ЇЇ фортеця

Ранок суботи – це тихе раювання. Краще може бути тільки вечір п'ятниці. Попереду ще всі вихідні. Можна не вставати рано, можна нікуди не поспішати. Можна не будити дітей та чоловіка. Можна сидіти на кухні у вікна, насолоджуватись кавою та чудовою травневою погодою. Прохолодою вранішнього вітру, запахом квітучих кущів бузку, що ростуть вздовж стіни дому. А також спокоєм та тишею, які зникнуть, коли невдоволений чоловік почне щось шукати, а діти своїм галасом підірвуть світ.

Вбивши вранішнє умиротворення задзвонив телефон. Невідомий номер. Весь тиждень їй телефонували з невідомого номера. Але внутрішній голос радив їй не відповідати, і вона слухалася його. Бо виклики з незнайомих номерів нічого доброго не принесуть. Марічка скинула виклик та із задоволенням відкинулася на спинку стільця.

Знову виклик з невідомого номера. Марічка скинула виклик, але телефон все не вгамовувався.

"Заблокуй його" – порадив внутрішній голос, і Марічка занесла номер до чорного списку.

За дві хвилини, тільки-но вона розслабилася, зателефонували з іншого номера.

"Заблокуй їх усі" – порадив внутрішній голос

Але зателефонували із третього, четвертого, п'ятого. Марічка ледь встигала їх блокувати.

–Викликаю! Ти же чуєш! Знаю що ти вдома! – несподівано заспівав телефон так, що скло у віконницях здригнулося.

Який огидний сигнал! Хто ж його тільки поставив? Знов діти бавилися із її телефоном?

Він же так усіх перебудить і тоді прощавай затишний ранок!

Марічка відключила звук.

Телефон заволав знов. "Це неможливо!" ¬– подумала жінка, і виключила набридливий пристрій.

Десять хвилин блаженної тиші. Вона, навіть, встигла заспокоїтись, заплющити очі та задрімати.

¬– Де б ти не була! Де б ти не була! Я знайду тебе! Тебе я знайду! – телефон аж поїхав підвіконням. – ЗНАЙДУ-У-У-У!!!

Марічка підстрибнула, перевернула стілець, розбила чашку і декілька секунд широко розкриваючи рота намагалася захопити повітря, мов та риба, яку витягнули із води.

Ще не зовсім прийшовши до тями, вона схопила телефон.

– Слухаю, чорти б вас узяли! – голосно видохнула вона.

– Здравствуй, Яно, – почула вона незнайомий голос.

– Ви помилилися! – крикнула вона, обірвала розмову і виключила телефон.

Вона не встигла відсапатись, як телефон знов заспівав: "Я тебе впізнаю! Ти одна на мільйон! Така одна!"

– Відчепись!! – гаркнула Марічка у мікрофон.

– Подивися у вікно.

"Не дивися", – сказав Марічці внутрішній голос, і, звісно, вона одразу глянула на вулицю.

Посеред перехрестя вона побачила високу фігуру у білому плащі, що стояла спиною до її дому, тримала біля вуха телефон і крутила лисою блискучою головою у різні боку, наче когось виглядала.

"Сховайся!" – почула Марічка у голові, але не встигла виконати пораду.

Фігура повернулася і жінка заклякла від жаху. У фігури не було обличчя. Тільки дві великі чорні плями замість очей та довга, "від вуха до вуха", щілина замість рота. Але не дивлячись на переляк, Марічці здалося, що вона вже десь бачила таку мармизу.

"Чому ніхто не звертає уваги на цю потвору?" – подумала Марічка.

І тільки у цей момент вона усвідомила, що вулиця пуста. Ані перехожих, ані машин. Тільки висока біла фігура у білому чи то плащі, чи то медичному халаті.

Фігура задрала свою голову і подивилася Марічці у самісінькі очі.

– Я бачу тебе, – почула Марічка у телефоні. – Я знаю де ти. Я йду по тебе.

І фігура повільно рушила через дорогу до дверей Марійчиного під'їзду.

–А-а-а! – заверещала жінка та ї з силою жбурнула телефона у стіну.

Запищав домофон, що висів біля вхідних дверей.

"Не підходь!" – шепотів внутрішній голос.

Наче у вісні Маричка підійшла до домофону і взяла слухавку.

"Відчини" – почула вона.

"Не відчиняй!" – благав внутрішній голос.

Жінка сильно смикнула слухавку і відірвала її.

"Ти не зайдеш, – думала вона слухаючи, як серце калатається у грудях. – Я не відчиню тобі. І код тобі ніхто не скаже."

"А стара дурепа з третього поверху? – резонно запитав внутрішній голос – Вона вічно чекає на працівників соцслужб, майстрів та бог знає кого ще! І всім відчиняє двері!"

Марічка аж задихнулася: якщо цей монстр почне робити виклики до всіх квартир, стара може і відкрити двері.

"Треба попередити її, щоб не відчиняла".

Марічка швидко вискочила з квартири, але було запізно: знизу почувся гуркіт дверей. І ось вже хтось почав повільно та важко підніматися сходами.

Жінка заскочила до квартири, заперла всі замки, накинула ланцюжок і налягла на двері своїм тілом.

І в той же момент хтось гучно постукав.

– Відчини, – почувся вже знайомий Марічці голос.

Жінка мовчки захитала головою. Кричати вона вже не могла.

В двері вдарили сильніше. А от це вже дарма! Двері у них міцні із хорошої сталі. Без ключів не відкриєш.

Спиною потекли холодні потоки липкого поту. Марічка пригадала, що вчора чоловік поскаржився, що забув ключи на роботі.

"А якщо не забув? А якщо їх...якось спер… оцей?..." – подумала Марічка і почула, як у замку повертається ключ.

Вона відскочила від дверей та позадкувала до кухні.

"Треба викликати поліцію, – думала вона, спостерігаючи, як розтягуються і рвуться ланки ланцюжка. – Але ж я розбила телефон!"

Фігура повільно просунулася до квартири.

– Ось де ти, Яно, – сказала вона зверху свердлячи жінку своїми "очима". – Думала, що тебе не знайдуть? Дарма. Можеш змінити дім, можеш змінити зовнішність, можеш змінити ім'я, але ж нутро змінити не можливо. Тому ми завжди знайдемо тебе, де б ти не ховалася.

Фігура протягнула до жінки потворну, схожу на мацак, якоїсь комахи руку.

– Підемо, Яно, нам багато про що треба поговорити. Дивись, – фігура тицьнула у дзеркало, і на мить Марічці здалося, що замість дзеркала вона бачить вікно до якоїсь кімнати, через яке на неї витріщилися дві постаті, чорна та біла. – Вони чекають на тебе. У них є багато запитань. Вони все хочуть знати.

Фігура посунулася вперед і Маричка відступила.

– Вони все хочуть знати. Про тебе. Про твоїх дітей. Де вони, Яно?

"Не кажи!" – крикнув внутрішній голос.

Але фігура вже перехопила Марійчин погляд і повернулася до дитячої кімнати.

– Тут.

Вона провела по дверях кігтями і наче прислухалась до чогось.

– Тихо, – мовили фігура і знову почала свердлити Марічку поглядом. – Ти ж покажеш мені своїх дітей?

Марічка не відриваючи погляду від чорних очей мовчки закрутила головою.

– Я хочу бачити їх, Яно. Покажи мені їх. Це буде цікаво.

Фігура подивилася на зачинені двері їх із чоловіком спальні.

– А де твій чоловік, Яно? Чому його не видно? Чому його немає поруч із тобою? Покажи мені його. Я хочу його бачити.

Фігура все говорила і повільно насувалася на жінку. Марічка скинула з себе оціпеніння і спиною вперед влетіла до кухні. Захлопнула скляні двері і вже майже підперла їх стільцем, як знову побачила у склі дві туманні постаті, білу та чорну. Стілець випав з безсилих рук.

Двері відчинилися і фігура зайшла до кухні.

– Вони чекають на тебе. Вони все хочуть знати про тебе. Про твоїх дітей. Про чоловіка. Ти ж їм все розповіси, Яно.

Фігура знову потягнулася до Марічки своєю клешнею.

– Йдемо зі мною, Яно. Це неминуче. Ти тільки затягуєш своє жахіття.

Марічка відступала поки не уперлася спиною у кухонну столішницю. Далі вже не було куди рухатись, але тут її рука намацала чорне руків'я великого ножа із широким лезом.

Марічка різко викинула руку, майже не поціливши ножом у "обличчя" нападника. Від несподіванки фігура відсахнулася, її "очі" не відриваючись слідкували за вістрям ножа.

Відчув розгубленість фігури, Марічка випрямилася і махнув ножом зробила крок уперед. Фігура позадкувала. Це додало жінці сил, і вона почала насуватись на фігуру, волаючи:

– Ти гадав я злякаюся?! Так мені страшно! Але це мій світ, мій дім, моя фортеця, і я тут володарка! І я нікому не дозволю тут хазяйнувати! Я здолаю тебе!

"Зараз, поки він не отямився!" – промайнуло у жінки в голові.

Вона швидко із силою встромила ножа у живіт фігурі. По саме руків'я. Схопила його ще й другою рукою і провернула, відчуваючи, як він розрізає тугу плоть.

Хлинула кров.

Біла фігура повільно зігнулася.

– Я повернуся, – тихо сказала вона. – Я знаю де ти. Я знаю як дібратися до тебе. Я повернуся… Ми ще побачимо твоїх дітей. Ми ще побачимо твого чоловіка.

І вибухнула, заливаючи все навколо кривавим дощем.

У кухні залишилася тільки Марічка із ножом у руці. Вся вона, кухня, стіни, підлога, меблі, все було у крові. Кров капала з її рук. Але вона посміхалася.

"Я повернуся, коли мене ти не чекатимеш!" – істерично заволав розбитий телефон.

– Я здолаю тебе, – прошепотіла Марічка. – Ніхто не чіпатиме мені у моєму домі. Щоб ти не робив, я все одно здолаю тебе.

"Ми здолаємо його", – сказав її внутрішній голос Яна.

* * *

– І що ми маємо? – невдоволено запитав інспектор. – Аж нічого.

У своєму чорному костюмі серед вбраного у біле персоналу психіатричної лікарні він відчував себе "білою вороною", і це його дратувало.

– Прошу вас не поспішати, – сказав лікар, – це всього лише третя спроба.

– Третя спроба, а результатів нуль, – буркотів інспектор.

– Результати є, – заперечив лікар, – ми вже знайшли невелику лазівку і змогли зайти до її свідомості та поспілкуватися.

– Нічогеньке таке спілкування вийшло, – вередливо сказав асистент, знімаючи із лисої голови шолома, від якого йшов товстий жмут проводів до високої шафи у кутку, що миготіла різнокольоровими вогниками на своїх екранах.

Він скривився, потер живіт і запитав:

– До речі, інспекторе, а ви не знайшли у неї вдома ножа?

– Якого? – спитав поліціант.

– Великий ніж для нарізання м'яса. Із широким лезом. Із чорним руків'ям, – сказав асистент. – Дуже гострий.

– Не знаходили, – задумливо сказав інспектор. – Але за висновками експерта саме такий ніж міг бути знаряддям вбивства.

– Ось вам і результат! – радісно сказав лікар і повернувся до асистента – А чому ви перервали зв'язок? Підключайтеся назад до пацієнтки.

– Мені потрібна перерва, – заблагав асистент.

Він встав, поправив свого білого лікарняного халата і пояснив:

– Мене, між іншим, щойно випатрали!

– Це ж все уявно! – здивувався лікар.

– Але дуже неприємно, запевняю вас. Не розумію, чого вона на мене накинулася.

– Вас "завантажують" до її свідомості, але все залежить від того як вона вас сприйматиме. Яна відчуває, що ви хочете зруйнувати її власний світ, тож може, навіть, уявити вас якимось монстром, – пояснив лікар.

Крізь товсте скло інспектор розглядав сусідню кімнату, де прив'язана товстими ременями до ліжка перебувала Яна-"Марічка". На її голові був такий же шолом, який щойно зняв асистент. Здавалося вона спить і бачить гарні сни. На її губах грала посмішка.

– Вона здається щасливою, – зауважив інспектор.

Лікар став біля нього і сказав:

– Звісно. Вона щойно захистила свою маленьку фортецю, яку побудувала у своєму мозку, щоб заховатись від реальності.

– Гадаєте, що у вас вийде? – запитав інспектор.

– Впевнений, – відповів лікар. – Люди, які вбили своїх рідних, інстинктивно намагаються відгородитися від скоєного. Вони створюють свій власний світ, і опираються будь-яким спробам вивести їх з нього. Але завдяки нашій новій технології ми можемо проникнути до їх свідомості, розібратися у тому що сталося та, зрештою, повернути їх до реальності. То ж скоро ви, інспекторе, отримаєте всі відповіді на ваші запитання. А ми – на свої.