Віра

Її завжди зачіпали. Зачіпали всі. Будь-коли. Усі, кого вона бачила, намагалися її доторкнутися, помацати, обійняти, торкнутися. Найсміливіші (чи швидше навпаки, дурні) намагалися її поцілувати. Але ніхто, ніхто не міг добитися від неї взаємності. Ніхто не був їй цікавий.

Вона була холодна у своїй неприступності, рішуча у своїй жорстокості. Вона ніколи ні з ким не фліртувала, ніколи нікому не усміхалася, ніколи ні з ким не цілувалася. І, здається, ніколи нікого не любила. Вона була першою у всьому. Вона не визнавала нічиєї переваги, лідерства. Вона вважала себе досконалою і була такою.

Але була лише одна головна людина в її житті. Один єдиний. Той, у чиїх руках її «серце» тануло. Від чиїх дотиків «тіло» тремтіло. І навіть від найніжніших спогадів нила «душа»!

Він приходив рідко. Рідко торкався до неї – самотньої хвіртки, яка відкривала щемливі спогади про його дитинство на батьківському подвір’ї. Але й ті короткі моменти давали їй надію. Надію на його любов та віру у щасливе майбутнє для них обох.

Вір!