Я та моя тінь

Подих…, ще один… Я готова… Постріл… Я влучила!!! О, Всевишній, дякую тобі! Ця мерзота мертва, мертва і… я також. Це мій останній вільний подих…

«24 грудня 2024 року невідома снайперка з України поцілила в президента Російської Федерації Багнютіна. Шалантай Шалантайович сконав на місці від пострілу в голову. По всій країні оголошено жалобу за найкращим лідером наймогутнішої нації. Обвинувачену спіймано і буде привселюдно страчено на Червоній площі в Москві» — не перестаючи лунала найбажаніша для мене та всіх українців новина.

На моє лінчування з’їхалися звідусіль, з кожної «залупки» цієї гидотної недокраїни. Усім хотілося поглянути й прикластися до тіла їх коханого президента Шалантая Шалантайовича Багнютіна. Хоча, кого ці людиська обманюють? Вони їхали подивитися на мене і на криваве шоу, яке їм обіцяла кацапська влада.

Тільки уявіть, на мою честь збудували гігантську сцену, яка згодом точно увійде в книгу рекордів Гіннеса, як найбільший в історії п’єдестал для страти. По всій площі змонтували шалену купу величезних екранів, щоб народ міг краще розгледіти всі знущання і не пропустив жодної краплини української крові. На кошти, які витратили на купівлю дорогезної відео та аудіо апаратури, можна було б розбудувати пів Сибіру або нагодувати сотні тисяч безхатьків. Та кому до того є діло, коли справа стосується багряного правосуддя? Усі, від малого до великого, хочуть насолодитися видовищем!

А ось і моя клітка під’їхала. Але чомусь не золота. Йой, продєшевілі рєбяткі…

Чи лячно мені, спитаєте ви. Ні, аж ніяк. Я не боюся померти, бо я його вбила! Шкода, що швидко і майже безболісно, але ж він мертвий…

І я мертва…

Для більшого ефекту початок страти спеціально затримали на декілька годин. Натовп, судячи з галасу, почав збиратися вже до світанку. Всі ж хочуть зайняти найкращі місця.

Біля сцени зробили VIP зону, сюди запустять найвідоміших патріотів і українофобів. Гм… була б в мене десь схована граната, ото б я їм влаштувала справжнє шоу з улюбленими акторами, співаками та ведучими «Вгадай чиє відірване вухо ляпнуло тобі на лоба». Щасливчики ще б з місяць продавали частини тіл суперзірок, які наче манна небесна освятили їхні жебрацькі голови.

Мене вивели на сцену, весь натовп заревів, наче здичіле стадо корів, та почав рухатися вперед до сцени. А тут можновладці з великою любов’ю до народу заздалегідь виставили поліціантів з палицями та шокерами. Сподіваюся, під час суду вони передавлять один одного…

Погляд… Подих… Темрява… Відсмокчіть у свого любого мертвого Шалантая! Шоу не буде!

Перед тим, як я натиснула на спусковий гачок гвинтівки, ми з нею домовилися, що якщо я промахнуся, то вона в ту ж секунду вистрілить та спробує зняти його своїм пострілом. Проте, я вцілила в Шалантая Шалантайовича, а отже немає сенсу помирати вдвох, бо вони шукають тільки одного снайпера.

Так, всі знають, що снайпери не працюють в парі… усі, окрім нас. Командир прозвав нас шаленими вірлицями, коли тишком побачив, як ми одночасно стріляємо на полігоні та вигадуємо для нього смішне прізвисько. Він, бачте, вирішив, що на перше завдання піде більш влучна снайперка. А ми ж то обидві були богинями куль. Отож, чи не зміг він обрати за влучністю, чи пережити кумедних прізвиськ, а від тоді ми з нею стали напарницями.

— Тікай, піклуйся про моїх дітей і… вбий мене, як прийде час, — це були мої останні слова до неї.

— Обіцяю! — прошепотіла вона й тихенько обійняла мене зі спини.

Я не дивилася їй у слід, а вона, гадаю, не оберталася, бо заради нас повинна була якнайшвидше втекти та сховатися.

Дякую тобі, моя люба тінь, і Боже бережи Україну!

Вас, мабуть, цікавить, чи знаю я, як важко їй було стріляти в мене? Як це боляче натиснути на гачок і знати, що за мить однієї з найдорожчих людей у світі не буде, бо ти власноруч пустила їй кулю в лоба? Як це, не мати навіть секунди, щоб перевести дух та оплакати її? Як це, почути останнє бажання, від якого хочеться кричати і рвати на собі волосся, та виконати його? Чи знаю я, як моїй тіні було важко!?

Знаю! Бо тінню була Я… Вона – героїня в цій історії, а я, я, всього-на-всього, – її тінь. Я мала натиснути на гачок, а вона повинна була лишень підстрахувати мене. План був такий, чуєш, шалена вірлице?

Але вона мала свій план, план врятувати мене, план повернути матір дітям, чортів план померти, як героїня. Я ненавиджу її за це настільки ж сильно, наскільки люблю. Вона просто вистрілила першою, просто наказала мені вшиватися і жити, просто змусила пообіцяти вбити її.

Той мій постріл став останнім. Я склала гвинтівку. Командир беззаперечно підтримав мене і відпустив. Схоже, вона приклала своїх рук і до цього. Я ж бо знаю, що це він був тим хтивим котиком, до якого вона потайки шльондрала темними ніченьками. Неймовірно, як ця жінка вмовила його довірити нам це завдання?

Як вона і хотіла, в мене залишалося життя, спогади й біль… Біль, який не вщухає. Біль, від якого неможливо сховатися. Біль, який я буду відчувати до останнього подиху.

Дякую тобі, моя люба героїне! Чекай мене на тій стороні, бо я прийду, обійму тебе сильно і, навіть, не сумнівайся, вигадаю для тебе найбільш сороміцьке прізвисько, яке тільки може спасти на думку розлюченій найкращій подружці!