Відлуння

Сергій

Сергій з Ефірою сиділи на морському узбережжі та слухали неспішний шепіт хвиль. Перший день відпустки пройшов досить насичено. Знайомство з розпорядком готелю, з реабілітологом, який знаходився в іншому, значно більшому готелі, до якого його підвезла Ілона, довге опитування через перекладача та складання плану занять та рекомендацій, перше заняття. Після всього цього Сергія вистачило лише на неквапливу прогулянку до свого готелю та побіжний огляд найближчих околиць невеликого і зовсім малолюдного грецького поселення. Вдень на вулицях чоловік зустрів буквально трійко туристів, та й то лише біля крамниць, ввечері, у його готелі, теж людей було небагато. Біля басейну в кафе зібралася лише пара німців та трійко молоді, що спілкувалася французькою. Сергій зайняв крайній столик, трохи поспілкувався з барменом (грецько-англійська та україно-англійська непогано порозумілися на елементарних фразах з використанням міміки) повечеряв та вирішив перед сном пройтися нарешті до моря. Занадто давно він не бачив мирного узбережжя…

Сергій сів на ще теплу гальку задумливо роздивляючись фіолетові контури турецьких островів на обрії. Пустий пляж, у віддалені маленьке кафе з кількома відвідувачами, звідти ледь чутно якусь музику, тепле повітря, аромат солі, шепіт хвиль і нескінченний потік спогадів, що нашаровувалися одне на одне. Спогадів про мирне життя і розбите війною українське узбережжя, про побратимів, що зараз на війні і про тих, хто назавжди полишився там, про неймовірно далекі за відчуттями часи, коли море для нього було лише місцем відпочинку, а слово «війна» лише словом...

Ефіра, яка розслаблено лежала у Сергія на колінах, раптом зацікавлено озирнулася. Прослідкувавши за поглядом своєї улюблениці, чоловік побачив що берегом неспішно йшла струнка темноволоса жінка у червоно-чорній сукні. На майже безлюдному пляжі вона впадала в очі, як квітка, що всупереч війні розквітла на подвір’ї вщент розбитого дому. Сергій мотнув головою, аби прогнати черговий похмурий спогад. Ті великі яскраво-червоні тюльпани, що, немов прощання рідної землі зі своїми героями, навесні 2022 року щедро вкривали розбиті подвір’я на сході, йому часом досі снилися.

Тим часом жінка присіла неподалік, обійняла коліна руками. Ефіра встала, зацікавлено пройшлася й раптом почала підкрадатися до незнайомки, наче побачила якусь мишу.

— Ефіро… Стій, куди це ти? — здивовано мовив Сергій. Але кішка лише відмахнулася кінчиком хвоста.

— І звідки, ти така красуня? — помітила кішку незнайомка та простягнула руку, щоб її погладити.

— Ви з України? — здивовано спитав Сергій ще до того, як встиг подумати чи доречно щось питати. За весь день, навкруги звучала грецька, англійська, німецька, іноді італійська мови. Навіть Ілона розмовляла не українською, а російською. Тому почути саме українську було дуже несподівано.

— І ви? — незнайомка зацікавлено повернулася.

Сергій спіймав себе на дивному дежавю. Він точно знав, що зустрів цю панянку вперше (таких красунь не просто забути), але водночас щось в ній здавалося настільки знайомим, що складалося враження, наче він має справу з провалом пам’яті. Але ж, ніби, амнезій у своєму стосику діагнозів не мав, та й незнайомка не демонструвала впізнавання…

— Так… — трохи розгублено відповів чоловік

— Чудово! Складете мені компанію? — зблиснула щирою посмішкою жінка та невимушено погладила кішку, котра миттю припинила вдавати мисливця і задоволено вигнула спину.

Сергій покосився на Ефіру, яка поводилася нетипово приязно, хіба що тріпнула хвостом, коли незнайомка спробувала почухати її за вушком. Але тут вже жінка миттєво зреагувала — прибравши руку від її голови. Акуратно провівши ще раз рукою від голови до хвоста кішки, незнайомка запитально подивилася на чоловіка.

— Гм. З радістю, як що вам підійде наша з Ефірою компанія, — невпевнено кивнув Сергій, ледве встигнувши прикусити язика, аби не спитати «чому це у такої красуні не знайшлося кращих претендентів?». Варіанти відповіді мали бути дуже цікавими, але він не певен був, що хоче їх знати.

— Чудово. Бо мені так не вистачає рідної мови…

— То поверніться в Україну, — знизав плечима Сергій. Панянки, які полишили країну і показово страждали від «важкого життя за кордоном», його трохи дратували. Він розумів, що бувають різні ситуації і не всі морально готові жити у війні, але… Але, чесно кажучи, бісило, коли він з побратимами по вуха у багнюці намагалися вигнати з землі загарбників, а якась «нещасна» писала у той час у соц. мережах розпачливі пости про відсутність гарного майстра манікюру у Польщі, чи «нелюдські муки» від несмачної їжі в США. Цікаво, які скарги зараз пролунають на Грецію? Спекотно? А якщо то порівняти з розпеченим до стану пательні, серпневим степом десь під Донецьком чи Херсоном? Та під безперервними обстрілами? Та в компанії кількох мертвих ворожих тіл? Добре, якщо ворожих…

— Так, це найлогічніше, що можна зробити, — зітхнула жінка, перериваючи стрімкий потік думок Сергія. — Але мій дідусь при смерті, а я обіцяла батькові бути з ним до кінця.

— А батько де? — спитав Сергій, вже подумки лаючи себе останніми словами. Він по інтонації вже здогадувався, яка буде відповідь.

— Загинув в квітні 2023, на сході, у маловідомому селі Новоукраїнка…

— Співчуваю.

— Він так мріяв про закінчення війни, — відсторонено почала говорити незнайомка, вдивляючись у морські хвилі, на яких зблискували багряні промені сонця, що вже майже торкнулося обрію. — Про те, як ми всі зберемося вдома, сядемо разом за стіл, мама запече гусака, брат звично спізниться, але цього разу таки приведе на сімейне свято свою кохану дівчину, бабуся напече пиріжків з маком… Вона пекла такі пиріжки… Батько казав, що за них душу можна продати, і що саме це дід і зробив. Обміняв на пиріжки душу, серце й робочі руки.

Сергій мимоволі згадав своїх загиблих у Маріуполі дідуся з бабусею та великі хрумкі чебуреки, з м’ясом та сиром, які смажила його бабуся.

— Наш дім був у Голій пристані… Його змило під час підриву Каховської греблі. Маму вбили під час нашої евакуації, брат загинув під час визволення Херсону, бабуся померла вже тут, серце таки не витримало потрясінь. Я хочу до України, але дідусь єдиний, хто у мене полишився. Я обіцяла бути з ним до кінця. Але навіть потім, не знаю, як повертатися до руїн, на які перетворився дім мого дитинства, батьків. Душа рветься, а здоровий глузд натякає, що це не найрозумніше рішення. Та й Гола пристань досі окупована…

— Вибачте, — тільки й зміг вичавити з себе Сергій.

— Вам немає за що просити вибачення. Точно не вам. Бо ж ви свої сиві скроні і цей протез явно не на серфінгу заробили… — повернулася до нього жінка, сумно посміхнулася. — Так дивно усвідомлювати, що твоїх рідних немає, а життя триває, світ і не помітив… Мій дід каже, що я повинна жити за них всіх. Але як?

— Складіть план. Що з їх мрій ви б змогли виконати, кому допомогти, що реалізувати, — зітхнув чоловік, який і сам шукав відповіді на ці питання. А ще трохи засмутився, що панянка виявилася надміру уважною. Він же тішив себе надією, що коли просто сидить, то протез непогано маскують штани. Якщо й маскують, то явно не від усіх.

— Думаєте допоможе?

— Кажуть, коли визначишся, що саме треба виконати, стає простіше з питанням «як».

— Можливо… Вибачте, що загрузила вас. Щось накотило. Мабуть, варто було хоч назватися для початку, — ніяково посміхнулася жінка. — Мене звуть, Стелла.

— Буває. Сергій.

— Приємно познайомитися.

— Навзаєм.

Кішка задумливо поглянула на людей, що неспішно спілкувалися та прикривши очі розслаблено розтяглася на теплих камінчиках.

Ірада

Ірада відкрила очі, обвела розгубленим поглядом кімнату, намагаючись згадати де це вона, але цієї миті відкрилися двері і до приміщення зайшов Бохлейн. Він ніс широку тацю, заставлену їжею, смачний аромат якої впевнено посунув враження від яскравого сну.

— Добрий ранок? — посміхнувся дівчині Бохлейн.

— Так… Ти вже й за сніданком сходив?

— Прокинувся раніше, але ти так солодко спала, що вирішив тебе не турбувати. Вийшов прогулятися і зустрів свого начальника з кількома впливовими особами.

— От в житті не повірю, що той зашкарублий старець, навіть з подачі аристократів, запропонував тобі принести мені сніданок, — критично скривилася Ірада.

— І матимеш рацію. Його думки працюють зовсім в іншому напрямку. Він мені влаштував за сніданком ділову зустріч та запланував ще кілька на день. Вирішив скористатися шансом залучити до наших досліджень додаткові сили та фінанси.

— О ні, так не чесно. Це ж свято мало бути приємним і веселим, а не зануреним у нудні розмови пересипані цифрами та формулами… — розпачливо протягнула Ірада.

— Так, я знаю. Вибач. Я теж подумав, що ти не захочеш слухати наші спеціалізовані розмови, тож знайшов тобі альтернативу. Думаю, ти зацікавишся прогулянково-оглядовим польотом, який там зранку анонсують. Обіцяють мальовничі види та незабутні враження. Але щоб встигнути туди, варто починати вже снідати.

— Згодна, політ це значно цікавіше, — просвітліло обличчя дівчини. — А ти зі мною точно не можеш полетіти? — прохально додала вона вибираючись з ліжка.

— На жаль ні, кохана. Вчора мій керівник познайомився з кількома впливовими особами, які теоретично згодні підтримати наші дослідження. Але щоб цю теорію перевести в практичну площину, потрібно ще з ними поспілкуватися, обговорити доцільність та можливості, переконати їх у нагальності та необхідності наших досліджень. Дуже часто, якщо не підштовхнути, люди так і не проходять шлях від бажання щось підтримати, до практичних кроків в цьому напрямку.

— А я все думала, куди це ти вчора зник, полишивши мене на поталу шанувальників. А ти, виявляється, вчив аристократію нагальності практичних кроків, — хмикнула Ірада.

— Хто ще був полишений на поталу, — розсміявся Бохлейн. — Ти ж всіх невимушено розсортувала в порядку пріоритетів, створивши з суцільного хаосу зручний для тебе витвір мистецтва.

— Принаймні старалася, — посміхнулася дівчина вдягнувшись та прямуючи до сніданку, який Бохлейн поставив на столику. — Шкода, що ти зайнятий. От полечу сама, а ти потім знову питатимеш, звідки я черпаю свої ідеї.

— Не питатиму. У тебе зараз занадто багато ймовірних джерел… — зітхнув чоловік посуваючи дівчині тацю зі сніданком та взявши до рук одну з чашок. — Були ще довільні підключення до Зовнішнього поля?

— Нічого суттєвого не було, — широко посміхнулася Ірада та поспіхом зайнялася їжею. Розповідати про чергове сновидіння та давати Бохлейну привід перевіряти показники її енергетичного поля, дівчині не хотілося, аби знову не отримати порцію турботи. Не здавалися їй ті сни якоюсь проблемою, загрозою чи благословенням. Можливо, справжні декхаї якось інакше це відчувають, але у неї то просто цікаві сни, хіба що занадто детальні. Але ж і звичайні сни такими бувають. Науковці навіть визначили завдяки яким саме процесам у мозку. Науковці взагалі багато чого можуть пояснити, шкода тільки, що в цій сфері їх пояснення занадто варіативно-неконкретні.

— Впевнена? Показники дивилася? — недовірливо примружився чоловік.

— Бохлейне, не очікуй шторму, відчувши ледь помітний подих вітерця.

— Кажуть, у давні часи наші далекі предки саме за ними шторми і вгадували.

— Страшно уявити, як часто вони помилялися, — тріпнула плечем Ірада, взявши до рук чашку з гарячим напоєм.

— Вони вижили, а це означає, що кількість помилок була не критична для популяції.

— Знаєш, кожного разу слухаючи від тебе такі фрази, я почуваюся дрібною безликою піщинкою посеред неосяжної пустелі.

— Ні, Ірадо, ти точно не безлика.

— Ага, тільки хто там роздивиться ту небезликість серед мільярдів подібних у морі піску, коли бархан таких туди, бархан сюди, майже не змінює обличчя пустелі.

— Навіть одна піщинка іноді здатна змінити історію.

— На таке я точно не претендую. Тут би хоч на мить зблиснути зірочкою, — легковажно відмахнулася дівчина.

— Ти вже сяєш.

— Лише працюю в даному напрямку. Я хочу бути зіркою, а не чиїмсь блідим віддзеркаленням!

— Я проти того, щоб ти себе спалила.

— Та тут ще сробуй розгорітися! І взагалі цей процес довготривалий, ще встигнеш передумати, — тріпнула плечем дівчина.

Після сніданку Ірада швидко переглянула перелік замовлених робіт (треба ж знати, що можна пропонувати) та полетіла на прогулянку. Незвична природа та компанія її не розчарували. Суворі, прикрашені сніговими шапками вершини гір, змінювалися зеленими долинами вкритими лісами та прикрашеними несподівано строкатими килимами трав, кришталево прозорі й бурхливі ріки, водоспади, різноманітні тварини, за якими цікаво було спостерігати, доки прогулянковий віман неспішно пропливав над ними. Все це дійсно варте було уваги. Тут Ірада повністю поділяла думку та захоплення аристократії. А ще ця прогулянка дозволила дівчині впорядкувати та узагальнити враження про саму аристократію, що принесло трохи неочікувані висновки.

Ірада давно знала, що завдяки генній інженерії та досягненням медицини й косметології, які коштували досить дорого, майже всі аристократи мають ідеальні параметри. Але тільки опинившись у їх товаристві, зрозуміла, що це робило представників вищого світу не лише красивими, а й … схожими. Оговтавшись від першого захоплення, дівчина несподівано виявила, що за великого рахунку в цьому витонченому товаристві краси, погляду майже немає за що зачепитися, адже всі були ідеальні, можна сказати, ідеально стандартизовані. Один стиль, почерк, манера поведінки, відповідність загальноприйнятим параметрам. Ірада спочатку переймалася, що не зовсім відповідає таким високим вимогам, але в якийсь момент зрозуміла, що в її ситуації це добре. Адже вона сама була просто таки ідеальною візитівкою для привернення уваги до своїх робіт. А вже коли принц Камалакша назвав Іраду ніжною еустомою на фоні класичних гюль, вона оцінила всі переваги такої несхожості. Та й отримати настільки влучний комплімент від другого принца, було несподівано приємно. Ірада усвідомила, що дійсно почувається, як дика квітка в полі ідеальних, вирощених майстрами своєї справи рослин. Схожих, але зовсім інших. Ще несподіванішою виявилася для дівчини увага до неї не лише, як до нової майстрині, а й просто, як до жінки. Тим паче, що проявляло такі ненав’язливі знаки уваги досить нескромне коло чоловіків.

Під час тієї оглядової прогулянки у Іради замовили ще кілька робіт, одночасно домовившись скласти їй компанію у наступних святкових заходах. Залишок свята пролетів для дівчини дуже насичено і швидко. Бохлейн був постійно зайнятий на своїх зустрічах, але дівчина цього майже не помітила. Лише опинившись поряд з ним у вімані на шляху додому, вона раптом усвідомила, що чоловік чимось заклопотаний, не дуже радіє її успіхам, знайомствам, а при згадці про принца взагалі вдає, що трохи не дочуває. Але Ірада була занадто захоплена відкритими перспективами, аби засмучуватися через настрій коханого. Вона будувала плани та обмірковувала майбутні проєкти, раділа отриманим замовленням та переймалася організацією доставляння своїх робіт новим покупцям, адже деякі її скульптури були досить крихкі.

— Схоже, тобою зацікавився Мохеджо. Ти впевнена, що більше не контактувала із Зовнішнім полем? — раптом промовив Бохлейн, просто посеред її розповіді про спілкування з претензійною пані, що займалася інтер’єром одного з найвідоміших палаців Тріпури серед міст Ар’яварти.

— Мохеджо? З чого ти взяв? Я його навіть не бачила, — щиро здивувалася дівчина. Їх віман в цей момент плавно приземлялися біля її будинку, тож Ірада вже подумки була вдома, сортувала свої твори та обдумувала нові ідеї. Останніх було багацько.

— Невже ти думаєш без його згоди хтось би з тобою обговорював покупку для його палацу? — не менш здивовано спитав Бохлейн.

— Небесний палац не його.

— Він головний радник Правителя Ар’яварти і постійно мешкає у Сваргемахалі. Запевняю тебе, той палац більше його, аніж Правителя.

— Ти перебільшуєш. А навіть якщо ні, то це ж прекрасно! Такий шанувальник творчості мені точно не завадить.

— Мені не подобається його зацікавленість.

— Невже ревнуєш? До старця, якого я особисто й не бачила? — щиро розвеселилася Ірада, бо більше очікувала якихось ревнощів щодо чоловіків, які всі ці дні вдавали нереально галантних кавалерів.

— Мохеджо нічого не робить просто так…

— Якщо він так опікується палацом, що особисто контролює покупку для нього витворів мистецтва, то це чудово! Після купівлі моїх робіт такою персоною, я точно стану визнаним майстром!

— Сподіваюся, все саме так. Як не дивно, але зараз застереження Джат мені здається все більш вартим уваги.

— О, то я порадую її тим, що ви нарешті дійшли в чомусь згоди! — розвеселилася Ірада. — Наступним етапом для тебе має стати візит до старого Дхавала за порадою. От тільки не знаю, як ти його маячню поєднаєш зі своєю любов’ю до наукового підходу.