, ніби його ця відповідь не дуже потішила.

- Мені подобається твій запах, - поставив Елар миску на столик, залишив у ній палички та потягнувся до друга. – Від тебе пахне квітами та водою, - притулився він до його губ із ласкавим поцілунком.

- А як пахнуть гори? – опустив Тракос погляд на землю.

- Ну, - задумливо відсторонився хлопець. – Різні гори пахнуть по-різному. Зазвичай, вони пахнуть сухим камінням. Деякі з них кислі, деякі – гіркі. Я ще не зустрічав солодких гір. Але ти – солодкий… - із любов’ю поцілував парубка в вуста.

- То я не пахну, як гора? – зажурився маг.

- Ні. Ти пахнеш в рази приємніше, - обійняв його Елар, накривши усе тіло своїми довгими рукавами. – Якби ти пахнув, як гора, я б тобі відмовив, - притулився губами до щоки.

Але Тракоса, здавалося, всі ці слова зовсім не втішали.

- А ти як пахнеш? – безініціативно запитав хлопець у металі.

- Я свого запаху не відчуваю. Але інші, - відсторонився він обличчям від юнака, - казали, що я пахну, як хмарина. Хтось говорив, що від мене запах, як від холодного вітру. Можливо, я пахну, як холодна зимова хмарина, - потішно усміхнувся. – А ти чого зажурився? – провів долонею по його щоці. – Тобі не подобається, що ти пахнеш квітами та водою?

- Я хотів мати запах, як у гір…

- Але вони неприємно пахнуть, - занепокоївся Елар. – Невже ти хочеш пахнути неприємно?

- Але ж вони гори, - відвів він погляд у сторону. – Такі сильні, височіють і тягнуться до хмар… - огледів гірський пейзаж.

- І що? Ти ж Тракос – гора, що поросла травою, - підбадьорливо посміхнувся, колихнувши його.

- Але я не пахну, як гора, - незадоволено глянув той на друга.

- Ти пахнеш приємніше, - поцілував маг у щоку.

- Але ж не як гора, - відвернув погляд.

- Тобі це так важливо? – співчутливо видихнув Елар.

- Я хочу бути горою, - надувся парубок.

- Але ж у тебе водяна кров. Тракосе, - знов колихнув його, намагаючи привернути увагу до себе, - ти пахнеш приємніше, ніж усі ці гори. Нащо тобі цей сухий та кислий запах? То й що, що ти пахнеш, як квіти та вода? Адже ти все одно сильний, такі валуни можеш підіймати, з висоти падаєш та не забиваєшся, каміння гризеш і школу свою зміг закінчити. А ще дерева можеш вирощувати одразу у декількох містах і квітами покриваєш свій схил. Та ти живеш на горі, - сильніше сколихнув хлопця. – Нащо тобі бути горою, якщо ти приємніше ніж ті гори?

- Гори кремезні, тверді та непорушні…

Елар просто відпустив його, не розуміючи, якими словами треба переконати Тракоса у тому, що він і так гарний. Надягнув хлопцеві на голову свій вінок та відвернувся до власного обіду, який продовжив похмуро їсти. Приятель покосився на чарівника у сірому.

- Усі твої гори, - незадоволено продовжив Елар, жуючи м’ясо із зеленню, - тхнуть сухим та безжиттєвим камінням, у якому не може зародитися життя, навіть, якщо піде дощ. Усі ці гори осипаються та сточуються об вітер і воду. На них неможливо залізти та страшно приземлитися для відпочинку, бо ніколи не знаєш, коли той камінь, на якому ти стоїш, раптом вирішить скотитися додолу. На цих горах нема життя, - категорично подивився він на коханого. – Усі вони мертві та небезпечні. І з кожним роком стають все більш худими, наче голки, а не гори, якими вони бажають себе вважати. Я бачив за своє життя достатньо ландшафтів, аби стверджувати все це. Я радше віддам перевагу опуститися для відпочинку у поле, ліс чи інше місце, до якого треба дійсно довго спускатися, аніж сісти на одну з таких гір, які невідомо коли вирішать осипатися мені на голову. Хоч я і злітаю швидко, чую кожен шурхіт, однак і мене можна вбити, вдаривши камінням по голові. Твій пік безпечний, на ньому є життя, - вказав долонями на грушу та квітковий схил, - а ти все одно хочеш бути мертвою горою, яка осипається, коли їй заманеться?

Тракос опустив зажурений погляд:

- Я просто хочу бути нездоланною горою… Сильною кремезною скелею… А не болотом, - розратовано перекинув свій столик та засмучено відвернувся від друга.

- Але ти не болото… - занепокоївся Елар. – Ти – моя гора, повна життя та квітів… - підповз до нього та прихильно обійняв, поклавши голову на плече. – Мій Тракос… Що вирощує квіточки та розквітає, коли ніяковіє… - погладив його груди долонями.

- А ти, коли ніяковієш, за віялом ховаєшся.

- Хочеш сховатися зі мною…? – розкрив той аксесуар та прикрив їх обличчя від мимовільних спостерігачів. – Якщо не вистачить віяла – я завжди можу заховати нас за моїм омаре, - підняв руки Тракосу вище голови та з’єднав долоні, рукавами створивши справжню завісу з сірої тканини. – Ховайся поруч зі мною, - затишно промовив він коханому на вухо. – Я захищу мою квіточку від чужих поглядів.

Парубок в металі обернувся на друга.

- Ну ж бо, моя зажурена скеля, - обійняв його Елар, поклавши чоло до чола. – Мій тракос, що поріс не тільки травою, а і квітами із грушею. Чого ти тужиш, коли є навіть кращим за ті гори, якими ти хочеш бути?

- Вони твердіші за мене… - опустив маг погляд на землю.

- Скільки твердих дерев я переламав своїм вітром… - зітхнув хлопець. – І скільки гнучких рослин лиш потріпав, залишивши живими… Твердість – це не найголовніша риса і точно не та, завдяки якій ти можеш простояти довше всіх.

- Але ж вони гори… Високі, що тягнуться до хмар…

- На певній висоті перестають виживати рослини. Навіть дихати стає важко. І комахи із птахами більше не літають… Хіба ти хотів би завжди жити, серед снігу?

- Ні… Але ж є інші гори, не такі високі…

- А хіба твоя гора є низькою?

Тракос підняв свій погляд до Елара.

- Я серйозно, - продовжив хлопець у сірому. – Звідси до підніжжя точно кілометр є. Може навіть більше. У тебе приємна висота – не треба довго спускатися до землі, повітря не сильно розряджене, твій пік здалеку видно та і взагалі, - поцілував його. – У тебе дуже гарна гора. Уся в квітах та рослинах. Ще і дзвіночки на кілометри дзвенять… Нащо тобі ставати якоюсь мертвою скелею, коли є такий приємний пік?

Парубок у металі опустив очі, ніби слова коханого дійсно подіяли на нього.

- То моя гора дійсно гарна…? – неголосно запитав він Елара.

- Звісно, - міцно стиснув той юнака в обіймах. – Дуже приваблива та приємна гора із солодким запахом квітів. А ти, як думаєш, чого я тоді так розізлився, коли побачив тут іншого вітерця? – потішно покачнувся із ним.

- Бо приревнував? – покосився юнак на нього.

- Бо знаю який ти привабливий і що хтось точно забажає спокусити тебе та вмовити стати своїм хлопцем.

- А як же моя думка? – лагідно посміхнувся Тракос.

- Ой, ти не знаєш які є спокусливі вітерці. От ви тільки спілкуєтеся, а от він вже до тебе за поцілунком лізе, - торкнувся його вуст своїми.

- Прямо, як ти, - потішився маг.

- Прямо, як я, - знов поцілував його Елар.

Разом провели вони ще пару годин, перш ніж чарівник у сірому сказав, що йому вже варто летіти.

- Ще якісь справи? – запитав Тракос.

- Хотів помедитувати сьогодні, - поправив Елар пахучий вінок у себе на голові.

- М, - задумливо почав той кивати, склавши руки за спиною. – А до мене коли наступний раз прилетиш?

- Не знаю. А що? – усміхнувся. – Вже сумуєш?

- Та… - протягнув хлопець, ніби бажаючи ще щось сказати. – Вже кінець жовтня… Скоро листопад і зима… - почав невпевнено м’яти пальці.

- Таке кожен рік відбувається, - потішно знизав гість плечима. – Кожен рік настає зима та покриває всю землю снігом, - підлетів до парубка та обійняв його за шию.

- Так… - заховав той погляд. – Ем… Еларе…

- Так? – заглянув маг у очі.

- Ем… - нерішуче опустив він голову та переніс руки перед собою.

- Тракосе, що таке? – подивився хлопець в обличчя.

- Ем… Еларе, - зустрівся юнак зі знайомими очима.

- Так? – уважно слухав він коханого.

- Загалом, - опустив погляд і протягнув йому дещо.

Елар відсторонився та глянув на вміст рук, побачивши в них білий нефритовий диск розміром з долоню і з отвором по центру.

- Це амулет, - невпевнено продовжив Тракос. – Він кам’яний, тож…

- Це для зв’язку? – узяв приятель цей диск та почав розглядати.

- Не знаю, чи будеш ти його носити… - незручно спостерігав парубок за його діями.

- Чого ж не буду? – змахнув Елар рукою та прив’язав амулет сірим шнурком до свого поясу, прикрасив його китицею унизу.

- Я його зв’язав зі своїм вухом, - невпевнено з’єднав Тракос долоні, - тож не подумай що той отвір пристосований для якогось іншого місця на моєму тілі…

Приятель спантеличено глянув на господаря піку:

- Я схожий на збоченця, який буде використовувати амулет у таких цілях?

- Ні, але…

- То як ним користуватися? – узяв Елар амулет, піднісши до губ. – Треба застосувати якесь заклинання, аби зв’язатися із тобою?

- Та просто ім’я моє назви і він почне працювати.

- Тракос, - сказав він у кільце по центру. – Чуєш мене? – усміхнувся, розуміючи, що знайомий зараз і без жодного амулету чудово його чує.

- Так, чую, - ласкаво посміхнувся той.

- А як завершити дію?

- Скажи «бувай».

- Бувай, - сказав Елар у амулет.

- Незабаром мені необхідно буде піти декуди, тож… Я не буду у себе в печері…

- Угу, - кивнув йому парубок і повернув кам’яний диск на своє нове місце – висіти на шнурку, прив’язаному до поясу. – Але ж у такому випадку і тобі потрібен амулет, аби можна було зв’язатися зі мною.

- Було б непогано… - кивнув на це Тракос.

Елар зосереджено пройшовся поглядом по ньому: «Ото ж він ниряє постійно у землю – мої звичайні амулети з пір’я легко помнуться та забрудняться. Треба щось таке, що не боялось би зминання та землі,» - важко насупився.

- Які, зазвичай, амулети у вас роблять? – нерішуче запитав парубок в металі, розуміючи, що з його стилем життя далеко не кожен амулет школи Легкого вітру зможе прослужити довго.

«Свобода форми та призначення,» - згадалася Елару фраза одного з його вчителів.

- Давай… - задумливо ступив він до Тракоса та змахнув рукою, створюючи у ній тонку сіру стрічку. – Спробуємо ось так… - причепив її шпилькою йому до грудей та зав’язав бантик.

- У вас роблять такі амулети? – спантеличено оглянув парубок доволі простеньку, але елегантну прикрасу.

- «Свобода форми та призначення», - повторив йому чарівник у сірому. – Нас вчили, що будь-яку річ можна зробити своїм амулетом, - застосував свою магію. – Спробуй. Я відлечу, аби точно переконатися, що воно працює, - відштовхнувся від землі та полетів далеко у сторону.

- Гей! – крикнув йому Тракос у слід. – А як змусити його зв’язатися із тобою?

- Скажи моє ім’я, - спокійно почулося у голові.

- Питання тільки куди його казати… - спантеличено оглянув він бантик, чиї вуха та хвости висіли донизу. – Ані кільця, ані хоч якогось зрозумілого головного отвору… Може у вузол казати? – нахилив голову та витягнувся губами до вузла на грудях: - Еларе. Елар.

- Чую, - відгукнувся той у власному вусі.

- Мені у вузол треба говорити? Це доволі незручно.

Приятель сміхом вдавився, але одразу опанував себе та з усмішкою продовжив у білий амулет:

- Ні. Вся стрічка працює, як вухо. Можеш говорити у один з її кінців.

- Хоч трохи легше… - вирівнявся Тракос і підніс хвіст до губ: - То що? Добре мене чуєш?

- Так. Все добре, - попрямував він назад.

- А як завершити?

- Скажи «бувай».

- Бувай.

- Бувай.

Обидва закінчили дію своїх амулетів та відпустили їх. Нефритовий диск впав на ногу, повиснувши на шнурку, стрічка опустилася на груди, почавши похитуватися від вітру.

- Поцілуємося на прощання? – запитав Тракос, спостерігаючи за приятелем, який вже підлітав до нього.

- Що за питання? – усміхнувся Елар та пригорнувся до його вуст, не опускаючись ногами на землю.

«Хотів би я тебе ще і обійняти…» - мрійливо думав собі хлопець у металі, розслаблено цілуючись з коханим.

- Хіхі… - закинув гість руки йому на плечі.

- Все веселишся, вітерцю? – потішно усміхнувся господар гори.

- А як не веселитися, коли пестиш таку квіточку? – задоволено подивився він парубку в очі.

- Квіточку… - приємно протягнув маг. – Прилітай до мене ще, - чмокнув його.

- Обов’язково прилечу, - поцілував його у відповідь.

- Мій холодний вітерець із запахом хмари…

- Моя скеля із запахом квітів… - притулився Елар до нього та сплівся у самозабутньому поцілунку, бажаючи насититися коханням на весь період їх розлуки.