Моль

В одній чорній пречорній, величезній шафі, такій величезній, що вона займала майже всю квартиру, існувала чорна країна. Ну а якою їй ще бути, якщо вона нікому не відкриває своїх дверцят, і чорнота всередині з'їдає всі кольори?

В цій країні жив народ молі. Він уже давно зжер всі запаси борошна і круп, залишивши в них сірі личинки – своє майбутнє потомство. І була в цього народу головна моль. Спочатку вони називали її моллю-вождем, але згодом сформували навколо неї культ і проголосили моллю-богом. Щоб заслужити схвалення головної молі, вони приносили їй дорогі подарунки – найчастіше клаптики від шуб, і всі змагалися між собою в тому, хто нижче вміє повзати.

"От я приніс норкову!"

"Подумаєш, норкову. Краще погляньте на соболину!" — улесливо кланялися вони перед богом.

Мало хто пам'ятав, що колись їхня головна моль була всього лише худою сірою букашкою, яку ніхто не любив – навіть інші молі.

"Ми не хочемо з тобою грати, ти сухотіла і потворна. Приходь, коли станеш жирною моллю", – цуралися їй молі-діти.

"Ось побачите, колись я стану по-справжньому жирною моллю, всій шафі на зло! Всій ​​квартирі на зло! І тоді я вирішуватиму, кому з ким грати!" — кричала вона їм услід тонким, писклявим голоском, сповнена отруйної люті.

Минули роки, і наша моль, хоч і не стала жирною, але більше ніхто не смів їй в цьому дорікнути. Все ж вона була роздута зсередини своїми комплексами, закорузлими образами і неосяжними амбіціями. І ось вона перетворилася на моль-вождя, а потім і на моль-бога, і їй спало на думку, що якщо вона бог, то треба всій квартирі довести свою божественність. А тут ще й внутрішні запаси стали закінчуватись. Народ молі тільки жер і жер, але нічого не виготовлював, та ще й загадив екскрементами усі полиці. Ні, так не піде — подумала головна моль. Он в сусідній маленькій шафі усього повно – і каш, і цукру вистачає. Візьмемо у них. А як закінчиться в них, полетимо до наступної шафи. Тільки спочатку треба переконати свій народ, що це не якесь там вторгнення заради вторгнення, а священна місія. Бог вона, в решті решт, чи не бог? А коли бог, то й сперечань тут бути не може.

Народ молі охоче повірив своєму богу, адже що може бути більш благородним, ніж порятунок сусідньої шафи від надлишку наявних в ній ресурсів? Переконати їх виявилося легше легкого, адже вони поколіннями зрощували в собі ненависть до інших шаф, хоч і не знали, що там у них усередині. А навіщо? Якщо головна моль каже, що ці шафи загнивають, отже так і є. Бог краще знає. Він же бог.

Головна моль одразу відчула себе великим воєначальником. Згадалося дитинство, коли їй не давали приєднатися до ігор у війну, але тепер вона навоюється сповна. Тепер вона всім покаже, що вона найжирніша з жирних молей. Жирніша за свою попередницю, законсервовану на головній полиці. Жирніша за попередницю попередниці, яка любила курити трубку і змушувала молей-жінок народжувати більше молей.

"Може, не треба?" — спочатку несміливо запитували в неї менш войовничо налаштовані молі. Але їхні голоси були надто тихими, і їх, мирних протестантів, швидко посадили в банку з наглухо закритою кришкою, звідки їх вже точно ніхто не почує.

"Правильно! Так їм і треба!" — заходилися в екстазі інші молі, які вже відчули запах крові. Вони щиро вірили в культ старих вождів. Вони любили свою головну червону полицю, на якій стояла фарфорова цукорниця — центр прийняття рішень. Якою щороку проходили сірим строєм слухняні молі, віддаючи честь своєму богу.

І ось з мовчазної згоди країна молі розв'язала війну. От тільки головна моль не врахувала, що перш ніж щось почати, треба знати, як це закінчити.

"Це все розвідка винна!" — злилася вона, хижим поглядом шукаючи на кому можна відігратися за свої невдачі. Як так? Доповідали, що через три дні сусідня шафа буде повалена, а вона як стояла, так і стоїть.

"Але ваша божественність, — перелякано лепетала квола моль, призначена головною у проведенні війни. Ой, вибачте! Не війни, а священної рятівної операції, — Ви ж самі казали, погані новини вам не повідомляти..."

Загалом справи пішли зовсім не так, як передбачалося. Маленька, пофарбована в жовтий з синім, шафа залишалася непохитною. Мешканці інших шаф дивилися на це все "з занепокоєнням", невдоволено хитаючи головами, але потроху поблажливо надавали допомогу маленькій шафі – так, щоб не розізлити головну моль з чорної країни. Бо в неї ж в арсеналі є оцтові гармати, що збереглися ще з часів вусатої молі-вождя. А оцет, як відомо, роз'їдає все на світі.

Священна рятівна операція тривала. Прислужливі молі, які колись дарували богу клаптики шуб, почали перешіптуватися між собою і задаватися питанням – "Що якщо наша головна моль зовсім не бог? Що якщо вона божевільна? Ми як її поплічники можемо опинитися разом з нею на дні".

"А давайте скажемо, що ми теж були жертвами, і нічого не могли зробити. Тоді нас пробачать", – запропонував хтось.

"Ні. Боюсь, не пробачать", – сказала мордата моль, згадавши тим часом що в інших шафах у неї є свої запаси круп. Вона заробила на них тим, що несла в народ "боже слово".

Тоді прямо всередині цукорниці на червоній полиці зібралося таємне засідання. Засідання змовників, дуже схоже на те, що колись сформувалось довкола вождя, який вірив у винятковість їхньої комашиної раси.

"Дамо їй молячу отруту", – тремтячим голосом запропонував один із змовників.

"Ні, підішлемо до неї нашу моль Мата Харі", – єхидно посміхнувся інший.

"А може краще..."

Довго точилися суперечки про те, як краще позбутися головної молі. Так довго, що вже пішов третій рік, як розпочалася священна операція. Поки одного разу у шафі не зʼявилось маленьке люстерко.

Побачивши в ньому своє відображення, головна моль здригнулася.

— Ти хто і чому така потворна? — спитала вона, але віддзеркалення тієї ж миті поставило їй зустрічне запитання.

— Я? Та хіба ти не знаєш хто стоїть перед тобою, невігласе? Я бог країни молей! – обурилася вона. І ще більше обурилася, коли віддзеркалення повідомило, що воно теж бог.

– Ти? Та який із тебе бог? Ти ж потворна худа комашка!

Віддзеркалення сердито потрясло лапкою.

— Це я потворна комашка!? — ледь не задихнулася від злості головна моль. Її терпець урвався, і вона вдарила кволою лапкою по люстерку.

Люстерко від цього, звичайно, не розбилося, але втративши стійкість, впало прямо на головну моль і розчавило її своєю вагою.

Довго ходили по шафі і шукали свого божевільного бога невірнопіддані молі і ніде не могли його знайти.

"Пропала! — перешіптувалися всі, – Що ж тепер буде з нашою священною операцією?"

"Ви хотіли сказати, з війною?" — пролунав з натовпу несміливий голосок.

"Так, так, з нею!" — підтвердив хтось уже сміливіше.

"А давайте вдамо, ніби нічого не було. Наша шафа та їхня жовто-синя шафа – ми завжди були братськими народами! І взагалі ми з самого початку були проти. Так, так, з самого початку!"

Тож вони намагалися вирішити, як жити далі, а з-під люстерка з часом почало смердіти.