Кожен раз - останній

Нове замовлення.

Рівно тиждень тому він проливав сльози над пустою лункою. Майстерклад він так і не знайшов. Тисячу найгірших сценаріїв генерувались одночасно в голові. Відхідняк, що потроху наближався, ще більше розігрував уяву, і Вітя вже на власні очі бачив, як посеред лісу його тіло лупцюють ногами.

Через годину він був в товариша на квартирі, який люб’язно дозволив закинутись у нього. Можна було б покінчити з цим набагато раніше — достатньо було ввести трохи більше дози ніж зазвичай. Руки так сильно тремтіли, що голка кілька разів пронизала шкіру, залишаючи темні синці на згинах ліктів. Ці болісні відчуття раптово повернули страх смерті і він все ж вів стандартну дозу. Секунда — і блаженне тепло розлилось по тілу. Перші кілька хвилин ейфорія поглинула його, зовсім викидаючи думки із голови.

Вітя не одразу написав куратору. Хоча він прекрасно знав, що тягнути з цим неможна. Він ще не встиг розтринькати тих кілька тисяч, які валялись на дні сумки. Хлопець мав достатньо репутації, щоб зам’яти цю справу. Не могли вони так просто його позбутись. Принаймні він так думав, перед тим як зловити відхідняк.

Новини були невтішні, хоч куратор резюмував це всього лише як “Пиздець”. Він знав його особисто, і після кількох зустрічей тепер покладав великі надії на те, що той зможе вирішити цю справу. І, як не дивно, він пообіцяв владнати. Друзі ж не кидають?

Того вечора Вітя навіть був готовий побачити спалену до тла квартиру. Він був готовий прийняти що завгодно, аби не роздирати горлянку від крику і мати всі цілі кінцівки. Хлопець був готовий віддати всі гроші, які в нього були ще в той самий момент, коли ридав над порожньою ямою. Віддати все до останньої нитки. Однак цього все одно недостатньо.

— Тут частина, аванс, — Вітя протягнув невеличку стопку купюр таксисту. Довелось докласти зусиль, щоб хоч трохи зменшити тремор у пальцях. — Чекай тут, я через п’ять хвилин повернусь. Дочекаєшся — отримаєш в два рази більше.

Не сказавши ні слова, чоловік забрав протягнуті купюри, одразу ховаючи у внутрішню кишеню куртки.

— Почув?

Складалось враження, що таксист отримав бажане і хотів швидше позбутися від назойливого кур’єра. Скільки б він не повторював для чоловіка список дій, йому все одно потрібен був хоча б якийсь натяк, що все точно в силі. Параноїк.

Набурмосені губи не випустили жодного звуку, натомість таксист слухняно кивнув головою.

— Добре, — кинув Вітя, якомога тихіше закривши дверцятами машини.

Повсюди одні дерева. Стовбури сягали неба, густі віти щільно прилягали одне до одного, ніби когось приховуючи. Один лише вигляд цієї місцини відбивав бажання проходити вглиб. Як він ненавидів такі місця.

Гул мотору припинив дражнити слух. Хороший знак. З хвилину подумавши, Вітя повернувся назад і кинув через напіввідкрите віконце машини:

— Якщо дочекаєшся — в три рази більше отримаєш.

Цього разу реакція таксиста сподобалась хлопцю більше. Брови вже не наступали важкими тінями на очі, і риси пом’якшились. Чоловік одразу закивав головою, як та сувенірна собачка на панелі.

Часу залишалось обмаль. Не гаючи більше ні секунди, хлопець рушив крізь гущави дерев. Погляд чіплявся за кожне дерево, що могло теоретично сховати за собою людину. Повідомлення куратора аж ніяк не додало впевненості в його чесності. Вони могли чекати на нього за кілька метрів від закладки, або банально бути на хвості.

Хлопець прислухався до тиші. Обернувся — машина так і стояла на місці. Трохи полегшало. Головне в разі чого встигнути добігти до того клятого таксі.

Час від часу Вітя кидав погляд на екран телефону, звіряючи маршрут. Чим ближче він був, тим частіше його серце пропускало удари. Він не помітив, як почав важко дихати. Ще раз оглянув навкруги місцевість. За поваленим стовбуром виднілась нерівність. Знадобилось кілька секунд, щоб прийти до тями.

Глибокий вдих. Руки почали розгрібати землю. З кожною секундою адреналін в крові розігрівався все сильніше, а голова ще більше крутилась із боку в бік. Здавалось, фігури спортиків просто причаїлись за деревами в очікуванні, коли він надішле смс куратору.

Затерплі пальці невпинно вигрібали грунт. Хлопець затамував подих — власне дихання було гучнішим за гул вітру. Пальці занурювались все глибше і глибше під землю.

Порожня лунка. По тілу пробіг озноб. Знову дежавю, як кілька днів тому. Впертий внутрішній голос ще за кілька метрів підказував, що події розгорнуться неочікуваним шляхом. Але куратор не міг його так підставити. Він ще раз оглянув землю порослу травою з усіх боків.

Рука витягнула з кишені телефон, наводячи камеру на порожню лунку. Пальці знову почали тремтіти, натискаючи на кнопку кожен раз, доки врешті решт зображення не з'явилося у правому нижньому куті екрану. Кожна секунда була на вагу золота.

Прийшов час вшиватись. З острахом хлопець попрямував назад, водночас оглядаючи кожне дерево на своєму шляху. Повільною ходою, намагаючись якнайменше видавати зайвих звуків. Шелест листя під ногами здавався настільки гучним, що навіть шум гілок не був в змозі його заглушити.

Дві фіолетові галочки з’явились на відправленому фото в телеграм — і хвилини не минуло, як куратор переглянув повідомлення.

Ігнор. По тілу розлився жар, і він миттю зірвався на біг. Здавалось, земля тремтіла від кожного його кроку.

Рев двигуна розірвав тишу. Серце заколотилось в такт мотору. Руки почали рвучко відгинати гілки, що закривали вид на дорогу. Ті з тріском відламувались під натиском, провокуючи ще більше шуму. Вистачило кілька хвилин, щоб вийти на дорогу, але хлопець запізнився — автівка щосекундно віддалялась все далі і далі.

Чотири силуети виникли з нізвідки. Неквапливою ходою вони наближались крок за кроком. Вітя витріщився на фігури спортиків, прирісши ногами до землі. З кожним метром обриси ставали все чіткішими: ніщо їх не відрізняло від звичайних перехожих. На відміну від одягу, який нагадував дрескод на похорони.

Без жодного попередження, немов по команді, чорні фігури кинулися прямо на нього.

“Тікати!”, — єдина думка промайнула в голові за секунду до того, як хлопець кинувся назад у хащі, зриваючись на біг.

Знову дежавю, знову це прокляте дежавю. Тільки зараз він не посеред дворів, де повно людей, а серед лісу, де ні одної живої душі. Холодний піт стікав по лобі, скронях, м’язи напружились до межі. Куди бігти? Відчай охопив міцно, відбираючи повітря з легень. Хотілось викрикнути, випустити той страх, що закляк всередині, але горло скувало від холодного повітря.

Погляд судомно губився між стовбурами, прицінюючи місце майбутнього сховку. Він не зможе бігати від них вічно. Рано чи пізно вони його наздоженуть — спортики бігають набагато краще, хоча б через те, що не закидуються усім, що під руку потрапить.

Ніхто з них не викрикував йому нічого у спину. Вони не витрачали на це свої сили, а просто гналися за ним, мов скажені пси. Ноги, наче тонкі жердини, витягувались вперед, щоб хоч трохи відірватись.

Гілля назойливо лізло в обличчя, царапаючи тонку шкіру. Очі бігали по місцевості, поки не наштовхнулись на схил. Не витрачаючи дорогоцінні секунди на обдумування, ноги сковзнули по листі, і тіло з'їхало униз. Вистачило хвилини, щоб заховатись за найближчим стовбуром. Глибокі вдихи розпирали легені, груди невпинно опускались і підіймались.

— Добігався блять? — один з голосів опинився прямо перед ним.

Зненацька його схопили за чуб. Вітя скривився від болю. Не встиг він оговтатись, як одним різким рухом потилиця врізалась у твердий стовбур дерева. В очах потемніло, а обличчя нападника втратило свою чіткість.

— Та куди ти спішиш, я ще не починав знімати, — десь віддалено обурився інший голос.

— Тоді хватить пиздіти і знімай вже.

Ватажок знову схопив його за волосся.

— Ти ж знаєш, як погано обманювати магазини? — запитав він і так очевидні речі.

Холодний погляд пронизував Вітю наскрізь. Наче загнаний кролик, він панічно переводив погляд з одного спортика на іншого. Хлопець не вірив, що це все відбувається прямо з ним зараз. Ще кілька днів тому він фасував товар і гадки не мав, що може потрапити в таку сраку.

Думки одна поперед одної відмальовували найгірші сценарії, від чого серце вистукувало прямісінько у вуха.

— В мене є гроші. Б-багато, — він заплющив очі, щоб відгородитись від грізного погляду. — Д-давайте знімемо постанову. Я складмен.

Не вагаючись, нападник нахабно почав обшукувати кишені хлопця, міцно тримаючи його за розпатлану чуприну.

— Брешеш! — кулак моментально заїхав по щелепі. Голова за інерцією відхилилась вбік. Обличчя вибухнуло болем. — Ніхуя в тебе немає, — плювок прилетів прямо в обличчя.

— Не тут, — мовив Вітя зовсім не звертаючи увагу на слину, що стікала по щоці. — За сотню метрів звідси… Навпроти. Т-там закопані.

Він подумки дякував Господу, що йому вистачило клепки перестрахуватися.

— Звідколи складмени такі сцикливі… — заіржав ватажок. — Йди-но глянь, що він там зарив, — кинув хлопець через плече до іншого, — І опусти вже ту камеру, заїбав.

Один з них зник за деревами. З кожною спливаючою хвилиною, поки хлопець блукав, паніка розросталась, наче стихійна пожежа.

А раптом хтось міг давно викопати гроші? Адже Вітя не був таким вже й обережним, коли маскував місце закопки. Ймовірність, що все піде шкереберть, була мізерною, але щось всередині не давало спокою.

Невдовзі із-за дерев з’явилась фігура оператора. Панічний колообіг Вітіних думок миттю розсівся.

— Є! — ще здалеку крикнув хлопець, піднімаючи догори руку з міцно скрученим рулоном купюр.

— А не спиздів, — гикнув ватажок, спостерігаючи, як наближається до нього “колега”. — Ну з такими людьми приємно мати справу, — сказав він, з обережністю розпрямляючи зморщені купюри. — Включай камеру.

Вітя розгублено переводив погляд з ватажка на оператора, який вже встиг навести на нього об’єктив. Жодних ознак підготовки до постанови. Лише зловісна посмішка розсікала грубе обличчя.

— Обіцяю — буду ніжним, — заіржав він.

Тверда підошва взуття вдарила по обличчю. Тіло безладно завалилося на бік. Вітя відчув, як носова перегородка тріснула. Тепла кров почала заливати обличчя.

Слова нападника лунали десь далеко, ніби крізь товщу води. На якусь мить слух пропав, а звуки розсіялись. Він просто звалився на бік, наче бездушний манекен. Все навколо перетворилось на суцільне розмите полотно, що безперервно тягнулось перед очима.

Все відбувалось наче у сповільненій зйомці. Вітя не встигав за подіями, що розгортались занадто швидко.

Біль повністю паралізував обличчя. Він почав задихатися. Паніка охопила його, наче потопельника, який не в змозі ковтнути повітря під товщою води. Рот рефлекторно почав хапати повітря. Сльози котилися з очей, змішуючись з кров’ю.

— Та підніми ти ту голову! — не церемонячись, ватажок вхопив його за чуб, різко задираючи голову доверху. Біль знову пронизав щелепу. З губ зірвався жалібний крик. — Я чекаю!

Не потрібно було повторювати двічі. Вітя знав цю процедуру досконало.

— Да… — пробурмотів він, ковтаючи кров, що затікала з розбитого носа. — Я вибачаюсь перед магазином…

— Назву! — по обличчю прилетів ляпас. З рота знову вирвався жалібний викрик.

— “Dark shop”... Я вибачаюсь перед магазином “Dark shop”, — нарешті видавив з себе.

— Навіть цього не можеш нормально зробити, — ватажок смикнув його за чуб.

Скільки вже минуло? Година, чи менше? Він втратив рахунок. Час розтягувався, наче нагріта гума. По внутрішнім відчуттям пройшло достатньо часу, щоб витерпіти більшу частину побоїв. Вони не могли його забити до смерті. Глибоко в душі він вірив, що цього разу йому має пощастити.

В голові визріла думка: невже все закінчилось? У Віті не вистачало сміливості глянути у їхній бік. Голова мляво звисала донизу. Погляд туманно блукав по нерівній землі. Поодинокі репліки спортиків, шум листя — кожен звук здавався настільки гучним, що хотілось затиснути вуха долонями. Однак він не ризикнув поворухнутись. Найбільше хотілось злитись з корою дерева, наче хамелеон.

Раптом його вхопили за капюшон і з несамовитою силою кинули на землю. З горла вирвалось дитяче скигління. Це ще не кінець.

Не було ніякого сенсу благати про допомогу. Вони безжальні, жорстокі. Вони готові видрати усю твою душу за п’ятизначну суму. Їхні очі наповнені порожнечею. Люди, але нелюди.

Вони виправдовуватимуть себе, щоб хоч трохи очистити себе від гнітючих думок. Кожен скаже, що він бореться з наркоманією. Вони карають тих, хто обманює наркошопи, направляють на “шлях істинний”. Як верховні судді, власноруч роблять вирок, не маючи на те права. Тоді і спати спокійніше, і совість не гризе.

Удар в живіт. Тіло рефлекторно зігнулось, а руки обхопили уражене місце. Ще раз. Ще один удар по ниркам. Протяжний стогін розірвав тишу.

— Візьми-но ту палицю.

Фраза пролунала, наче вирок. Удари по обличчю вже забулись і нагадували лише тупим болем при кожному русі мязів. Вітя ще більше скрутився у клубок, прикриваючи руками голову якомога більше. Серце билось немов скажене.

Глухий удар влучив прямо у бік. Не жалкуючи травмовану щелепу, Вітя кричав на все горло. Нелюдські крики зривались кожного разу, коли дерев'яна палиця з усією силою лупила по печінці. Хотілось рвати на собі волосся, кататись по землі, щоб хоч якось послабити удари. Жодні благання зупинитись не в змозі були зупинити тортури. Палиця зі свистом розсікала повітря.

Він благав Бога втратити свідомість, отримати це блаженне відчуття забуття. Крізь крики подумки він читав молитву, поки тіло корчилось від десятки ударів. Тепер смерть не здавалась такою далекою. Якби сильно вона не страшила його, Вітя міг зізнатися, що в цей момент вона була бажана.

Спостерігати, як припиняє битися чуже серце від передозу, бачити як людське тіло завмирає назавжди — страшно. Але ще страшніше самому повільно помирати, але не в блаженних конвульсіях, а від нестерпного болю.

Тепер він це точно знав.