Татові плечі

Спекотний літній ранок. Сонце щойно викотилося з-за пагорба, по якому час від часу пробігають електрички, порушуючи сонну тишу дачного селища. Каміння на доріжці вже так нагрілося, що пересуватися можна лише підскакуючи, як коник, щоб не обпекти босі п'яти.

Щойно прокинувшись, ми йдемо вмиватися на море. Наш будинок стоїть найближче до води, інші будівлі далеко позаду, а навколо тільки болото з високими очеретами та вечірнім хором голосистих жаб. Але йти до моря все одно здається далеко. Можливо, тому, що на півдорозі доводиться перебиратися через високий піщаний насип. Його встановили, щоб хвилі під час шторму не перекидалися через бар'єр і не затоплювали ділянки. І тепер доводиться дертися, трохи загрузнувши в піску, що осипається під ногами, відчуваючи себе верблюдом, змученим спекою, який долає високі бархани пустелі. А ще треба ступати обережно, щоб не порізатися об зламану мушлю чи не вколотися гострою колючкою дикої маслини — єдиного дерева, здатного рости в просоленому піску на самому березі моря.

Ми завжди втомлюємося, доки доберемося до берега, але варто зануритися в сяючі хвилі, як від втоми не лишається й сліду. І тепер татові доведеться не одну годину чекати, поки ми вдосталь наплаваємось і зголодніємо настільки, щоб погодитися йти додому. Вода зранку трохи прохолодна, і після багатогодинного купання ми виходимо на берег тремтячі, з гусячою шкірою та синіми губами.

Ми — це я і троє моїх сестер, одна старша і двоє молодших. Усі засмаглі й коротко підстрижені, замотані в однакові рушники, одразу й не розібрати, хлопці це чи дівчата — маленькі аборигени. Йти з пляжу зовсім не хочеться, бо там, у будинку, вже напевно дуже спекотно, а ще пісок на стежціі зовсім розжарився, і ми ступаємо по ньому з криком і шипінням.

Відваги й мужності вистачає ненадовго, і ось вже молодша починає проситися на руки, а за нею і всі інші. Тато садить нас на плечі, усіх чотирьох. Тато великий і сильний, він все може і ні на що не скаржиться, і донесе нас по гарячому піску до самої хвіртки. А там мама дістане з льоху прохолодний кавун, і на його солодкий аромат злетяться оси, що живуть у трубі над гойдалкою. Ми не прибираємо вулик, адже вони жили там завжди і нікому не заважали, а якщо й вжалили когось, то це випадково і майже не боляче.

Після обіду молодші підуть у будинок спати або гратимуть у курені, складеному з очерету. А ми з татом залишимося на веранді й вчитимемо вірші. Тато знає всі вірші напам'ять і розповідає мені, а я запам'ятовую та потім повторюю. І, здається, все життя буде саме так…

***

Як давно це було, а може, тільки вчора. П'ятнадцять років я не бувала на нашій дачі. Спочатку народилися хлопчаки, я пішла до школи, а тато захворів, і всім було ніколи навідуватися сюди, в наше маленьке родинне гніздечко.

Тут усе змінилося, і все залишилося, як раніше. По пагорбу так само бігають рідкі електрички, але на станції побудували кілька крамничок, а раніше найближчий магазин був за дві зупинки звідси. Піщаний насип розрівняли, а болото з очеретами засипали і забудували. Кілька років тому був сильний шторм, і всі околишні дачі затопило водою по коліна. Якби насип залишився, цього б не сталося. Напевно, не зосталось нікого, хто б пам'ятав, навіщо потрібний насип, от його і прибрали, а звільнене місце забудували.

Тепер наш будиночок і не знайти серед безлічі нових багатоповерхових будинків. Хоча ні, ось він, усе такий же з побіленими стінами та зеленими, вицвілими від сонця, щитами на вікнах. Маслини розрослися так, що неможливо пройти по доріжці, не обламавши кілька навислих колючих гілок. Дошки на веранді трохи прогнили, а от виноград оплів увесь південний бік і тепер відкидає густу тінь і дарує прохолоду. Оси так і не змінили місце проживання, а зозуль, що просиджували на гілках маслин денно і нощно, не чути.

Шлях до моря займає не більше трьох хвилин, навіть смішно, як раніше він міг здаватися довгим. А саме море все таке ж яскраве й безкрає, готове прийняти будь-яку втому і печаль та розчинити в прозорій солонуватій воді без залишку, без сліду.

Повертаюся до веранди й мимоволі згадую рядки улюбленої поеми. Зараз я сама пишу вірші. Чи не тому, що він їх так любив? А ще я багато говорю про почуття. Чи не тому, що він про них не говорив зовсім?

Тато сидить у тіні, на сонці йому шкідливо. Він у мене зовсім невеликого зросту, так що ми всі шестеро давно переросли його, як і маму. А ще він повністю сивий, немає й натяку на густу чорну шевелюру, яку він носив раніше. Підходжу до нього, обіймаю і гладжу по голові, як дитину. Кажу, що дуже люблю, і в тата на очах з'являються сльози. Раніше він ніколи не плакав, чи я тільки думала, що він не плаче. Такий старенький та вразливий, такий маленький, найвеличніший чоловік у моєму житті.