Остинато

Як ми не старалися, а наша несвята трійця все ж привертала до себе трохи уваги.

Висока худюща неформалка зі світло-бірюзовими дредами та в плащі-халаті — Теона. Її довжелезні вії нормально не вміщалися в жодні звичайні окуляри, тож довелося доповнити образ мотоциклетними в стилі ретро.

Попереду дівчини, натягнувши повідець, гордовито дріботів волохатий карликовий кабанець — Демид Чернецький, що перекинувся в найдрібнішу свою подобу. Його м’ясисту (навіть для мініверсії кнура) шию огортав чорний шипастий нашийник.

І з ними середнього зросту дівчина в простих джинсах і кросівках — я. Чужорідний елемент, що був надто звичайним для того, аби бути непомітним на фоні цих двох оригіналів.

На щастя, Київ Головний і не до такого звик, тож перехожі не сильно дивувалися Теоні та її «хатньому улюбленцю». Дяка Милосердю, що Поділ — дуже нефорське місце.

— Все гаразд, видихай. Нікому тут немає діла до нас. — Я спробувала розрадити Зозулю. Дівчина, як і завжди, носила маску незворушності, але скуте напругою тіло під покерфейсом не сховаєш.

— Ми вже патрулюємо? — спитала Тео.

— Ще ні, — я мимоволі усміхнулася. — Спочатку треба дістатися відділку, де на нас очікує нудний інструктаж та заповнення стосу паперів. Не хвилюйся, заради тебе наставник Єлизар організував нам майже особистого водія на кожен день. Кайф! Не треба пріти дупою в маршрутках.

Що ж, заради свободи від громадського транспорту можна й Чернецького потерпіти — тим більше, що як свиня він небалакучий. Бо я ненавиджу київські маршрутки! На жаль, тільки деякі центральні вулиці збігаються у паралельних містосвітах, тож лише в цих точках перетину можна звести портали. Хто патрулює Поділ або, наприклад, Печерськ — тим пощастило. А якщо твоя дільниця на краю міста, матимеш безліч нових відчуттів щоразу, як жовтий «богданчик» мчить тебе зниділими бетонними кварталами. Ну або здавай на права й доправляй себе сам.

Коли ми дочовгали до «Сільпо» на Оленівській, там уже чекав Михась на чорному «геліку». Що ж, мешканці Головних містосвітів знаються на потворних автівках.

— Вогонь тачка! Оце я розумію: крутий дизайн, — прогримотів Демид, розвалюючись на передньому сидінні. Під захистом тонованого скла він не відмовив собі в задоволенні знову стати балакучим стервом, перекинувшись у свинолюда.

Я зітхнула та скрушно похитала головою. Узяла наплічник Чернецького й недбало перекинула вперед.

— Прикрий сором, кабанюро. У люди виходиш.

— Нагадай, за що в тебе забрали права, Руно? — вишкірився перевертень у дзеркало заднього виду.

«Бо колись переїхала на смерть колегу. Декілька разів переїхала, туди й назад». Як то кажуть, не став зайвих питань, бо ризикуєш отримати чесну відповідь.

Я іноді любила так розважатися з найбільш надокучливими співрозмовниками: казала правду. «Ах, Руночко, якась ти невесела. Чом би тобі не всміхнутися, чудовий день на дворі!» — «Дякую, із задоволенням би всміхнулася. Але заважають нав’язливі думки про вбивство, самогубство та самокаліцтво. От прямо зараз я уявляю, як виймаю з вашої ідіотської зачіски оту рожеву шпильку та заганяю собі під ніготь великого пальця. А потім вам. Як гадаєте, багато крові буде?» Зазвичай після такого я отримую куди менше безглуздих питань чи порад.

Хоча мої одкровення Чернецькому — як із гуски вода. А бідолашній Зозулі ранок можуть попсувати. І не лише їй.

Права в себе я відібрала сама.

Я чесно не знаю, як так сталося, як я це допустила, як не вгледіла… Вночі у світлі фар вона скидалася на ходячого мерця, ураженого закляттям гнилі. Обліплене багнюкою тіло, зігнута постава, шкутильгава хода, брудне волосся, що звисало та затуляло лице… Ми шукали Христю, нашу колегу з Ордену, шукали скрізь. Але навіть у страшних снах не могли уявити, що ті потвори зариють її живцем у землю на Берковецькому кладовищі в Києві Головному…

Насправді ми приїхали на виклик: десятки інфікованих мерців, цвинтар аж кишів від них, як лежаний труп від черви… Хто ж знав, що то пастка — хитромудра, вивірена пастка, створена з витонченим садизмом… Я спочатку прокатала її на капоті, а потім переїхала декілька разів, щоби поламати якомога більше кісток та максимально знерухомити. І на фінал — заговорену нефритову кулю в серце. Я не лишила їй жодних шансів вижити… І тільки на ранок, оглядаючи поле бою, я звернула увагу, що один з упокоєних мною мерців має надто людські, неспотворені суглоби…

Моя колишня наставниця сказала, що ми — члени Ордену — є колони, що тримають стелю над домом тисяч світів. Якщо це справді так, то краще не ходіть поряд зі мною. Обвалю ту стелю на ваші голови й ридатиму потім над вашими трупами. Як подивитися, то навколо мене вже курган. Купа беззахисних кісток. Деякі розтрощені моїми колесами. Деякі — побиті чужими закляттями або пазурами, бо я не впоралася, схибила, не змогла. Черепи, що вціліли, німо й докірливо зорять на мене. Коли я насмілююся поглянути на них у відповідь, слово «пробачте» видається мені напрочуд жалюгідним і слабким. Чого варте затягане слово? Звукові хвилі та кволий вітерець, що помирають у порожнечі. Недужий анемічний імпульс. Чого варте моє нікчемне каяття? Піди розбий собі голову об стіну. Слабо́, га?

Я пролила над ними океани сліз. Тими сльозами я вже просолила сама себе, як тараню, але це не змінило геть нічого. Анічогісінько. Навіщо, в біса, взагалі існує це довбане почуття провини, якщо воно не допомагає мені змінитися на краще?!

Погана колона. Нездала, паскудна, щербата. Не берися за цю роботу, якщо не можеш! Піти?.. «Ордену дуже бракує людей…» Цементую себе, чим можу, але розвалююся. Розсипаюся на безпорадний пил. Кожна втрата. Навіть кожна побачена трагедія. Біль мій і не мій. Усі вони відколюють від мене шматочок за шматочком, ніби раз по раз влучають уламки снарядів у камінь.

Дихати, жерти, срати, вдавати з себе, пігулки, вбога муруга реальність, сіре й іще сіріше, неспокійний хворобливий сон, чи не замало я роблю, постаратися нікого не вдарити на службі, як давно ти нормально відпочивала, я не вмію, будь-ласка-допоможіть-мені-хтось.

Худюща заплакана жінка в нічній сорочці з синцями — вона сидить на розі Воскової та Чорничної та голосить, а всі йдуть повз, ніби випадково відхиляючись від своєї траєкторії, щоби оминути. «Мамо, чому вона плаче?» — мені п’ять, і я мимоволі хапаюся міцніше за материну долоню. «Це дружина Костя Гуртового», — ніби тоді це могло мені щось пояснити. Коли я зустріла цю жінку через роки, я її не впізнала. «Знайомся, Руно, це Марія, вона тебе вчитиме».

Руїни старезного храму смердять безвихіддю. «Руночко, ти не забудеш мене? Поклянися, що не забудеш». Скривавлена рука в скривавленій руці. Де моя кров, а де — наставниці Марії? Це вже неважливо.

Єлизар Сотник приносить мені звістку. Він ставний, укритий сивизною та добре знає етикет. Вираз обличчя підібраний бездоганно. «Твої батьки були справжніми бійцями, Руно. Вони боролися до кінця. Орден пишається ними».

Храмові плити не пам’ятають людського болю. Якби пам’ятали — розкололися б уже до крихти. «Ти просто маєш пережити черговий аперкот від життя та йти далі». Просто пережити? Просто?! Та котіться ви в гузно!

«Христина загинула під час операції в Києві Головному. Десятки інфікованих мерців…» В Ордені приховали, хто відібрав їй життя та як саме. Тонкі криваві смужки на моїх передпліччях та стегнах, недолуга спроба змити гріх декількома краплинами крові. Твоя агонія має стати моєю. Оселю її в себе під черепом, там їй буде затишно. Водійські права зажбурнути глибоко під диван. І ніколи більше не діставати. Я тебе пам’ятаю. Я завжди тебе пам’ятатиму.

Я пам’ятаю всіх вас.

— За що в мене забрали права, Демиде? За те, що не дала одному нахабному гівну багато патякати, — мабуть, мій вишкір надто екзальтований, але Чернецькому на його передньому сидінні не видно.

Скажи мені щось гидке. Ну скажи, благаю. Не уявляєш, як мені це зараз потрібно.

Вибухнути термобаричним снарядом у відповідь на чергову маячню. Обматюкати цього свиногада так, щоб вуха йому позаверталися. Дати цьому вилупку хоч трохи того, на що він заслуговує. Ну ж бо не мовчи, скотино. Хрюкни якусь мерзенну хрінь, щоб я могла розтулити писка. Я хочу бодай раз у своєму жалюгідному протухлому житті зробити щось, про що не шкодуватиму.

Та на жаль, коли справді треба було, ця свиня не розтулила свого нахабного ікластого писка. Тільки пирхнула саркастично. Потворний чорний «гелік» поволі рушив, і ми довго їхали в тиші.

* * *

— Маленький горностайчику,

Чого сумний зраночку?

Зійде-прийде новий день,

У танок нас поведе

Вугілльом розпеченим,

Шляхом приречених.

Звеселишся раночком,

Малий горностайчику,

Застрибаєш-оживеш…

Дурнувата пісенька ширяла лісом, плигала з листка на листок, скок-скок… «Тьху, холера!» Гаїна подумки зітхнула до відьми, яка обрала за провідника саме таку безглузду, але причіпливу співанку, що пролізла не лише у вуха — пробралася глибоко в мізки й угніздилася там, наквоктуючи такі само безглузді, як і вона сама, рими.

Гаїна Рябко йшла за піснею, заглиблюючись у хащі. Через ямку гоп-гоп, шляхом приречених топ-топ… «В ім’я Милосердя, Міладо! Це ж могла бути просто мелодія без слів». Між віттям промайнуло гнучке горностаєве тіло. Можливо, реальний паперовий голем. Та навіть якщо й видіння, послане їй паперовою відьмою, — однаково добре. Отже, майже прийшла.

Мілада Вершик застигла в ефектній позі посеред галявини: ногу манірно відставлено, руки покояться на стегнах, шию аристократично виструнчено. Ідеальна зачіска на дорогій перуці, обтисла сукня, начищені черевички — ніби й не дерлася крізь ліс. Ожила статуя недоречності й несмаку. Її вічне амплуа ще з дитинства. «Ти постаріла. Я теж, напевне. Як давно я востаннє нормально роздивлялася себе в дзеркало? Як давно я дійсно помічала, що відбувається зі мною та людьми, що мене оточують? Коли думки почали повністю заміняти мені довколишній світ?»

— Твоя поезія жахлива, — привітала відьму Гаїна.

— Голубонько моя, це не поезія, — пирхнула Мілада. — Хоча чого я дивуюся, ти ніколи не зналася на мистецтві чи естетиці.

— Ти теж.

— Твоя правда, — осяйно всміхнулася паперова відьма.

І згребла свою гостю в міцні обійми.

Гаїна уткнулася лицем у м’яку, солодко напахчену шкіру; ноги мало не підломилися від раптового нападу непереборної втоми. Скільки вони не чулися і не бачилися? Років двадцять? Більше. Вона мало не забула, що має зведену старшу сестру. Це справжнє диво, що їхній зв’язок ще не зсякнув, і за ниточку вдалося потягнути. Мабуть, Мілада його напоювала й берегла.

Минуло з п’ять мовчазних хвилин, перш ніж вони розірвали обійми. Гаїна ніяково втупилася на траву під ногами. Вона почулася так, ніби їй знову вісімнадцять. Наче й не було цього виснажливого загартування й становлення суворої жриці. Немовбито й не скоїла вона тих тяжких злочинів.

«Жертвоприношень».

«Злочинів, най би тебе грім побив!»

Коли і як вона звернула не туди? І чому не побачила, що гідна путь лишилася за рогом? Гарні питання. Їх би раніше собі поставити.

Міладу теж наче з відра втомою обдало.

— Клята спека, — простогнала вона, стягуючи розкішну перуку. — Навіть у лісі не порятуєшся.

Під перукою так і ховалися старі шрами. Майже такі ж потворні, як і раніше. Невже відьомські замовляння не взяли? Як часто вона дозволяє комусь їх побачити?

Їй було чотири, коли батько понівечив їй скальп, випаливши кислотою все волосся на голові. «Шалава росте!» Того дня Мілада вперше зазналася з косметикою: залізла в мамину шухляду, коли та була на роботі. На жаль, вдома був її батько… Саме після цього мама нарешті пішла від першого чоловіка.

— Невже паперова відьма не може начаклувати собі віяло? — Гаїна вдала, що дивується. Хоча зчитала послання, заховане поміж слів.

— Навіщо ти мене покликала, Гаю?

Начебто промовлено без докору. Рябко знову сховала погляд у траві. Скільки разів за ці роки вона згадала про Міладу? Здається… нуль. Невже юнацькі драми й конфлікти зводять аж такий неперелазний мур між людьми?

— Мідо, розкажи мені про Богиню Смерті.

Сестра відповіла здивованою мовчанкою. Потім зітхнула — так тяжко, що схотілося впасти на землю прямо тут, де стоялося.

— Наш Орден колись втратив відьму. Вона добровільно наділа щурячу пектораль*. А за декілька років ми випадково перестрілися в одній із великих сутичок. Ну, знаєш, коли відкривається новий Колодязь, і до нього сповзаються всі, кому не лінь, аби заявити свої на нього претензії… Та колишня наша відьма не брала участі в битвах. Просто спостерігала. — Мілада насупилася й за звичкою взялася розгладжувати зжужмлену шкіру голови. — Вона здалася мені трохи несповна розуму. Знаєш, що вона мені сказала?

— Звісно ж, ні.

— «Вірсавія — не Богиня Смерті. Вона взагалі ніяка не богиня. Ніхто з них — не бог. Це просто ми надто жалюгідні, тому опустили себе до сліпого поклоніння і віддалися в рабство».

Гаїна пирхнула. «Знайомі наративи!» Пригадалася бунтарка Хотяна Адамович… Пригадалися записи відступника Роґера…

— «Справжня, реальна смерть далека від ваших жалюгідних про неї уявлень. Люди надто багато думають про те, як продовжити себе в нащадках. А варто було б по-справжньому замислитися, що ж таке насправді життя. Люди засліплені. Прозріти вони не встигнуть, тому все втратять», — вела далі Мілада. — Ось, що сказала тоді ця відьма. Колишня наша. Я її пам’ятаю ще недосвідченим щеням…

Сестра помовчала, гіпнотизуючи траву під ногами.

— Знаєш, Гаю, зараз я починаю думати, що, можливо, у цьому щось є… Якщо ти потребуєш справжніх відповідей, їх варто шукати в адептів Храму Присмерку**.

Гаїна скривилася.

— На жаль, шлях до них мені заказаний. Варто лише на поріг ступити — і в моєму храмі за частку секунди почують запах Вірсавії. Я втрачу все. Не виключено, що й життя теж.

Мілада подивилася на сестру так, ніби її ховала:

— Я не знаю, яким божествам чи сутностям ти присягнула, але… Якщо ти когось боїшся більше за Богиню Смерті, то ти служиш явно не тому, кому треба.

«О, ти навіть не уявляєш собі!» Рябко розсміялася так гірко, що від цього сестрина жура стала густою, як отруйний дим китайських пахощів.

— Я скажу тобі, кого я боюся, — рішуче озвалася Гаїна. — Я скажу тобі, кого варто страхатися всім нам. Усім без винятку людям у всіх світах. Боятися треба Берегиню Альбіну-Ліму.

Рябко не очікувала, що ці слова стануть шоком для сестри.

— Ти жартуєш! — вираз обличчя Мілади Вершик застиг десь посередині між недовірливою посмішкою та здивуванням. Як невдала театральна маска, створена п’яним майстром.

— Я розповім тобі дещо. Слухай уважно, Мідо, це важливо.

Гаїна поверталася додому вже поночі. У голові крутилася цитата з невідомого їй рукопису, яку переписав собі Роґер: «Люди могли б мати довжелезний термін життя й існувати без страждань. Але натомість обирають круговерть беззмістовності та швидкоплинність, наповнену болем. Сприймають чорне як біле, погане як добре. Їх манять муки, і вони радо плямують себе нікчемством. Але спробуй забери в них митарства! Люди битимуться за своє право страждати, бо саме це вважають істинним та найкращим життям».

_ _ _

* «… наділа щурячу пектораль» — стала служити Богині Смерті. Щур є одним із символів Регіни-Вірсавії. Деякі поплічниці Вірсавії носять прикрасу — пектораль, на якій щурі ворушаться та змінюють пози, мов живі.

** Храм Присмерку — храм Богині Смерті.