Вмирають інші

Початок стажування не видавався небезпечним: порожня дорога попереду, архітектурні пам’ятки і клумби з чорнобривцями позаду; жодного ювелірного магазину, на який зазіхав би грабіжник зі зброєю. Чорна форма на Мироні сиділа не так рівно, як на поліцейському поруч, але можна було радіти, що хоча б не занадто широка. Найбільше Мирона тішив бронежилет. Час від часу він мацав його рукою, ніби хотів пересвідчитись, що це не ілюзія.

Звуки, добре знайомі, долинули здалеку і поступово набирали гучності. Тужлива, низька мелодія, для якої зараз був не час і не місце. Мирон струснув головою, немов йому почулося, і пошкрябав зуби пальцем. Звуки посилились, і з-за рогу повагом посунула вервечка вбраних у темне людей.

— Що це таке?

Поліцейський з підозрою скосив очі на Мирона:

— Почесна похоронна процесія. Що, не бачив ніколи?

Мирон розстібнув комірець нової сорочки.

— А можна конкретніше? Куди вони йдуть?

— Гм, так, ти ж з-за стіни... Людина померла. Загинула. Зараз їй віддадуть останню шану, а потім поховають. Он бачиш, у тій труні. Опустять у землю.

Мирон прикипів поглядом до труни:

— І часто у вас таке?

— Частіше, ніж має бути. Останнім часом, мабуть, щотижня, — поліцейський теж дивився на труну, притиснувши формений кашкет до грудей.

На Мирона накотила важкість, у роті скупчилася кисла слина:

— У вас вмирають так часто? І всі це бачать?

— Ну, розумієш… — співрозмовник озирнувся, але Мирон вже схилився над кущами. Його спина здригалась у ритмі з бульканням.

На спостережному пункті прикордонники упізнали Мирона. Подив на їхніх обличчях поступово змінився на відразу, коли чоловік вирячив очі й заволав, щоб його пустили назад.

— Агов, ти чого? — майор, трохи молодший за Мирона, украй розгубився, коли той почав битися плечем об стіну, а потім сповз на землю у риданнях.

— Я не хочу! Не можу… Це жахливо… Лука, виявляється, теж помер! Стільки смертей — пустіть мене назад! — слова частково губились за риданням і шморганням. — А там — я вірю — є шанс, що я ніколи не помру!

Молодший прикордонник хотів було заперечити, але застиг з розтуленим ротом. Старший, досвідченіший колега теж промовчав, скрушно похитав головою і ввів код розблокування. Коли індикатор на цифровому табло замиготів і змінив колір на зелений, прикордонник однин за одним відімкнув сім засувів. Важкі двері подалися уперед.

— Йди. Ми не тримаємо.

Мирон підвівся, з недовірою дивлячись на чоловіків. Утер рукавом очі та підібрав із підлоги свого наплічника. На шляху до дверей він мусив пройти прикордонників, та йшов спиною уперед, не відводячи від них погляду. Чи то боявся, що затримають, чи то очікував, що почнуть умовляти. Проте прикордонники мовчали. Майор дивився з дивним виразом огиди і смутку, а старший за віком і за званням показово розглядав задирок на вказівному пальці.

Коли двері за Мироном зачинились, камера деякий час вловлювала його сутулу постать, аж доки він не дійшов до пагорба і не загубився у його чагарниках.

Старший прикордонник відкрив програму. На один рядок про зворотне переміщення іноземця стало більше. Після того звернувся до молодшого, що вражено дивився трансляцію порожнього поля:

— Він не повернеться. Забракне розуму або часу. Як на мене, я б його і тоді не впускав. Я знав, що все так закінчиться. Скільки їх приходило, та вони завжди йдуть назад.