Друга частина.
Осінь. Батьки.
Коричневе розстібнуте пальто Антона безперестанку перекочувалося, мов морські хвилі на пориві потужного холодного вітру. Чиясь рука міцно, проте з неабиякою ніжністю, тримала його за долоню, зігріваючи своїм теплом. І, звісно ж, ця рука належала Богдану, на шиї якого тримався білий пухнастий шарф, схожий на кішку, а тканина, що була відокремлена від нього у вигляді коротких товстих ниточок, теж розгойдувалася на вітрі.
У всьому панувала рівновага і водночас тиша, але вона була не на вулиці. Насправді тиша була лиш коло них самих, Богдана та Антона , тримаючи бар’єр із навколишнім світом. З того моменту, як вони почали зустрічатися, здається, минула ціла вічність - осінь добігала кінця. Богдан повернувся додому, але те, що його очікувало, здивувало хлопців ще більше.
Його мати стояла в коридорі, швидко складаючи речі у валізу та дві коробки середнього розміру.
- Прив… - не встиг домовити хлопець, будучи у шоці від побаченого.
- Добрий день. Я вже зібрала твої речі, - промовила жінка холодним голосом
- В сенсі “зібрані” і до чого тут “добрий день!” ? Хіба я кудись переїжджаю? - Богдан, без сумніву, був наляканим
- Так, звісно. Ми з татом не хочемо, щоб із нами жила якась хвора повія!
- Яка ще "хвора повія"?
- Ти гей! Ми втратили свого сина!
- Тобто, ти хочеш сказати, що ґеї продаються і ,на додачу, мають хвороби???
- Так! Я все зрозуміло пояснила! Забирайся звідси світ за очі !
- Гаразд...якщо ти взагалі відмовляєшся від мене, я піду... Тільки скажи: невже тобі справді все це подобається?
- Бувай, - повторила вже чемнішим голосом колишня мати
Узявши валізу і два пакунки, Богдан із дзвінким “Бам!” зачинив двері свого колишньої квартири - місця, де він виріс, грав у настільні ігри з татом, влаштовував милі ночівлі з друзями та багато чого іншого… Тепер юнак має лише одну людину у своєму житті, яка готова прийняти його справжнього...Антона . З неба почав падати пухнастий білий сніг, вкриваючи землю легким шаром світлого пилу. Темна валіза теж почала поступово вкриватися білим порошком, стаючи схожою на великого милого далматинця. Хлопець продовжував йти вулицею зі сльозами на очах.
Безперечно, боляче, коли від тебе відмовляються батьки з якими ти жив довгі і щасливі роки, і довіряв, як нікому іншому, вважаючи їх своїми близькими друзями, які ніколи не покинуть і приймуть усі твої особливості. Але як виявляється, на жаль, не всі батьки готові по-справжньому прийняти і полюбити своїх дітей.
Вийшовши із до болю знайомого під’їзду, пройшовши близько двадцяти хвилин, хлопець нарешті дійшов до червоного будинку і, діставши свій телефон із кишені, подзвонив Антонові:
- Привіт, ти вдома?
- Так, звісно!
- Можна трохи у вас пожити?
- Почекай хвилинку! Я вже йду!
Тим часом Богдан вже поставив усі свої речі біля себе, звільнивши втомлені червоні від холоду руки.
Двері відчинилися і Антон кинувся хлопцеві в обійми. Їхні очі зустрілися і на мить в них з’явилося сяйво.
Щоб вподобати цю частину, необхідно зареєструватись на сайті або увійти, якщо ви вже зареєстровані.
Вподобати!