Ми — останні тверезі в п'яному світі

— Знову Ви за своє, чи то пак — за ваше спільне! Прошу, мій добрий приятелю, довіртеся хоча б раз моїм досвіду та непохибному передчуттю, набутім і витонченім у множестві подібних пережитих мною днів. Днів, таких же ясних, як-от оцей — коли Ви, звісно, завважили сонце в чистім небі! — або темних, коли більше боїтеся, що воно примеркне на мить за густим хмаровинням, чим ніжитеся під його теплими променями. Зостаньмося тут. Щойно з того невмовкного голосіння якимсь чудом до моїх вух долинув тихий шелест листя під Вашими кроками, а потім і вічі вгледіли Вашу видільну постать, мовби фата-моргану поміж того жахливого гармидеру, де попереплутувалися верх і низ, смертна чеснота й християнський гріх — о, благо, що нам удалося витягнути Вас звідти на деякий час! — одразу тоді в моїм серці розпалився палкий інтерес, і розпалили його Ви своїм дивацьким поводженням... Направду дивацьким. А ці Ваші занудні судження його притушують, — мляво відказав привабніший із двох юнаків, схиливши голову на край лавки. Гілля дерев тріскотіло від посушливої спеки, й сам він тяжко знемагав, сховавшись од сонця в затінку, під старим кленом. Приклавши руку до чола, юнак лежав, і помережані поли його старомодної сукні впали на розпечену плитку; пасма довгого золотистого волосся витали, малюючи над землею незримий, чарівний етюд. Витончені риси його по-дівочому повабного лиця, розчервонілого від жароти, подібно до квітки, приманювали допитливих бджілок, яких утомленому хлопцю раз-у-раз доводилося відганяти рукою. В гарячому повітрі, сповненім пахощів винограду та квітів, розніженим юнакам марилося, аж докіль уздовж алеї не пройшов легковій, дещо охолодивши їхні затуманені голови. — В ось таких от нарисах, подібних до того, в якому ми з Вами живемо; де мимолітна мисль, миттю розгорівшись у велике огнисько, відразу ж і погасає — в ось таких от нарисах, мій добрий друже, іскра прелюдії може спалахнути з уже давно охололого попелу, й перекинутися на суху траву, тоді на кущі, тоді на ліс, а вже потім... О, далебі, досить лише непомітної іскри!

На мить він примовк, і вітер розвіяв піднесену мелодію його голосу над верховіттями. Врешті юнак заговорив знову:

— Тож іскра прелюдії спалахне в самому кінці. Принаймні я не перестаю на це сподіватися... Затим одкладімо цю надокучливу зав’язку й почнімо відразу з середини. В Шахах це зветься мітельшпілем: той час, як обоє гравців уже розвинули легкі фігури, спорядивши ті захищати престол, і готують план по захопленню ворожого, невпинно просуваючи свої сили вперед. Ферзі ще й досі головують на шаховому полі та подекуди підривають укріплення противника, доки чорно-білі ланцюжки рядових пішаків переплітаються в центрі, норовлячи всією навалою проштовхнутися далі; сутички, сплановані заздалегідь, відбуваються на обох флангах, і кожен наступний хід породжує все більше варіантів продовження бою. Тоді, не здаючи позицій, упевнено гравці близяться до завершення партії: дотримуючись плану, поволі переходять у ендшпіль, або ж, до краю зневірившись, ідуть ва-банк, і кидають останні залишки своєї пройдешньої могутті по ту сторону демаркаційної лінії, відчайдушно намагаючись вигризти врешті свою перемогу, чи принаймні добитися нічиєї... Знаєте, я міг би навіть передбачити Вашу гру за різних обставин, звісно, наскільки я знаю Вас і розуміюся на Шахах, мій любий друже... Мій боягузливий друже!

— Цитьте!.. — другий юнак, якого звали Симон, стиснувся на лавці з іншої сторони від розшарілого приятеля та схвильовано роззирався по бокам. Він був убраний у темний піджак із цупкого шовку — надміру теплу одіж для такого спекотного дня. Здригаючись усім тілом од пронизливого каркання ворон у деревах, постійно той поглядав у кінець алеї, ніби ждав якогось лиха з того самого напрямку. Трохи заспокоївшись, згодом юнак перевів розгублений погляд на свого товариша, якого, здавалося, зовсім нічого не хвилювало: — до чого тут узагалі Шахи?..

— Шахи, мій любий друже, — почав той, обернувшись на лаві, — вони до всього. Направду кажучи, Ви дарма їх недооцінюєте, ставлячи в один ряд із іншими — далебі, звичайнісінькими іграми! Творця цієї дивовижі, древнього індуса, чиє невславлене ймення відоме лиш одиницям, незайве було б віднести до числа Великих Пророків. Так і знайте, що Шахи — це не винахід, а відкриття... Воістину, якби в давній Елладі знали про них, Аристотель, окрім «Фізики» та «Метафізики», написав б іще трактат про Шахи, віднісши їх до окремої категорії. Алхіміки Середньовіччя, за натурою мрійники, ще давно зважилися б на Велике діяння, якби полишили свої чавунні казанки та цілковито віддалися грі, подібно монахам, що присвятили себе Богу... Що таке, Симоне? Ви задумалися над моїми словами?

Симон тоді примружив очі:

— Не можу зрозуміти, хто з нас п’яний.

— Всі, крім нас, Симоне. Ми — останні тверезі в п’яному світі, — його співрозмовник відкинувся на ясенову спинку лави. — Допоможіть же мені довести цього розвеселого п’янчугу додому цілим і неушкодженим!

Тоді з іншого кінця алеї до них линули невиразні чоловічі та жіночі голоси, приглушені відгуки безладного натовпу. Вмовкнувши, юнаки прислухалися до далекого шуму.

— Ведіть себе тихіше... — Вкотре оглянувши сади, невпевнено Симон підвівся та простягнув руку до стиглого червонястого плода на котромусь із фруктових дерев. — Я боюся, в цій віддаленій місцині, куди Ви нас привели, нам не вдасться довго переховуватися від отого страхіття... Посерйознішайте врешті, Ваш дивний гумор зараз не до речі.

—Лише непотребне буває доречним. А гумор — це найсерйозніша річ у світі! — Поволі красивий юнак показав свої гострі зуби, не спускаючи зору зі збентеженого виразу друга: — В хорошому гуморі смішного найменше. Вдовольніться хоча б цим...

— Перестаньте, бо я Вас урешті-решт зрозумію.

— Тоді закрийте вуха. Щойно Ви вловите суть моїх казань, той же час вони втратять усякий сенс. — Помітивши запитальний погляд Симона, пізніше додав: — нудне бо те, що можна розтлумачити. Найцікавіше зазвичай вище нашого розуміння... Далебі — втратять!..

Пригнічений несвітлими роздумами, згодом Симон звернувся знову:

— Ви досі не назвались.

— Вам не доведеться мене звати — дуже скоро ми розпрощаємося, — недбало відказав його приятель і махнув рукою, крутячи в тонких пальцях сухий шматочок кленової кори, та сумно поглядав, як той розсипається в руках, подібно піску чи дрібній рінні. — Хай там як, ми з Вами ніколи й не були знайомими, хоч би що Ви там собі понапридумували.

Раптово вгорі здійнялася хмара сірої кіптяви та вихором пролетіла над головами юнаків; сильний вітер пригнув дубове гілля вздовж усієї алеї, несучи за собою груди землистого пилу та пронизливо свистячи. Прикривши обличчя рукавами своїх одеж, Симон тоді крізь пальці глянув на лавку навпроти, межи летючих чорного попелу, жовто-гарячого кленового листя та сухих, поморщених пелюсток силкуючись розгледіти байдужий вираз приятеля, чиї довгі поли, вкриті чудним малюнком, ледь розвівалися під стрімким вітряним потоком. Порозкидавши все довкола, скоро метелиця вщухла; небо вгорі розсіялося, сповнившись теплими сонячними барвами; кисло-солодкі аромати винограду та фруктів знову розтіклися в задушливім повітрі. Коли все минуло, нажаханий Симон зіскочив зі свого місця:

— Ви казали, що гармидер сюди не прийде!

— Я такого не казав, — спокійно відповів співрозмовник, умощуючись на лавці зручніше. Тоді ліниво покосився на Симона: — або Ви зраджуєте власній суті, трусячись од усякої несусвітиці, мій любий друже, або це я зрадив власному чуттю, даремно зацікавившись у Вашій персоні...

— Безумцю, — Симон відступив назад, не вірячи власним вухам, — зараз же тікаймо звідси!

— Це марна справа. Гармидер наздоганяє кожного... Лише наздоганяти, мій добрий друже — оце й усе, що йому під силу!

Передчуваючи наближення наступної хвилі, набагато більшої та швидшої за попередню, Симон тремтів у задусі, немов уражений якоюсь болістю. Стривожено кидаючись з місця на місце, він увесь пополотнів і шкіра його обличчя набула хворобливого зеленого відтінку. Привабніший із двох юнаків, переживаючи дещо зовсім одмінне, спокійно розгулював алеєю, схилявся перед кущами троянд і зривав соковиті плоди з дерев.

— До чого ці виверти?! — ледь не закричав Симон, постерігши вдалині лавину пилюги та сміття, сповнену радісним та нещасним людом, з якої доносилися дзвінкий сміх і тихий вереск, незрозумілі викрики та звуки людської мови, змішавшись у єдине ціле. — Скажіть прямо, я Вас благаю!

Кинувши оком на бурю, його співбесідник неквапно підвівся та розправив одежі:

— Наш світ — це й є виверт, Симоне; єдиний у своєму роді, найбезглуздіший оксюморон. Це — універсальна метафора всього сущого, вигадливий парадокс, який заперечує себе сам, тим самим доводячи свою беззаперечну істинність. Наш світ — це тонкий дотеп, над котрим посміється кожен, так і не замислившись над його справдешнім значенням; чергова шпилька, як завше, викинута Богом — справжнім денді, гостроязиким жартуном у світських компаніях, а для тих небагатьох, хто бачить трохи більше за решту — глибокою, стражденною натурою та мислителем. Віддаймо ж Йому належне, з удячністю прийнявши щедрі дари цього Едему. — Залишивши Симона позаду, юнак розкинув свої широкі рожево-блакитні поли перед самою бурею, чия темна тінь уже падала на голови приятелів і насувалась усе ближче. — Я частина цього світу, мій добрий Симоне; я — білий тюльпан у петельці вечірнього костюму Господа Бога.

Тоді гірко всміхнувся, звернувши погляд назад, на Симона:

— Ось я Вам і назвався, як Ви цього хотіли — тепер Ваша черга, мій любий друже... Куди Ви, Симоне? Я вже Вам обрид?..

Не шкодуючи ніг, Симон кинувся геть од галасливої завірюхи; щодуху тікав од тієї безбарвної тучі, яка, ледь уміщаючись межи дерев, розсувала та подекуди звалювала їхні дужі стовбури поперед себе. Вже не було видно ні старого клену, ні ясенової лавки, ні виноградної лози на паркані, поглинутих ненаситною бурею. Небесна лазур повністю сховалася за густою хмарою золи й уся алея закрутилася, розчиняючись за непроглядним ураганом та щезаючи все більше з кожною секундою. Лише юнак у гарному вбранні стояв спокійно та притримував поли своїх одеж, зовсім не зважаючи на хурделицю. Раз-у-раз той гукав у бік Симона, котрому вже несила було бігти далі, прикладаючи долоні до вуст:

— Припиняйте цей цирк! Втікаючи від гармидеру, Ви лише стаєте його частиною... Прошу, зупиніться, мій любий друже, він бо не зоставить од Вас нічого, що так приваблювало мене в Вашій чарівній особі! Погляньте, Ваші зойки вже доповнили собою чужі — Ви кричите разом із тими, кого так щиро ненавидите!.. То від кого з нас Ви біжите, Симоне? — Він підніс догори голівку троянди, все махаючи приятелю: — Зверніться до того, що змушує Вас плакати чи сміятися — гармидеру немає часу на сентименти, він не чекатиме! Куди Ви йдете, Симоне?..

Пронісшись усією алеєю, гармидер уже скоро минув. Він продовжував шумувати вдалині від зелених дубів і виноградників, за горизонтом, ущент розносячи садові угіддя в очах того, хто його бачить. Як уперше, небеса відразу проясніли; пушисті білі промені пронизали густу млу, що осідала, й урешті сонячне світло знову пролилося на стежку, встелену квітьми та барвистим листям. Симона вже не було — лише де-не-де валялися клапті від темного шовкового піджака. Юнак у помережаній сукні стояв мовчки, проводжаючи хурделицю туманним, невиразним поглядом. Тоді, згорбивши спину, він заклав руки назад і повільно попрямував у напрямку, протилежному від того, яким, ніколи не зупиняючись, мчав гармидер — найшвидший рух у світі.