Обручка диявола

Серед густого лісу блукала дівчина. Волосся її кольору полум'я обережно зав'язано у товсті коси, а веснянкувате личко з цікавістю заглядає у заборонену книжку бабусі - ворожки.

Її ім'я Килина, вона з батьками приїхала на літні канікули до бабусі у село відпочити. Весь навчальний рік дівчина тільки й мріяла про поїздку до старої. Настільки сильно вона любила її, а ще більше її вигадливі історії про різноманітність світів. Ніхто не вирів у казки бабусі, окрім її малої онуки. Дівчина з захватом і цікавістю слухала чаклунські історії бабці-відмачки та уявляла, як опиняється в одному з почутих світів.

Остання історія про диявольську обручку захопила дівчину найбільше. В ній бабуся розповідала, як молодий хлопець випадково знайшов у лісочку каблучку. Вона була звичайна, на перший погляд, але як тільки на прикрасу потрапляв перший погляд місяця — каблучка яскраво світилася магічним синім полум'ям.

Це був портал у потойбічні світи. За ним ховалася розгадка великої таємниці людства, що ж чекає душу після смерті.

Схопивши з собою на прогулянку книгу, Килина уважно перечитувала рядки, де хлопчина знаходить каблучку між двома могутніми дубами, один з яких майже повністю всох.

Зайшовши особливе місце, дівчинка переривала землю голими руками, обшукала кожну травичку, але заповітного скарбу все не було.

— Зовсім немає нічого! — вигукнула вона та невдоволено присіла під зелений дуб, промовляючи:

— Треба ще пошукати. Бабуся не могла це вигадати. Я вірю, що портал є! — очі зрадницьки почали закриватися. Дівчина зівала, мріючи знайти прикрасу. Потроху віки закрилися повністю, і Килина заснула.

— Чого лежиш тут? Вставай, досить тут спати.

Прокинулася мала від голосу незнайомого хлопчини. Той стояв навпроти неї біля висохлого дуба. Чорняве волосся, чорнющі очі, пухкі налиті кров'ю вуста та бліде обличчя — таких красенів Килина ще не бачила у селі.

— Пробач, а тут що, не можна спати?

— Не можна, — різко відповів їй юнак. — каблучка твоя? — хлопчина кивнув на прикрасу, що сховалася біля кросівок дівчини.

— Каблучка? Каблучка! Так! Моя вона, моя, — дівчина хутко підняла свій скарб. Настрій одразу ж змінився, Килина нарешті отримала її.

— А тебе як зв... — хлопця як і не було. Лише холодний вітер колихав всохле листя дуба.

Килина схопилася розглядати обручку. В чому її чарівність, дівчина не розуміла. Крутила, вертіла, а все дарма. Нічого не відбувалося, зовсім нічого.

Кинула марну справу дівчина й рушила додому.

Йде, йде, а дому все немає. Ліс густий та темний, жодної душі. Навіть цвіркуни голосу не подають. Мертва тиша й моторошна темінь. Як Килина тільки могла отак заснути? Батьки точно хвилюються за неї, багато часу вже пройшло з того моменту, як вона пішла гуляти.

Від холоду дитина обіймає себе руками та гукає:

— Хто-небудь. Я заблукала, допоможіть!

Але ніхто їй не відповідає, ніхто не чує та не врятує маленьку.

Страх огортає тіло Килини, повільними кроками дівчина йде вперед блукаючи все глибше.

Холодно, голодно. Все йде та йде. Немає початку і краю цьому лісу.

Різкий шелест гілля лякає дівчину. Руденька підскакує на місці й кричить:

— Хто там?! — знову ніхто не відповідає. Дівчина прислухається та чує голос жінки десь далеко.

— Хто там є? Мене звати Килина. Я загубилася,— товсті гілляки перекривають їй дорогу, Килина хутко долає перешкоди та виходить на галявину:

— Добрий ве.... — не договорює вона. Побачене змушує дівчину застигнути на місці.

За високими деревами, посеред лісу стоїть багато дитячих візочків. Всі немовлята у них мертві. Єдина жива душа поряд з ними — страшна скрючена жінка у чорному лахмітті, яка блукає серед візочків, як на ярмарку:

— Мій маленький. Батьки тебе не похрестили, тож тепер ти моє дитятко. Моє, моє, моє! — обравши дитя собі до вподоби, вона пригортає до себе непритомне немовля на відкушує йому пальці.

— Моє, моє мертве дитятко. Ти належиш мені, мені! ХТО ТАМ?! — жінка хутко повертає свою голову до Килини.

Довгий відьмацький ніс, маленькі косі очі, губи зсохлі і потріскані, а зуби її чорнющі. Жінка починає голосно сміятися і підкидати немовля над собою, продовжуючи кричати:

— Ходи до мене, дитя, ходи. ХОДИ! АХАХАХАХАХ!

Налякана дівчина хутко повертається назад. Не хоче вона ставати новою дочкою старої.

Тож біжить з усіх сил. Зупиняється перепочити тільки коли ноги підкошуються. Поглянула назад, чи не біжить за нею стара. Нікого.

Погляд Килини спадає на квітучу галявину підсніжників. І знову вона чує голоси. Тепер вже їх двоє — м'який жіночий і басовий чоловічий.

— Пробачте, я загубилася! Допоможіть, прошу!

— О, моя прекрасна пані. Я безмежно кохаю вас до нестями. — Килину ніхто не помічає. Русявий чоловік в одному спідньому простягає руки до жінки зі своїм обличчям.

— О, брате, мій милий. І я кохаю вас до нестями, — пара сплітається у палкому поцілуку. З неба на них раптово валиться торнадо, що підхоплює чоловіка. Юнак кричить від болю, а його супутниця падає на коліна і молить:

— Годі, прошу. Скільки ще разів ти забереш його у мене? — пані оплакує свою любов. На очах вона старіє та помирає від жахливого болю розлуки. Потім сцена повторюється знову і знову.

Залишатися тут немає ніякого сенсу. Треба йти.

Блукала Килина отак, поки не почула нові незнайомі голоси. Вже із цікавістю дівчина роздивлялася нову сцену, свідком якої стала. Галявина огорожена залізним парканом по колу. У спогадах дитини, місце огорожували таким чином для того, щоб худоба не розбіглася. Яке ж величезне було її здивування, коли маленька побачила на місці тварин людей.

Багато оголених чоловіків та жінок з великими животами лежать у грязюці. На шиї людей трьохзначник код. Усі вони повільно жують щось незрозуміле дівчині — сірий та наче гумовий комок з усякого мусору. Смердить воно розпеченою на сонці багнюкою, Килина прикриває своєю долонею ніс, аби не вдихати цей сморід.

Враз на групу людей прямо з неба падає каміння. Великі, маленькі камінчики б'ють по голому тілу. Люди жалостливо візжать та з рук своє с'їстне не випускать. Казкова зелена галявина враз червонішає, кров швидко наповнює огорожену ділянку. Люди, тонучи у власній крові, підіймають руки аби врятувати свій сіро-смердючий скарб, червона рідина заливається у вуха та ніздрі.

Вони кричать, вони молять врятувати та ніхто ім не приходить на помічь.

— Жах який.

Килина рушає далі. Близько кілометра їй прийшлося йти, щоб забути той сморід.

На шляху дитина зустрічає групу священиків. Всі вони палають яскравим чорним вогнем. Шкіра їх покрилася здоровеними опіками, обличчя божих створінь неможливо розгледіти.

— Благословенний Боже. Змилуйся над нами, грішниками. Хай прославляється воля твоя!

Зупинилася Килина, не розуміючи, за які такі гріхи священники палають вічним вогнем.

Подумала, подумала та й рушила вперед.

Страх вже майже минув. Дівчина з цікавістю очікувала на появу нової міні-сценки.

Вже через 13 кроків перед її очима відкрилася нова міні-історія. Більш страшна і моторошна. Багато чоловіків було, всі вони сиділи у котлах з дивною тягучою червоною киплячою рідиною. Уся галявина, на якій і знаходилися десятки таких котлів, була вкрита людськими кістками. Серед них блукає чоловік з обличчям порося. В руках він тримає довжелезну плітку.

Висунеться якийсь смільчак з котла — чорт як лесне сильно по спині верівкою лишаючи глибокий поріз. Кричить чоловік, на землю валиться. Хапає чорт втікача за ноги та назад у кип'ячу пастку закидає.

— Варися, варися. Ти ще не готовий, — мовить він.

Налякало Килину кошмарне видовище, вона хутко сховалася за деревами та пішла далі.

Блукає руда, допоки не чує тихі голоси під ногами. Опускає голову донизу і помічає реп'ях, на якому стоїть її маленька ніжка.

— Дивись, куди наступаєш! — кричить на неї рослина.

— Пробачте. Я не знала, що ви живий, любий реп'ях, — Килина прибирає ногу та на коліна спускається. Реп'ях починає шалено швидко крутитися навколо свого стебла і промовляти:

— Зірви, зірви мене! Зірви! Не хочу жити я! Зірви мене!

— Не хочу я вас рвати, пане реп'ях, — руденька торкається рослини, зупиняючи її безумний танок.

— То йди вже геть! Геть пішла, мандрівна душа! Геть! — серед дерев неочікувано прориваються сотні таких самих реп'яхів. Всі вони вигукують Килині:

— Геть! Йди геть, неупокоєна! Геть! Геть!

— Вибачте, — каже дівчина і швидко рушає.

Йде та йде маленька, дому все немає. Озирається налякано — навколо нікого. Гукає, та її ніхто не чує. Дрімучий ліс все глибше затягує дитину, Килина не здається та виходить до міцних скал, яких раніше ніколи не бачила у селі.

— О, це так дивина, — руденька ступає ближче. Посеред скал дівчина розглядає людські тіла. Усі вони живі, але чомусь загрузли кінцівками у камені. В деяких виходить врятуватися від шаленої сили гори, але їх одразу хапають чорти та, сміючись, відгризають кінцівки та знову у скали повертають.

— Зрадників ніхто не любить. Не має вам життя ні на землі, ні на тому світі. Хахаха, — промовляють чорти, крутячи своїми тонкими хвостами.

Виростають відгризані людські кінцівки прямо у скали, полонені намагаються вириватися. Все марно.

Проростає скала крізь їхні тіла, ховає всі згадки їх існування.

Лякається маленька стати частиною гори, швидко тікає.

Довго-довго біжить, підошва на кросівках вже стерлася, а вона все біжить і біжить.

Коли повітря у легенях закінчується, Килина зупиняється і ховається у високих знайомих кущах папороті. Налякана, голодна та холодна дівчинка обіймає себе за коліна та плаче. Гарячі сльози стікають по щоках розбиваючись о землю. Косиці давно розплелися, а біла мереживна сорочка забруднилася. Мати точно буде лаяти Килину за те, що забруднила свою найліпшу кофтинку.

Сидить маленька у кущах та сильно плаче.

— Так! Моя обручка, — чує свій голос Килина, дивиється та хутко вилазить за кущів.

Застигає на місці дитинка, не вірячи своїм очам — вона бачить саму себе, а поряд той самий загадковий хлопак. Близнючка Килини починає крутити обручку чекаючи магічного синього спалаху. Не виходить і в неї відкрити двері у потойбічя, тож дівчина рушає вперед у лісок так само, як і її копія позаду.

— Ще не зрозуміла? — чорноокий хлопець раптово з'являється напроти наляканої Килини. Все його тіло огортає ледве помітний чорний дим, він дивиться хижо їй в очі.

Бракує слів маленькій. Мовчки ковтає сльози дитинка.

— То ще походи, а потім ми з тобою зустрінемося і вирішимо, куди тебе відправляти, — хлопець так само миттєво щезає, а маленька Килина так і лишається у кущах папороті, дивлячись на два дуби, один з яких давно всох.