Три страхи Клементини Завадської

Я хотіла би тобі сказати, що моє небо неблакитне – воно невгамовно дощить

І у моєму світі люди на вулиці не знають мого імені

Halsey, “Сlementine”

Коли вітер спиняв шелестіти собі під ніс, з ванни тривожно блимало світло. Лампа то вмикалася, то вимикалася, сперечаючись за право на існування з фіранкою, що прикривала вибите тіло вікна. Що це, як не короткочасна пам’ять, котра гола-голісінька безсоромно перечіпається через пристаркуватий зелений килим? Весь запилюжений і цупкий, лежачи обіч дверей, в паузах світла й пітьми, він набуває чуттів, мов кіт, що хапає за п’яти хитку літню ніч. Він досі пахне дитинством і місцем, де я росла.

Час – іронічна координата, позаяк серед усіх можливих ліній, мене знову вернуло домів. Тут зусібіч квітне знайомий сад і відчуваєш себе на п’ять літ, тут врізнобіч проймає неспокій в дратівливій світло-пітьмі. Невідь-чому, я довго тримаюсь осторонь, вагаючись увійти в обійми темного притвору, доки не помічаю Маленьку тінь.

Граючись цеглою, вона безтурботно сидить на підлозі, стежачи то за годинником, то за мною, як домовик, що нашкодив, і хоче втекти.

— П-п-привіт, – шепотіла вона заїкаючись на пів но́ти. – Я т-т-тебе знаю. С-с-скажи, лампа досі нестерпно бли-блим-блимає?

— На жаль, – кажу я, вдаючи рівновагу. – Це ти таке втнула?

— І т-т-так, і н-н-ні. Можливо.

З долоні в долоню, зліва направо, так неохайно та навіть мляво, схожа на зануджену дівчинку, вона перекидала жовтогарячий шматок, ніби скарб, що ховає колискову, здатну міцно приспати гнів дому. Аби я відчувала на кінчиках пальців, як солодко він дріма’.

Посеред протяжної ночі у штучних паузах світла між нами, протяг ніс добру звістку – літепла є ще по вінця. Є ще дивна потреба обіймів, немовби між давніх друзів, що стріли мить раз на рік. Я добре знала правила ритуалу, так буває і водиться між людей, але щодо неї… Геть не певна. Дуже маленькі душі не вибивають високі вікна непроханим привидом. Напевно сьогодні, як завше, сняться погані сни.

— Твої д-д-думки х-хи-хибні, – прокинула вона роздуми, що незграбно спіткнулись об килим. – Не те п-п-питаєш. Не т-т-туди дивишся, не т-т-те думаєш. Підійди-но д-д-до мене, я н-н-не лиха́.

Сумнів нав’язливо штурхав до неї ближче, а крок на зустріч не забарився з уст. Я висловила їй все, що мене шкребло та змучувало. Невідь-чому, не знаючи, пощо і взагалі.

— Хочу тебе пізнати, – зазвичай слова в мені так не стрибали. – Хочу вивчити геть усе. Чого боїшся, що зневажаєш і любиш, що тебе бавить і…

— Викликає с-с-сум? – усміхнулась вона. – Так, ніби потрібно згадати важливе н-н-наново?

— Ніби минуле з майбутнім стрічаються не раз у раз, не колись і потім, а тепер, зараз, – мені забивало подих. – Чорт забирай, хто ти, що ти таке?!

Її щирий, наївний сміх уполонював нічне повітря, нахабно мене знезброював, стискував і втоплював. Маленька тінь зринула шепотом аж до хрипу. І ми почали говорити водночас:

«Я те, що не хочеться знати»

«Я те, що спиняє час»

«Я те, що їсть мрії»

«Я те, що є сумнів»

«Я є...»

В якусь мить, лампа припинила свій танець, спинивши химерну містерію слів. Тепер хотілося знати якомога менше про неї, звісно, якщо ще маю право на це.

— З-з-зрештою, кхе-хм, нам треба йти, – відкашлювалось дівча. – Не до скону ж нам с-с-стояти і с-с-сидіти.

— Чому? – мене бентежила її рішучість. – Ти просто щось з темряви, вбрана, як привид, до того ж, в мою нічницю. Саме таку…

— Ти носила в дитинстві, – перехопила вона похапцем. – Мені багато що відомо. Іноді б-б-більше, ніж тре’.

За понівеченим вікном починався дощ, а ми продовжили навзаєм кашляти, зшивали розмову до купи. Маленька тінь підвелася, струсивши пилюку зі своєї… Нашої сорочки, ніби так і повинно бути. Ніби готуючись зникнути за вже відомим сценарієм, де прокидаєшся з багаторівневих кошмарів, Маленька тінь щипнула себе за руку, а я інстинктивно вкусилася язика, та пробудження так і не сталося. Стався натомість гливкий і гнітливий сум.

На годиннику стрілки добігли до третьої, а дім, на диво, досі мовчав; хіба що простір від світла став ще більш тривожним, ніж був. Тим часом, Маленька тінь запитала:

— Наступна зупинка – ванна, правильно?

— А що там?

— Вода, – вона грайливо нахмурила лоба, ніби я сказала очевидне. – І трохи скла. Я п-п-порізалась і забруднилася. Д-д-допоможи мені…

Її вмовляння очима кольору гаю мене не вабили. Як вона не старалась відвести туди, де вода, як не просилася, все намарне.

— Декілька плямок – дрібниця, правда ж? – лишалася я непохитною, торкнувшись її плеча. – Скажи мені чесно. Будь щирою.

— Ти д-д-дуже погано нас знаєш, – дихнула вона. – Ми зовсім не вміємо в щ-щ-щирість.

— Ми?.. Може, побудемо ще трохи разом? Тут добре, чому ні?

— Нам д-д-добре разом в-в-все життя, – злісно відсахнулась вона. – Ми ще н-н-наговоримось. Обіцяю. Скоро все зм-зм-зміниться, ходімо.

— Що має змінитися, а? Щоби що? – мій голос бринів глухим відчаєм хапаючи її за руку. – Ну-мо! Та кажи вже! Може, підемо через вікно, яке ти, мала варварко, вибила?!

Дівча геть розсердилося, підстрибнуло на блідих ніжках, і з усієї сили вперіщило мені в носа. Попри маленький зріст та крихкість подоби, вона дала відсіч напрочуд вміло за мої слова. Ніби тут я маю перевагу, хоча… Все одно, було дуже боляче.

— Що ти робиш?!

— Хто обзивається, сам називається! – її очі від шкоди аж блимали. – Не хочеш по-моєму, ну то добре… А тепер – наздоганяй!

Де й ділося те заїкання між стін, коли капала кров на підлогу. Так, стіни мовчали від тупотінь згори вниз, не ворухнулись від битих горщиків з підвіконь, ба більше, не співчували, коли ми обидві попадали від знемоги. Проте не настільки знесилено, аби не сказати ніц.

— Іноді більше, ніж треба, – Маленька тінь нахилилась вперед. – Треба за мною йти. Інакше на віки застрягнеш, і так…

— По-колу? – я дуже важко дихала. – Не лякай мене так.

— Не п-п-просто п-по-колу – віки. Скоро ранок, м-м-мені тре спішити, і т-т-тобі теж. Т-т-тебе заборонено вести силою.

— Заборонено ким? – повзла до правди равликом я.

— Вибитим тілом вікна! – її розчарування темніло. – Але ти не бажаєш! Якщо так боїшся води, що вже й думати. Ти… Ми дуже втомлені. Ані погратися, ані зазирнути, що – там…

У цілковитій темряві Маленька тінь вказала своїм блідим пальчиком на місце провини.

— Та байдуже! – на зеленому гаї очей бризнуло кілька сліз. – Я п-п-просто хотіла гратися!

— Які ігри? Що байдуже? – я ледве витримувала її фокуси. – І, чорт забирай, припини заїкатися! Ти нормально говориш, і це все – не жарти.

Вона поцілувала мене у набряклий ніс, котрий сама ж розбила на радощах помсти декілька хвилин тому.

— Правильне питання не «що?», а «чому?», моя люба. – її сум трохи стих. – Ось, що насправді мене веселить.

Лампа тріснула від напруги. Ми підвелися глянути на нерівні рани розбитих шиб, відчуваючи себе кісточками, що застрягли в горлі темного коридору. Зараз він або виплюне наші тіла назовні, або проковтне, або третього…

— Не дано? – дівча знов перебило думки. – Досі шукаєш логіку? Слухай, не муч себе так.

— Чи ти, бува, не загралася? – її зауваження здалися мені безглуздими. – Годі читати думки, хай що ти таке!

— Хочу і буду, – вона прикипіла поглядом до стелі. – Є наші речі, про які можна казати, хоч скільки влізе. А є ті, про які ліпше... ну ти знаєш.

Маленька тінь показала фарбовані цеглою пальці. Звісно, ця варварка не згубила її, хоч мала на це купу часу.

— На відміну від декого, я бережу, що люблю, – зраділа вона. – Не бійся, згодом ти теж навчишся. Звісно, якщо ризикнеш.

— Попри усі свої вибрики, – я відчувала, як вибухаю. – Заради Бога, до чого постійне «нас»… Як для примари, ти доволі жорстока: говориш так, ніби знаєш мене з народження. Ще й дорікаєш так, ніби ненавидиш все життя.

Опів на четверту. Маленька тінь зітхнула без найменшого спротиву. Не було у неї сили змусити мене розв’язати рівняння, якого не існувало. Єдине, чого вона справді хотіла, це з болем віддати мені свій скарб. Я й не знала, пощо такі сентименти.

— Звісно, жорстока, – вона набрала в легені мороку. – Так є, Клементино. Ти і я. Ми такі.

Світало. В млявім безбарвнім відтінку глупа ніч горлала щосили. Їй не бажалося помирати під зливу, що вона безупинно, крізь вранішній наступ сонця, голосила в знайомім саді: «Дівчата, вже майже ранок. Ваша мама піде в магазин. Ваша мама купить цукерок. Їх стане на вас одну.».

Вітер знову заграв на свій лід. Коли слова ночі торкнулися дому, розпорошивши образ моєї супутниці в пил, все змінилося. І самість незчулася, як дібралася глибини пустки, котре вона… Ми називали «вибитим тілом». Я і Маленька тінь. Я і Вона. Я і мій страх. Я і я.