Химерні квіти Тиводара

Даяна вистрибнула з потягу. Земля наче примагнітила її. Намертво. Покрутивши головою, поправивши чорно-білий з геометричними малюнками шарф й відійшовши від шоку, дівчина почимчикувала до міста, що визирало з-за повроту наче кремове тістечко з тарілки. Рюкзак давив плечі, однак там все, що потрібно їй для життя – не мало й не багато.

— Чи є у вас тут робота? – запитала Даяна у чорнявого чоловіка, що рвучко обганяв її, прямуючи до веселої жовтої будівлі.

— Авжеж, ходім зі мною.

У повітрі наче розлита магія, Даяна не вірила, що їй так легко все вдається. Слухняно бігла за чоловіком. Згодом, він розповів, що керує місцевою поштою, і він, Марко, бере її листоношою. Даяна всміхнулася власним думкам, адже це була саме та робота, про яку вона мріяла. Бути постійно на вулиці, спілкуватися з людьми, дивитися на краєвиди й пізнавати нове місто – це максимум, про який вона могла мріяти у зболеному житті.

Тож перші конверти в сумці, сумка в руках. У місцевих дуже цікаві конверти, всі розмальовані, а марки ще цікавіше. Якби Марко не вибіг надвір, гупнувши старими важелезними дверима з облупленою фарбою, то Даяна б вічність розглядала конверти та марки. Він показав їй плетиво вулиць, де містяться таблички з адресами й пішов. Надворі пахло ніжністю та весною. Хотілося плакати від щастя. Але Даяна стрімко рушила вулицями, навіть не знімаючи рюкзака. Заплечник їй зовсім не заважав, додаючи ході пружності й ритмічності. З адресами розібралася швидко. Щоб не лякати господарів і встигнути рознести всі листи Даяна клала їх в поштову скриньку, навіть якщо вона була сусідська, а власної господар не мав. До вечора всі листи були розкладені по скриньках. У сутінках її знов зустрів Марко і відвів «Додому». Будинок показався великим, але темрява змінює обриси, заважає бачити суть… Даяна побачила лише одну малюсіньку кімнату з ліжком. Столом, шафою й товстим шаром пилу скрізь. Вона швидко застелила ліжко й упала на старі хоч і накрохмалені простирадла. Пахло старовиною і щастям.

Назавтра листів стало ще більше. Даяна швидко працювала. Коли ж щодень їх кількість збільшувалася удвічі, вона все одно вперто завершувала роботу до настання сутінок. Приходила й падала на білі простирадла своєї маленької кімнатки. Спала без снів.

— Дитинко, весна яка надворі, подивися, – сказав одного разу дідусь, що не мав своєї скриньки й листи для якого доводилося нести аж до сусідів, що жили далеченько. А тим сусідам листи приходили рідко.

— Мені ніколи, розумієте, – вона роздратовано вказала на сумку, з якої виглядали різнокольорові конверти.

— Пройде час, ти втратиш це видовище… Я дев’яносто літ живу і щораз радію, коли вдається помилуватися садами, оно як гарно квітнуть, – похитав головою дід. Він ще щось казав і казав, але Даяна не слухала, рвучко зрушивши з місця, так що аж різнобарвні метелики з’явилися перед очима.Вдома серед пилу її чекав Марко.

— — Кажуть, що ти не ввічлива з мешканцями, – почав він холодним безапеляційним тоном, його погляд вперся в Даяну, потім слизнув у чорнильні сутінки, – ти б мала розуміти, що в місті не всі можуть залишитися, а від тебе багато чого залежить…

Даяна відчула, як від люті роздуваються ніздрі, як повітрю тісно у грудях. Але мовчала. Місто й справді їй подобалося.

— От що, літо вже починається, у нас це час свят… Допоможеш організувати. Чого ти не читала мій лист? Він був неодин, – Марко двома пальцями підняв із столу конверт. У вечірньому світлі ледве-ледве можна було розрізнити, що він фіолетовий. Даяні довелося витрусити з нього пил, щоб прочитати. Там правила поводження в місті, інструкції, теплі побажання. Після шаленої втоми, злості, забіганості, коли адреси і обличчя рояться в голові кольоровими джмелями – ці слова були полегшенням. Даяну наче хто криничною водою облив.

— — дякую, я прислухаюся, – вона погладила конверт. Марк різко ступив до виходу й зник у чорнильній ночі.

Влітку й справді роботи з листами стало менше. До чарівного міста приїхали родичі мешканців, тож листів не було зовсім. Зате, святкували рівнодення. Цілі дні Даяна разом з старшими жінками шукали й сушили трави, хмизняк та старі гілки на багаття.

Сьогодні у громаду прийматимуть нових чарівників. Даяна жила наче поза цим світом, тож знала, що їй належало, а решту… Вона ж не чарівниця й здібностей нема, ледве з пошти не вигнали…

— — Розбив! Шибенику! Я тепер маю тебе! – Даяна почула крики й побігла туди.

— Доведеться стерти йому пам’ять… Знищення магічних артефактів… А що він на волю випустив!... Погана історія. – перешіптувалися люди.

Даяна помітила в куточку прудконогого хлопчину, що завжди викликався допомогти їй. Його злякані зелені очі втратили свій блиск, наче все дитяче вмить випарувалося з обличчя й постава також стала по-дорослому тяжкою. Вона не наважилася спитати, що він накоїв. Стояла з пучком трави в руках. Її помітили.

— Геть звідси, то наша справа! – рявкнула на неї жінка. Мабуть родичка, бо мала таке ж розкішне хвилясте шатенове волосся.

Даяна не пам’ятала себе. Її наче оглушило. Надвечір, коли все готове до свята, вона ледве трималася на ногах, а мала допомогти. Обрядів не знала. Так що нічого й нікому не зможе розповісти. Очима вона шукала Тиводара, що з ним зробили? Якщо зітруть пам’ять, то вона більш ніколи його не побачить. І їй, напевне, так просто не піти з міста. Згадала як слухала солов’я, купалася в річці, що обдаровувала її веселками, рвала шовковиці… Літні насолоди допомагали забути про роботу й упередженість місцевих, яку бачила в очах, рухах, словах. Однак, не дуже ворожу… Так, чарівники між нею і собою поставили товсте бронебійне скло.

— Тиводар, ось ти де, як ти? – вона непомітно проминула людей, святкове багаття. Хлопчик сидів нерухомо.

— Я тебе пам’ятаю, у мене ось, – він показав на ноги, що наче відокремилися від нього, – вони не змогли стерти пам’ять… А ноги…

Даяна пам’ятала тільки, як принесла Тиводара у свій маленький будиночок, як відтирала пил, що сірою завісою злетів ще з однією кімнати. Виявляється, дім був значно більшим, тут треба було прибрати. Даяна була впевнена, що якщо вимиє будинок далі, то відкриються ще кілька приміщень. У чарівному світі можливо все. Тиводар дивився за кожним її рухом. Вона поклала його в обжитій кімнаті, а сама вклалася у щойно вичищеній. Тут повівало осіннім вітром, гучніше шурхотів сад, чувся різкий відгомін свята.

Решту літа Даяна не торкалася до сумки з поодинокими листами, не заходила й на пошту, щоб Марко дав їй вказівки. Вони з Тиводаром ловили літо.

— — оно, дивись, – хлопчик показав Даяні на конверт, що нагадував осінній листок. Вона вже знала, що в таких ледве не щодня Марко пише мешканцям міста листи. Даяні завжди було цікаво, про що начальник пошти повідомляє їх та ще й щодня ще й у листах? Кортіло прочитати один з таких листів, поки він не трапив у руки адресату.

— Ну що, Дарчику, читаєм? – спитала Даяна боязко. Їй зовсім не хотілося бачити листи від людини, що ніяк не зарадила стиранню пам’яті в Тиводара, не зарадила його каліцтву.

Але Тиводар наполягав на тому, щоб Даяна прочитала.

— Марко завжди пише про щось хороше, – сказав хлопчик.

Єдине, що Даяна засвоїла з довжелезного листа – Марко підтримує її, а Тиводар розбивши кришталеву кулю показав, що він саме той чарівник, про якого говориться в легендах… Куля не витримала його сили, тому й розлетілася на друзки. Там же в конверті лежав щільний пакунок.

— Ти збереш це для мене? – спитав хлопчик, зазираючи Даяні у вічі. Його зелений погляд благав.

— Якщо зможу, – в Даяни трусилися руки. То була розбита куля. Її зібрали до друзочки. Й Марко написав, що треба зібрати… Даяна не хотіла знов перечитувати листа, бо аніяк не могла втямити навіщо склеювати друзки.

Але їй не вдалося зібрати кулю. Клеєм не можна. А магії вона не мала.

Листя кольору Маркового конверта шурхотіло в повітрі, падало на землю, віщувало свято.

Даяна прийшла на пошту, щоб поговорити з Марком. Ні посаду, ні будинок в неї не забрали. Вона почувалася набагато краще ніж у весну, коли тільки приїхала у місто чарівників.

— — Вибач, але я не можу це зібрати… Забери його від мене.

— Ні, – тільки й відповів Марко, не відриваючись від записів.

Місто спорожніло. Родичі й старі чарівники перебралися у тепліші краї. В калюжах грав срібною павутинкою іній.

— Для всього треба час і любов, – сказав Марко, вручаючи їй важку торбу з листами.

І знов Даяна включилася в рутину. Але тепер поруч був Тиводар, вона не наважувалася лишати його самого вдома. На диво, він розмовляв з місцевими, а вони наче нічого й не було усміхалися, пригощали його садовиною й першим духмяним чаєм з варенням.

Поступово й Даяна почала спілкуватися з ними. Листів було день у день все більше і більше, але вони з Тиводаром встигали рознести їх, поспілкуватися з людьми ще й допомогти найстаршим чарівникам зібрати яблука, наварити з них варення, дістати трави з горища.

І подив вивітрився. Лишився променистий спокій, що сяяв наче бурштиновий виноград. Даяна зрозуміла це з першим снігом, по якому Тиводар з її допомогою малював чудернацькі квіти.

Перед святом вони роздали всім листи й вітальні листівки з вітаннями від рідних. На душі було тепло. Ще ніколи Даяні не було так добре.

У першому місячно-сніжному відблиску Даяна побачила. Як кришталева куля збирається, склеюється з уламків. За мить вона відливала сріблом на столі. Затамувавши дихання Даяна глянула всередину кулі – химерні квіти Тиводара позирали на неї, граючись місячними зайчиками й сніжинками за вікном.