Відлуння

Сергій

Сергій підскочив з ліжка під грізне завивання кішки, дзвін чогось розбитого та, несподівано, жіночий вереск. Вереск швидко трансформувався у довгу багатоповерхову і явно реальну лайку в сусідній кімнаті. Чоловік поспіхом зірвався з ліжка та вчепившись за одвірок (було не до вдягання протеза) заскочив у сусідню кімнату. Увімкнуте світло продемонструвало картину від якої Сергій спочатку трохи сторопів, а потім ледве не розреготався вголос.

Дівчина, з якою він деякий час намагався зустрічатися після госпіталю, забилася в кут та вхопивши парасольку-тростину намагалася відбитися від Ефіри. Струнка кароока шатенка у джинсах та червоній блузці переляканими очима стежила за кішкою, що припала до підлоги й азартно потріпуючи хвостом, явно планувала напад. І, схоже, не перший.

— Агов, брейк! Що тут за нічний цирк? — нарешті оговтався Сергій, сонно мружачись від яскравого світла.

— У цієї скаженої морди спитай, — прошипіла дівчина, руки якої прикрашало кілька подряпин, котрі вже починали активно кровити.

Ефіра, побачивши, що хазяїн вже готовий розбиратися, вирівнялась й кинувши зневажливий погляд на гостю, відійшла вбік з виглядом «я її знешкодила, тепер вона вся твоя. Але навіщо тобі таке сміття?».

— Марино, битися вночі на парасольках з котами, то занадто навіть для тебе, — хмикнув Сергій, критично роздивляючись гостю.

— Я не винна, що вона у тебе пришелепкувата, а може й скажена. Ти давно її перевіряв? Може її час приспати?

— Не мели дурниць, — закотив очі чоловік. — Вміння розуміти тварин, як і квартирні крадіжки, то явно не твоє покликання.

—Та я лише хотіла забрати власні речі! Не треба мені чужого!

—Ну, що я можу тобі сказати, ти обрала загадковий час та метод, — розвів руками чоловік.

—Який змогла, такий і обрала. Вдень у мене робота, та й тебе спіймати між лікарнею та майстернею то неможливий квест, — пробурмотіла дівчина.

— Угу. Все, згортай свою парасолькову оборону, злодійка-невдаха, та пішли у ванну, оброблю подряпини, — хмикнув чоловік і розвернувшись стрибнув на ліжко де почав вдягати протез.

Марина, стежачи поглядом за Ефірою, обережно, не ризикуючи полишити парасольку, попрямувала вздовж стіни в бік ванної кімнати. Кішка уважно спостерігала за переміщеннями «ворога», але не робила жодних рухів.

Сергій вдягнув протез, пішов до ванної кімнати, відкрив двері та вимагально простягнув руку, пропонуючи дівчині віддати парасольку. Марина невдоволено скривилася, але нарешті віддала своє грізне знаряддя та ще раз підозріло озирнувшись на кішку, зайшла до ванної кімнати. Сергій відмітив, що окрім рук, Ефіра встигла подряпати Марині шию та у кількох місцях порвати блузку.

—Ти казав, що можеш спросоння не дуже адекватно реагувати на підозрілі звуки, але забув попередити, що твоя вусата вважає себе Цербером.

— Запевняю тебе, ти познайомилася далеко не з усіма її бойовими навичками, — посміхнувся Сергій, кинувши погляд на Ефіру, котра всівшись біля одвірка невимушено контролювала «ворога».

— Яке щастя… Ніколи не любила цю скажену паскуду, — пробурмотіла Марина, доки чоловік діставав ватні тампони, перекис водню та обробляв подряпини. Ефіра відверто невдоволено споглядала на дії господаря.

— Для скаженої вона занадто спокійна. Тобі не здається? — хмикнув Сергі. — І зауваж, раніше, доки ти не вломилася у квартиру, як професійний домушник, Ефіра на тебе не кидалася.

— Я нормально зайшла. Просто ти від ліків спав, як убитий! А що не кидалася, то її щастя! Бо я б її швидко мізки вправила! Та влаштуй вона мені таке, доки ми були разом, у тебе б вже був позаплановий котячий пояс! — скривилася дівчина, кинувши розлючений погляд на кішку.

— То ще питання, хто б з кого пояс зробив. Радій, що вона тебе не прийняла за русню, бо тоді ти й без очей могла полишитися, — знизав плечима Сергій.

— Та я просто не хотіла тебе турбувати, — скривилася Марина.

— Ефірі то здалося сумнівним поясненням.

— Та що там знає це чотирилапе непорозуміння! — смикнула підборіддям Марина.

Сергій вкотре подивувався, як він примудрився взагалі спокуситися цією дівчиною. Так, зовнішність вона мала гарну і в ліжку була вправна, але ж варто було одразу звернути увагу на відверте несхвалення Ефіри. Та й деякі інші моменти… Сергій з Мариною досить швидко розбіглися, бо дівчина почала демонструвати свої вміння ще й колезі по роботі. А коли Сергій дізнався про це та спокійно вирішив звільнити дорогу конкуренту з повним набором кінцівок, дівчина його звинуватила у зраді, аргументуючи тим, що він якось, посеред ночі назвав її чужим ім’ям… Кумендний аргумент. Сергій іноді дійсно повертався зі снів трохи дивним, але ж то були сни, а не чуже ліжко. Але жінки часом видають неймовірні здібності по сплітанню виправдань з ахінеї. З таким плетінням жодний здоровий глузд не впорається.

Обробивши подряпини, Сергій дозволив Марині зібрати залишки своїх речей (менше мотлоху буде у квартирі). Ефіра, мов суворий наглядач, потріпуючи хвостом уважно спостерігала за діями дівчини. Від того тріпання хвоста Марина часом нервово смикалась, що відверто смішило Сергія.

Вже виходячи з кімнати дівчина простягнула руку, щоб забрати навушники, на що Ефіра миттєва махнула кігтистою лапою.

— Це моє! — встигла відсмикнути руку дівчина та обурено вирячилася на кішку.

— Ефіро, нехай забирає, я їх дійсно їй подарував, — хмикнув Сергій. Але кішка явно не поділяла цю думку, бо вигнула спину і почала видавати тихе, але загрозливе виття.

— Ну й вдавися! Наче ти музику в них будеш слухати! — перекосило Марину, але не ризикнувши отримати податкові подряпини, вона круто розвернулася й попрямувала на вихід. Біля дверей роздратовано кинула на тумбу свої ключі.

— З таким демоном у квартирі не скоро ти, Сергію, влаштуєш особисте життя.

— Зате непроханих гостей не матиму.

— Бувай, — гримнула дверима дівчина.

— І тобі не хворіти.

Закривши двері на замок, Сергій вимкнув світло та пройшов до вікна. Спостерігаючи за тим, як Марина виходить з парадного та зникає за рогом сусіднього будинку, чоловік спіймав себе на тому, що зовсім не засмучений. Навпаки, відчуває полегшення, що ця сторінка остаточно перегорнута. Жінки, то чудово, але часом краще без них. Принаймні без деяких точно.

— Ну що, мій демон-охоронець, йдемо спати, чи у нас по плану до ранку ще якісь розваги? — посміхнувся чоловік нарешті закриваючи штору та присідаючи на крісло поряд з кішкою. Ефіра радісно підскочила, потерлася головою об простягнуту руку, зазирнула Сергію в обличчя своїми блакитними очиськами.

— Та красуня, красуря. Розумниця і красуня. Гроза непроханих гостей. З тобою можна на дверях квартири писати: «Непроханим гостям не раді». Щоб потім таким, як Марина говорити «а вас попереджали».

Ірада

Бохлейн вивчав отримані результати обстежень Іради, доки дівчина перед дзеркалом старанно робила зачіску.

— Судячи з даних, це екстремальне купання дійсно якимось чином вплинуло на твоє енергетичне поле, але чи могло воно активувати можливість обміну інформацією із Зовнішнім полем? Мене бентежить те, що медики зафіксували такий ефект, — похитав головою чоловік.

— Чому? Якщо це так, то я зможу це використати у творчості. Не пам’ятаю, щоб чула про митців з такими здібностями. Може я навіть започаткую новий напрямок мистецтва! — легковажно посміхнулася Ірада.

— Зможеш… Були… Цілком можливо, — скрушно зітхнув Бохлейн.

— Ти чомусь зовсім не радий, — дівчина озирнулася, притримуючи одне з пасм волосся, яке саме вкладала.

— А є чому радіти?

— Це ж шикарні можливості та перспективи!

— Ти пам’ятаєш, чим закінчують декхаї? — Бохлейн засмучено подивився на Іраду,

— Ой, та далеко не всі і не завжди, — не збилася з радісного тону дівчина.

— Ймовірність понад 50%

— 50 це не 100, — відмахнулася Ірада, розуміючи про що мова.

Бохлейн мав на увазі так званий «ефект перетягування». Деякі декхаї, з тих, хто міг не лише отримувати дані з Зовнішнього поля, але й обмінюватися з ним, врешті решт, полишалися там. В якийсь момент їх свідомість просто не поверталася, чи то «забувши» шлях додому, чи то знайшовши кращий дім. Було кілька версій вказаної проблеми, проте остаточної єдиної думки науковці ще не сформували. Загальноприйнятою версією було те, що оскільки попри всі досягнення медицини тіло старіє, свідомість декхаї в якийсь момент обирає собі краще буття, яке йому, начебто, обіцяє Зовнішнє поле. Цілком правдоподібна версія, якщо згадати, що кілька сезонів тому, так пішов один з найстарших декхаї, наставник великого Мохеджо, особистого радника правителя Ар'яварти та засновника Тріпури. Цей вічний старець (молодим його ніхто не пам’ятав) просто під час одного офіційного прийому сказав, що він смертельно втомився від всієї цієї балаканини, біганини та фізичного буття в цілому, прикрив очі і… впав порожньою оболонкою.

Але, попри цей нез’ясований ефект, загалом взаємодія із Зовнішнім полем давала неймовірні можливості. Декхаї якось під’єднувалася до величезної енергетичної мережі де отримувала доступ до безмежного об’єму інформації про життя планети. Свідомість декхаї могла переміщуватися у просторі та часі, «бачити» чужі життя та реалії так, наче особисто їх проживає. Проблема була лише в тому, що коригувати ці «подорожі» могла дуже невелика кількість декхаї, більшість же пливли за течією, намагаючись після повернення з’ясувати, які саме знання виловили в інформаційному морі. У таких подорожах тіло декхаї було по суті якорем. Ірада чула, що якщо декхаї дуже обдарований та занадто багато часу проводив на зв’язку з Зовнішнім полем, з часом його свідомість починає сприймати тіло, як заваду. Але Ірада була впевнена, що якесь невдале купання не могло її настільки змінити, щоб вона власне життя стала вважати завадою. До того ж можливі перспективи колись полишитися у Зовнішньому полі, непогано врівноважувалося тим, що декхаї, навіть колишні, були шанованими, забезпеченими і взагалі елітою суспільства. Так було через те, що дуже багато знань про цю планету й особливості її життя, принесли людям саме вони. Саме перший декхаї віднайшов сальвахес і вказав на їх біоспорідненість, наштовхнув на ідею створення дхаса…

— Мені і 5% будо б забагато, — зітхнув Бохлейн, перебиваючи думки дівчини.

— Коханий, до рівня, коли свідомість намагається відкараскатися від старечого, нашпигованого імплантатами та біозамінниками органів тіло, мені ще дуже, дуже далеко. Подивись на мене, хіба можна це сприймати завадою? — Ірада відклала вбік вбрання, яке збиралася надягнути, та зі спокусливою посмішкою продефілювала перед чоловіком у самій білизні.

— Моєму тверезому мисленню — точно, — посміхнувся чоловік. — Ти ж чиста спокуса. Витончена, здатна запалити кров. Куди там цим ідеальним, ретельно відкоригованим аристократкам до твоєї дикої краси. Іди до мене… — Бохлейн відклав кварцевий диск з медичними висновками й повільно притягнув дівчину до себе.

— От тільки спробуй зіпсувати мені зачіску, — широко посміхнулася Ірада, задоволена побаченою реакцією. — Невже я даремно на неї стільки часу витратила?

— Ти будеш прекрасна, навіть якщо розтріпаєш волосся та загорнешся у шкіри, як сальвахес.

— Фу, гидота. Як тобі спало на думку таке порівняння? — невдоволено скривилася дівчина, проте дозволила вкласти себе на ліжко.

— Вибач. Але твоя краса дійсно не потребує всіх цих складних маніпуляцій, прикрас, косметики. А одяг на тобі у мене взагалі викликає лише одну думку — як його повільно зняти… — шепотів чоловік цілуючи Іраду.

— Ми знову спізнимося на початок свята…

— І прекрасно, його учасники будуть більш розслаблені та неуважні до етикету. І, можливо, не питатимуть про твою пригоду.

Ірада тихо розсміялася відповідаючи на поцілунки та відганяючи думку, про те, що варто розказати Бохлейну, про сьогоднішній сон, який дуже нагадував доторк до Зовнішнього поля. Бо відчуття той сон полишив дивні. Наче й сон, але одночасно занадто логічний, реалістичний, насичений дрібницями… Ірада бачила якусь незнайому місцевість, цивілізацію, в якій єдиним знайомим елементом була потчі. Цікаво де ця цивілізація існувала? Про потчі взагалі кажуть, що вони є найзагадковішими істотами планети і, можливо, також мають доступ до Зовнішнього поля. Дослідники досі губляться в оцінці їх здібностей. Взагалі відносили людей та потчі віддавна складалися доволі химерно. Потчі є самостійним, розумним видом, який переважно зверхньо ставиться до всіх, але деякі з цих створінь обирають людей в компаньйони та підтримують енергетичний баланс такого щасливця. За це люди стараються забезпечити потчі максимально комфорті умови життя. Проте, щоб не робили люди, а потчі завжди полишаються непередбачуваними, бо навіть якщо половину життя прожили з людиною, можуть одного дня без жодних причин чи попереджень піти. Чи то до іншої людини, чи то у дику природу, чи то взагалі оселитися у якійсь занедбаній халупі дхаса, чи поряд з сальвахес, на яких, кажуть, потчі наводять священний жах. У сні, який бачила Ірада, потча була вірним напарником людини. Другом, захисником. Хіба що до смішного маленьким.

Всі ці думки стрімкими рептиліями пронеслися у голові Іради і загубилися за відчуттями, які дарували доторки Бохлейна.