Еліс Траїн

Чесно, все як в тумані. Я зараз сиджу у кабінеті з білою, як ніжне, хмарне осіннє небо, стелею, та сіровато-синіми стінами. Так, якби в мене запитали, якого зараз кольору твій настрій, я б відповіла — Кабінетно-сіро-свинцево-синій. Це мені здається той самий колір, про який співають в блюзі. —Im feeling blue.... Тільки замість blue — Кабінетно-сіро-свинцево-синій. —Im feeling Кабінетно-сіро-синце... От халепа, воно навіть не влазить в тактовий розмір! Тому бідним блюзменам приходиться іти на жертви і скорочувати цей неймовірно передаючий депресію відтінок на просто синій. Мабуть тому вони вічно такі засмучені. Не відриваючись від осінньонебесної стелі і блюзових стін я побачила що лежу в оточенні меблів з темного дерева. Це були кілька шкафів з безліччю поличок і шухлядок, письмовий стіл, крісла на одному з яких я лежала. Воно було досить зручне, з м'якою обшивкою та відкидною спинкою. На цих стелажах лежало безліч папок з нескінченними історіями хвороб різних пацієнтів. Цікаво, моя також сама нескінченна? Чи вона таки десь має кінець? А стільки часу необхідно щоб хоча б одним пальцем руки доторкнутися до тієї немислимої нескінченності? А ще цікаво стільки я тут вже лежу? Годину? П'ять хвилин, а може три дні? Нескінченність? Не знаю, але явно достатньо, для того щоб я не могла різко підвестися і втекти звідси. Хоча такого бажання в мене не було. Як і впринципі бажання робити хоч щось. Щось окрім дослідження своїм поглядом кількох квадратних метрів цієї кімнати.

Спустивши свої очі нижче, я побачила паркетну підлогу викладену акуратними зигзагами. Вгору вниз, вгору вниз, вгору вниз. Знизу вгору, знизу вгору, знизу вгору. Вгору знизу, гора, низовина. А за нею гора, а за нею вирвище. І так до небокраю. А небокрай це всього лиш розчаровуючий плінтус, яким, ніби стіною закінчується цей дивний світ горбів і ям. Хоча він був неідеальний. Як наш світ, впринципі. Все неідеальне. Навіть я. Навіть це осіннє небо над головою і ці стіни найсмутнішого відтінку який можна собі уявити. І ці гори, і ці ями. Вони всі подерті! Так багато тріщин, царапин і потертостей на підлозі, що це почало виводити мене з рівноваги.

В моменті, я навіть вигукнула в своїй голові

—Цей світ потребує ремонту!

Але на мій превеликий подив, всі мої думки про навколишній світ посипались від глибокого чоловічого голосу.

—Перепрошую, що ви мали цим на увазі?

Я в паніці оглянула весь кабінет не розуміючи що трапилось. Стеля застигла, стіни не віддавали блюзовими акордами, полиці з папками вже не здавалися такими нескінченними а світ гір та ям знову став пласким, але таким же побитим цим несправедливим життям.

Переді мною сидів чоловік з виду 40 років з темною короткою стрижкою і густою бородою. Його волосся почала брати сивина. Він сидів у відкритій позі, та своїми зеленуватими очима крізь скельця своїх круглих окулярів намагався вичитати як можна більше з чиєїсь медичної карти. Придивившись уважніше, я побачила своє ім'я і прізвище — Еліс Траїн.

Зібравши, точніше перенісши всі думки в далекий кут своєї підсвідомості, я зуміла таки сказати щось

—Я маю на увазі, що вам потрібно зробити тут ремонт.

—Так, зрозуміло. А як давно цей розлад у вас?

—Котрий з них?

—Ну у вашій історії хвороби зазначено, що ви страждаєте від депресії десь 5 років, стан стабільний, без змін та покращень. А от про дереалізацію, яку я спостерігаю вже другу годину, намагаючись зав'язати з вами діалог, ні слова.

—Чесно, я і сама не можу пригадати, всі спогади ніби розмиті. Як і не пам'ятаю стільки я вже знаходжусь тут, в психлікарні...

Після невеликої мовчанки, яка здавалась мені найдовшою і найголоснішою тишиною яку я переживала. Писк у вухах ставав з кожною миттю все більш і більш нестерпним, поки в якийсь момент лікар не порушив її.

—Ви тут знаходитесь уже третій тиждень. Ваша подруга зателефонувала нам, з проханням забрати вас, бо ви не виходили на контакт декілька днів, а коли вона прийшла провідати вас, то побачила вас на підлозі у своїй кімнаті у мареннях благаючи щоб вас випустили з цього пекла.

Не відводячи своїх очей від моєї медичної картки, лікар обережним рухом погладив себе по бороді, та після кількох повторень цього ритуалу сказав.

— Отже, я думаю вам вже час відпочити. Я покличу медсестру, вона відведе вас у палату. А ви спробуйте пригадати цей момент і що могло довести вас до такого стану. Також не забувайте приймати ліки, які приносить вам медперсонал два рази на добу після прийому їжі. Антидепресанти та літій зранку, та Антипсихотик і той же літій ввечері. Вимушений вже йти, тому до завтра. Якщо виникнуть якісь проблеми або питання, не соромтесь, ви завжди можете викликати чергового.

Він похапцем взяв своє темне, як крона високих дерев у сутінках, пальто, натягнув на голову кумедного старомодного капелюха, в якому він був схожий на якогось мафіозі та взяв свою тростину, з набалдажником у виді голови тигра з широко розкритою пащею. Здається якщо він відпустить її з руки, то вона неодмінно накинеться на мене, перегризши мені горлянку. А перед своєю смертю лишень встигну побачити відблиск його позолочених зубів та жовто-гарячих янтарних очей. Я вже мало не почала благати її не нападати на мене, молитися всім можливим і неможливим богам, але до палати зайшла медсестра, взяла мене за руку, як малу дитинку, повела мене подалі від небезпечно голодної тварюки вперед по довгому коридору.