Потороча

Павучком-плавунцем ковзала думка по бурштину-часу. Проскочило життя яскравою зіркою в небі. А тепер тягнеться безчасся. Чи все ж таки всевіччя… Так і не пройшла по волосяному мосту. Затрималася, затримала, поки вежі*, коні, люди йшли через річку, вдалину, в життя. Діти йшли, кров її несли у всевіччя. А вона і ще дюжина залишилися. Знала, що позаду лише волосяний міст. Перша стріла припала в стегно — з колін стріляти теж можна. А друга вже під ключицю — лук не натягнути. І бубон до рук не взяти, але можна ще стукати по ньому лівою рукою. Почули там, на третіх Небесах, відгукнулися. Туди, на треті, їй не піти. Закрити б очі, обернутися до всього спиною та йти через волосяний міст, сподіваючись не оступитися. Там юртю біла, в ній вогнище тепле, забуття, спокій — та тільки діти, коні, вежі не далеко ще пішли, наздоженуть їх. Хто кров її, життя її, далі у віках понесе тоді?! І дивилася вона в прозоре небо, слабкою рукою стукала по бубону:

— Почуйте мене, предки! Я — кров ваша люта, гаряча, степова! Не дайте мені піти назавжди в землю! Почуйте!

Почули, відповіли. Вітер ураганний ніс пил в обличчя ворогам, жбурляв перекотиполе. Злива розмивала землю, осковзувалися їхні коні.

Ворожий кан зупинив свого коня над нею. Довго дивився, як розповзається червона окрайка мокрою землею, як шкребуть її пальці шкіру бубона. Вона очі не заплющила, дивилася в небо, низьке, похмуре.

Тонкою червоною цівкою витікало по щоці на розкислу землю життя, відраховували краплі останні миті. Набухали на губах кривавими бульбашками слова:

— Моя кров житиме на моїй землі, а твоя згине, на попіл, на багнюку піде… — Але навряд чи він зміг почути її останнє прокляття. Спішився, наступив ногою на руку, ламаючи пальці й лук, а бубон обережно відкинув піхвами, щоб не торкатися. Присів навпочіпки над нею, роздивляючись татуювання на лобі:

— Ти сильна, смілива. Достукалася до небес. Гарна будеш служниця. Поставлю тут камінь, а ти охороняти будеш мою землю до кінця віків.

І покликав когось помахом руки.

Цей старий був, страшний, вище третіх ходив. І нижче, до самого дна Чертогів. Рука в нього була холодна — змерзалася в темний обсидіан, у чорну смолу ще тепла кров. Не витікала більше на землю. Зминалося темною зваляною шерстю в горлі дихання.

— Десь має бути твоя оберіжниця, ти б її так просто не лишила, Птахо, — нишпорив він безбоязно руками й усміхався широким жаб’ячим ротом.

І знайшов, звісно. Лягали хрест-навхрест лляні бурі стрічки на обличчя. Не бачити тобі більше небес! Не кликати своїх предків. Гіркого полину насіння тобі в плахту! Не пам’ятати, не знайти тобі дітей твоїх. Наша ця земля тепер, і діти твої стануть наші.

Шкіра на бубні покрутилася під його долонею — наші пісні тепер тобі співати, Птахо! Наші слова повторювати!

Руки зв’язав, так щоб тільки трохи могла ними рухати. Під мою указку у свій бубон стукати будеш! Землю цю, що ми силою взяли, охоронятимеш!

А насіннячко, що під поясом ляльки, під самим серцем заховане в купі зваляної вовни, не знайшли. Маленьке таке насіннячко.

«Не буду! Не твоя вона! Подивимося, скільки ти на ній протримаєшся — змиє тебе водою, вітрами знесе. Не знайшов ти насіннячко! Не співають соколи пісні, ворога з неба б’ють. Пішли мої діти за річку, не дістати тобі!»

Тільки він її не почув. І добре.

Поховали, як водиться: ляльку-стражницю, в якої обличчя хрест-навхрест перев’язане, руки схрещені-зв’язані, в плахті насіння полину гіркого зашите, на груди поклали. А зверху камінь! Дівку кам’яну, охоронницю, поставили. Не вирватися. Хоч і лежить під лівою рукою вірний бубон. Пливуть у безчассі хмари білі в небі, шумить вітер, шермить дощ, безмовно падає лапатий сніг, котиться перекотиполе. Іноді тихо, іноді — гуркотять копита кінські, гримить важке холодне залізо. Тоді тисне так, що несила. Знову котить сила незліченна на її землю. Усю витоптали, на шматки порвали… Але сила до сили не приходиться. Сила духу, сила віри латає нитками часів розірване. На вигорілих полях знову пшениця, і волошки, і соняшники посолонь голови свої золотисті повертають у вічній течії життя. Плине час над нею, усе змінюється. І мова тих, хто ходить її землею, інша, але зрозуміла, бо мова і кров — вони нероздільні. Не той шиплячий клекот, що старий шаман їй у вуха вливав. Рікою на порогах тече, дощем весняним шумить, пташиними трелями розливається.

Всевіччя. Іноді приходять ті, що «чути» можуть. Просять. Своїм вона ніколи не відмовляє. Трохи може, бубон-то під лівою рукою. І насіннячко під поясом зв’язаної ляльки все ще живе. Що може, те й робить. Живіть, радійте, кров моя, життя моє. Землю бережіть. У ній сила наша.

А серед тих, що чужі, — поганою славою пагорб її повнився. Водило-морочило в чистому степу, навколо одного пагорба. Померзли-померли, захоплені сніговим бураном. Повпивалися до божевілля, один одного перебивши. Не багато вона може, не достукатися їй уже до третіх Небес, не піти до білої юртю в нижній світ. Але земля і кров, нехай за стільки років перемішана, що не розібратися, відповідають. Всяка буває спорідненість: за духом, за вірою, за землею рідною, що нікому не поступишся.

З тих, що до неї приходили, були ті, хто відає, і ті, хто просто чує. Відаючим простіше допомогти, їм лялька-стражниця зовсім не перешкода, навпаки — підмога. Ті, що чують, — тут уже як почують, що зрозуміють…

Останній, що приходив, зовсім безпутний був, хоч і вчений. Глібом звали. Усе грозився дівку кам’яну зняти й могилу розкопати. Дурень! Навіщо? Вгамуйся! Та й немає вже могили під каменем. Зсунувся колись схил, і камінь скотився. Його поставили знову нагорі, а кістки її, та бубон, та лялька — все донизу пішло, до дороги, що будували, і труби здоровенної, по якій отрута якась текла. Та й не бути їй уже живою, поторочею туманною блукати, людей лякати. І недовго — рознесе-розвіє вітром, водою поточною змиє в нікуди.

Начебто почув, навіть ім’я її розчув, ось що дивно. Став приходити зрідка з фляжкою, сідати, спираючись спиною на камінь, і розмовляти, як із людиною. Пісню іноді співав, як надто багато до фляжки прикладеться, щось там про майдан. Душевно співав, з болем і любов’ю. Звикла вона до нього, недолугого.

У дивний час, у зиму, прийшов він востаннє. Довго торував стежку через снігові замети. Одягнений був у якісь товсті червоні штани, притискав до грудей загорнутий у полотно згорток. Сідати під камінь не став, задишкувато сказав:

— Нема до кого мені більше йти. Така справа, Сахіне. Погана справа. Війна. Хлопці мої йдуть. Мене, старого, поки не беруть. Куди, мовляв, Василиче, тобі? Ледве ходиш. Ну, так і не ризикнув операцію на коліні робити, то що тепер? Ти он говорила — з колін стріляти теж можна. А вони мені, бутуси молоді: «А стріляти ти вмієш?» Хотів збрехати, та, однак, що брехати: не знаю, з якого боку братися, «білобілетник». Ніколи мені за це так соромно не було. Здавалося, навіщо мені це? А тут виявилося, що треба. Так треба, що душу рве. Пішов до директора, кажу: фонд треба евакуювати, це наше, а не їхнє! Той же оклад срібний, річ відома, світового масштабу. А він мені: мовляв, дочекалися, звільнять нас, і в хазяйські руки все перейде. Хазяйські?! З експозиції мені сигналізацію не зняти, а в запасник — у мене свій ключ був, на вахті брати не треба. Своє забрав — те, що копано, те, що моє! Черепки биті їм без потреби, а дещо для них — тільки гроші великі на аукціонах, а для мене — сутність моя! Украв, виходить, у нових господарів? — Він утнувся носом у полотняний згорток, що притискав до себе. — Але це ж наша земля! Що мені робити? Безглуздо питати в каменя?!

«Наша! Стояти нам, Гліб, на смерть і після смерті».

— Ось це ти правильно кажеш. Я знав, що недарма йду до тебе. Тримайся тут! — Він повернувся, поплескав по кам’яному плечу і повільно пішов униз із пагорба. Вона знала: там унизу в приміському селищі його юртю під синім дахом.

«Тримайся!»

Гуркотіло на всіх небесах. Тремтіла земля. Кров’янистою загравою заливало обрій. Не вперше. Але цього разу — зовсім страшно. На таке її сили не вистачить: розтікалася потоком її кров, перемішуючись із брудом, перетворювалася на попіл її земля.

«Почуйте мене!» — корчилася вона. Але всі Небеса до сьомого були наповнені вогнем і гулом. Тремтіли нижні Чертоги, хитався волосяний міст, погрожуючи обірватися під вагою тих, хто йшов по ньому.

Ухнуло так, немов клинок самого Вічного заданув по каменю, розбиваючи його вщент, розрубуючи землю. Звалився камінь, розколовшись на кілька частин, і голова кам’яна покотилася вниз. Закрутилося навколо небо, розкислий бурий сніг, пожухлі стебла ріп’яхів, дорога, забита залізними возами. А потім вдарило ще раз і ще. Вивертаючи землю навиворіт, її зотлілі кістки і все ще цілу чаклунську ляльку назовні. Порвалися пута на ганчір’яних руках.

Вона піднялася, чи то уривком туману, чи то згустком темряви. Небо над головою палало вогнем. Вона провела рукою по обличчю: стрічки хрест-навхрест усе ще трималися, пульсувало під ними татуювання на лобі. Але не було в неї сил їх зірвати.

Вона сіла і стала дивитися на дорогу, де різнокольорові залізні вози всі раптом зупинилися. Деякі намагалися розвернутися, але це було марно. Бо страшний залізний звір, що смердів смертю, виїхав на середину дороги, вивергнув полум’я з довгого носа — один із возів у хвості загорівся. Інший, жовтий, схожий на жука-сонечко, звір просто розчавив. Люди заметушилися дорогою під скрекіт і клацання.

Їй хотілося заплющити очі й нічого не бачити. Тільки не було в неї повік. А руки її немічні, і рот стрічками хрест-навхрест перев’язаний.

— Почуйте мене! — ворушилися безмовні губи. Не чули Небеса, наповнені вогнем і гулом.

Грудки землі знову бризнули на неї. А тут зверху звалилося ще щось важке, перевалилося набік, ляснувши наостанок чимось по плечу, згорнулося жалюгідним жмуточком під боком і схлипнуло. Вона встала на повний зріст, темною брилою мороку з тліючим під смугами тканини татуюванням. Схлипування завмерли застиглим зітханням. А потім із глибини ями її запитали, ледь проштовхуючи дихання:

— Ти хто?! Потороча?

Вона провела рукою по обличчю, все ще запечатаному хрест-навхрест, і кивнула. Потороча, як є — потороча.

«Ти ж мене бачиш! Почуй мене! — попросила вона. — Допоможи мені!»

— Я вже померла? І я теж потороча тепер, раз тебе чую? — сипло запитала дівчинка.

— Ти жива. І нічого такого в тому, що ти мене чуєш, немає. А я Сахін, — заспокійливо простягнула руку до дівчинки, а та, трохи забарившись, доторкнулася до напівпрозорих пальців вимазаною в багнюці та крові долонею. Кров була гаряча. Кров текла з рани і вливалася, розтоплювала чорну застиглу смолу в пересохлих венах. Рука наповнювалася силою.

— Сахін… — Кров була люта, така, що може порвати будь-які пута. Своя кров, хоч і змішана, але рідна.

Сахін піднесла забруднену руку до обличчя і відчула, як зотлілі смуги сповзають і опадають пожухлим листям. Ворухнув затерплими крилами птах на лобі, знову відчувши подих вітру; розімкнулися спечені губи:

— Я — Сахін! — піднявши голову до снігових хмар, знову пробуючи звуки на смак, вимовила вона. І спробувала посміхнутися. — А ти?

— А я Яся, — сказала дівчинка, — і я тебе бачу і чую. Яка в тебе шапка дивна, з вушками. І птах на лобі.

— Це сокіл. Сахін-сокіл. А ти Яся-легка, як вітер, так? Ясіра?

— Ні, я Ярослава-відважна. Мені подобається.

— Гарне ім’я! Сильне, — погодилася Сахін. — А там хто? — вона вказала на дивний козуб, у якому хтось чи то вив зі злості, чи то плакав зі страху.

— Це Люцик! Кіт. Тільки він, здається, зовсім збожеволів. Я теж, напевно. Ми все ж таки померли? Ти просто обманюєш?

— Ні, — похитала головою Сахін. — Ви живі. І я, здається, трохи теж, знову. А кіт — це хто?

Яся здавлено розсміялася, а потім закашлялася і заходилася в риданнях. Хто такий кіт? Як пояснити поторочі?!

Сахін стала на карачки і зазирнула в козуб, де утробним виттям заходилася незрозуміла істота, виблискуючи зеленими очима.

— У! Який лютий звір! З яких небес такий дух?! — відскочила спочатку, а потім знову простягнула руку — кігті прокреслили зап’ястя трьома смугами, що спочатку наповнилися чорною смолою, а потім раптом — яскравим, гарячим. Червоним закапало в розкислий брудний сніг. Знову застрекотіло, і грудочки бруду посипалися в яму. Яська впала в калюжу на дні. Звір зашипів і став шарити лапою, намагаючись дістати ворога. Але кігті підчепили з бруду зотлілу ляльку.

— Дай! — крикнула Сахін.

Рука, подряпана котом, відчула шорстку зваляну тканину, зімкнулася, комкаючи ляльку, шукаючи найголовніше. Насіннячко, малесеньке, пальцями не намацати, тільки душею, що ще жива. Стліли твої пута, зірвані рідною кров’ю смуги на обличчі, розвію насіння гіркого полину на твоїх дітей, старий шамане! Я Сахін! Ось моє насіннячко! Я ще є! А ти?!

— Сильний звір, лютий звір, дух добрий, — лагідно примовляла Сахін, ховаючи свою ляльку під облямовану хутром безрукавку, під груди, там, де серце ще не народжених б'ється.

З дороги все ближче й ближче наближався страшний скрекіт. Яська згорнулася в калюжі, підібгавши коліна до підборіддя, як лежить дитина під серцем. Як укладають небіжчиків.

— Я стількох народила і стількох у землю поклала. Так почуй мене, Велика Мати Умай. Цій ще не час. Нехай твою кров несе далі!

Брели по небу важкі хмари, вагітні снігом, як отари овець. Як і Умай, Сахін багато років камчу** сама тримала: дочки старші пішли в інші кочовища, сини кану служили… молодші — за них вона і вийшла тоді з луком і бубоном. Полину тобі гіркого, тварюко проклята! Затисну в руці камчу, та й піду посолонь — візьми мене, суко стара! Це моя земля, мої діти! Зі мною посперечайся спочатку!

Рука подряпана слабка все ще, але примарну камчу з-за халяви витягнути може. На один помах мене вистачить, а там ваша справа, ваше рішення, предки з третіх Небес і Велика!

Вирішили, що жити. Поривом вітру понесло спочатку дрібні сніжинки, а потім усе густіше, густіше. За білим лапатим снігом не стало видно дороги. І скрекіт потонув десь у подиху хуртовини. Тільки от у глибині цієї ями, у холодній воді й розкислому снігу, як на дні Чертогів, замерзне, перетвориться на темну густу смолу яскрава жива кров. Треба йти. До вогнища, до тепла, до життя.

Єдине тепле вогнище, про яке знала Сахін, було десь унизу, під синім дахом кам’яної юртю. А в такій хуртовині, що наслали з Небес, не видно ні зги. Можна вічно блукати, доки не провалишся в смоляні озера Йерлека.

Не літають птахи в таку погоду. Звичайні птахи. А сокіл, той, що на лобі, піднятися зміг: варто було тільки провести пальцями по татуюванню. Між сніговими хмарами й палаючими вогнем війни Небесами, розрізаючи гострим крилом сніг, вогонь, смерть, загортаючи в тугий вихор повітря й життя маховими пір’ям, ловлячи висхідні струми повітря. Вгору! Над усім цим, ближче до третіх! Ось він, синій дах юртю.

— Треба йти! — сказала Сахін так, що Яська ослухатися не наважилася. Вчепила негнучкими пальцями в козуб із котом, поправила лямку рюкзачка і пішла, ледве переставляючи ноги, вниз із пагорба. Іноді падала, раз навіть перекинулася, проборознила кілька метрів боком по схилу, думала, не встане вже. Але темна тінь у круговерті снігу раз по раз наполегливо повторювала:

— Треба йти. Там тепло, там вогнище.

Ясьці вірилося і не вірилося, але дуже хотілося в тепло. І відмовити цій темряві, із закрученими навколо шапки косами, що здавалися рогами, сил не було.

— Треба йти…

— Я не можу йти більше, — сказала Яся, коли вони вткнулися в паркан, — ніг не відчуваю.

Вона сіла на якусь колоду, поставила на коліна козуб із котом і вперлася в нього чолом.

— Нічого, нічого, посидь трохи. Майже прийшли. Мені й справді краще самій до нього йти, бо як би стріляти не почав, якщо є з чого. Я швидко обернуся.

Двері перешкодою не стали. Будинок був темний і холодний, тільки в маленькій прибудові-кухні в печі горіли абияк шпурнуті дрова, стріляли іскрами на підлогу. А заслінка труби була відкрита погано. Гліб сидів за столом, так само, як і Яся, уткнувшись чолом у стільницю. Поруч стояла майже порожня пляшка, і на розгорнутому полотні лежали «вкрадені» з музею експонати. Він не спав; здається, беззвучно плакав. Плечі здригалися.

— Угоріти вирішив! — закричала Сахін і хотіла дати йому ляпаса. Тільки він її не чув, і доторкнутися вона до нього не могла. Сахін заметушилася по кухні, але всі ці дивні нові речі її не слухалися: не падали, не билися.

Сахін знову кинулася до Гліба, намагаючись його торсати, та все даремно.

Потім вона побачила те, що лежить перед ним. Серце аж забилося: такі знайомі речі! Рука сама потягнулася: кинджал — так зручно влаштувалося в долоні руків’я із соколом, голки кістяні — скільки такими зшито, наконечники стріл — на совиному оперенні багато вона їх підняла в небо, всі лягали точно в око здобичі чи ворогові; кістяні накладки, з любов’ю різані, щоб рука не ковзала по руків'ї лука, по отарах овець, по ланях, по звірях лютих…

Сахін вхопила голку, і та звично лягла між пальцями. Вколола Гліба в безвольну руку. Той схопився, очі мутні.

— Сахін?! — відсахнувся Гліб. — Ти? Я помер, чи що…

— Живий ти! — зло відповіла Сахін. — Тільки слабкодухий! Самому собі життя вкоротити — це боягузтво! Ти навіщо мене питав, що робити?! Я сказала: боротися треба і жити до самої смерті. А коли вона прийде — то не тобі вибирати! Тобі вибирати, як жити!

— Боягуз, так, — прошелестів Гліб. — Та що я можу…

— Що можеш, те й роби. Руки не складай! Пішли! Допомога потрібна.

Спочатку Гліб вирішив, що це просто замет намело на колоду біля паркану.

— Розбуркуй її! Буди! Клич! Яся! Яська!

Сама дівчинка йти не могла. Гліб закинув її руки собі на шию і, згорбившись, поволік на плечах. Пластиковий козуб, на рукояті якого мертво стиснулися Яськині пальці, боляче ляскав по грудях. Як Гліб їх обох подужав, незрозуміло, тільки, здавалося, допомагали ззаду.

Дівчинка була наскрізь мокра і брудна, її трясло в беззвучних риданнях.

Гліб опустився на табуретку. Він почувався, немов медуза без кісток, яку в шторм розбивало на мілководді об каміння. Електрики й газу не було, насос не качав воду, котел не грів, телефон мертвий. Десь на східній околиці селища стріляли, скоро й сюди доберуться. Що може він зробити?!

— Вставай! Ти питав, що робити? Так роби, роби хоч щось. Чи ще раз уколоти голкою? — сказала Сахін. Цілком матеріальна, вона стояла посеред кухні, рішуче схрестивши руки.

І Гліб піднявся. Криниця у дворі. Дрова теж нарубані за звичкою. Заслінку перевірити, піч ще більше розкочегарити… Добре хоч стару кухню вирішили не ламати, так нову хату до материнської й прибудували.

І якось розходився Гліб. Такої бурхливої діяльності він уже давно не розводив. Коли зі звуків стало зрозуміло, що ці зайшли вже на його вулицю і йдуть по хатах, перевіряючи, Гліб був майже готовий. Укутана, лежачи на тапчані, Яська горіла жаром, але ліки він їй уже дав. Увесь брудний одяг довелося запхати в ящик з овочами, що стояв біля входу, і картоплею присипати. Кіт утік невідомо куди, та й грець з ним. Куди він із закритого будинку подінеться? Відмітини на руці він уже Глібу залишив. У, лютий звір!

— Що ось це червоне, чим ти їй руку мажеш? — запитала Сахін, дивлячись, як Гліб обробляє порізану руку дівчинки.

— Щоб зарази не було в рані. Йоду не знайшов, тільки фукорцин.

— Намаж її всю цим, де видно, дрібними крапками, особливо обличчя. Скажеш, що в неї висип. І сам, коли прийдуть, кашляй, якомога голосніше. Зрозумів?

І порада виявилася досить непоганою. Не цікавий був їм старий, який надривно кашляв і простягав тремтячими руками документи, — заплював усе, виродку! Дівчинка, досить доросла, але вся вимазана якоюсь гидотою від зарази, — теж не хочеться близько підходити. І взагалі що на цій старій кухні робити? Домом пройшлися, але без особливого ентузіазму. На горищі вив хтось, коли відчинили дверцята, метнувся ледь не в обличчя і зник у покладах мотлоху.

— Це кіт, — пояснив дідок і аж зігнувся у нападі кашлю.

І взагалі погано було в цьому будинку. Немов хтось стояв он там, у темному кутку за сервантом, чи там, за шторою, і дивився з ненавистю, що холодила спину. Старший групи відмахнувся б, але відчуття нагадало йому прокляті гори, понад два десятеліття тому... Зараз, як і тоді, аж засвербіло під лопаткою. З кожного вибитого вікна, з кожних зламаних дверей, з кожного розбитого даху. А найстрашніше, що знаєш — у живих там нікого не залишилося. Йти треба з цього будинку геть!

Забрали тільки нову мікрохвильовку і шмат сала з морозилки. Навіщось побили частину банок у погребі, та Гліб і не засмучувався, йому стільки не треба, за звичкою робив. Донька ніколи не приїжджала. Тільки навіщо бити, не розумів. Зі злості? Він дивився на все, як на ураган, що раптово налетів, — нежива, нерозумна стихія, нічого людського. Просто тому, що можуть. Головне, старенький ноутбук не взяли — там одне кріплення екрана на ізоляційній стрічці, Гліб його навіть не закривав, а клавіатура вже така стара, що довелося підключити знімну. Місцеві умільці за рідну клаву назвали несусвітню ціну. Тож пощастило — були хати й багатші, на Глібов непотріб уже не зазіхнули.

Десь через годину, на світанку, під'їхала Віра, голова селищної ради, на своєму старенькому «джиміку». За нею, як завжди схиливши по-пташиному до плеча голову, йшов Михась. Був він, як говорили в селищі, злегка не в своєму розумі. А Олька так і в очі говорила — юродивий. «Він просто інший, — знизувала плечима Віра, — розлади аутичного спектра, це просто означає, що світ бачить по-іншому. Він усе розуміє, просто говорить мало і впертий». Вона Михася без чоловіка, який зник, щойно стали зрозумілі дивацтва дитини, піднімала. Михася, свій маленький бізнес — пекарню, і селище заодно. Асфальт, дитячий майданчик, стадіон, крихітна амбулаторія, куди вона Маринку-фельдшерицю приманила… Тут усе й не згадаєш. Віра — їй ім’я дуже пасувало, справжня віра, яка ламає будь-які перепони. Це вона, коли давно ще перший потік біженців пішов, шукала їм роботу, і багато хто осів тут, та ж Маринка. Коли в Олькин онук сильно захворів — це Віра ходила від хати до хати, збираючи гроші, писала в якісь благодійні організації.

— Ти як тут? — запитала вона в Гліба, який курив на ґанку.

— Три сигарети залишилося, — відповів він. — А там що?

— Грабують помаленьку. Обладнання, яке могли, з пекарні з корінням вивернули. Знаєш, плазму нову не шкода і кондей теж, хоча навіщо він їм без зовнішнього блоку. І чайник сперли без зарядки. Може, додумаються і повернуться. А може, не додумаються… Я вже й не знаю. Дике поле! Кочівницька навала… Але за пекарню плакала. Що в мене ще є? Мій Михась і мій хлібець. Тільки кредит нещодавно закрила. Та й добре б, якби хліб пекли, так на металобрухт усе… Тобі ось декілька паляниць з останньої випічки закину, ще комусь із сусідів. Частину потоптали. Я в місто поїду, але не хочу Михася із собою везти. Нехай у тебе посидить. Тебе він любить. Казки, мовляв, красиві дядько Гліб розповідає, а я малюю. Он навіть альбом узяв і олівці свої. Підвал у тебе теж хороший. Якщо що — біжіть відразу, ховайтеся, з нашого боку відповідь буде. Боюся я Михася через блокпости везти, упертий, — вона обсмикнула рукав Михасевої куртки, ховаючи під нею різнокольоровий плетений браслетик. — А тобі сигарет привезу, якщо роздобуду. Що ще треба? Люди мені тут списки накидали. Магазин же теж рознесли весь.

— Не треба мені сигарет, — глухо сказав Гліб, — давно треба було кинути. Мені б краще антибіотиків, Віро, а? Та ти зайди-зайди, на порозі погана справа розмовляти. І сама знаєш, ні світла, ні газу з вечора немає. Сидимо в старій кухні, грубку топимо, а холодильник потік, і воду насос не качає.

— Михась із колодязя допоможе води натаскати, а консерви, коли воля божа, із міста і тобі привезу. А антибіотики тобі навіщо? Тут складно. Зрозуміло, що вони в амбулаторії шукали, тільки забрали або розтоптали все. А з аптеками, думаю, у місті біда.

Віра зайшла і стояла біля печі, гріючи руки. Гліб обережно підняв ковдру на тапчані — Яська хрипіла уві сні, на лобі виступив піт.

— Ось нащо!

— Це хто?

— Це Яська з Окружної, як дійшла, не знаю.

— Там же всіх… — Віра осіклася. — А що в неї з обличчям? До тебе з перевіркою не приходили, чи що?!

— Виходить, не всіх. І приходили, тільки я так удавано страшно кашляв…, а ось це в неї на обличчі фукорцин, я їм сказав, що в неї висип уже другий день. Взагалі-то в неї рука порізана, я тільки руку хотів обробити. А потім усю її розфарбував. Так мене напоумили, не знаю, може й нерозумно. Тож довго вони не затрималися — мікрохвильовкою і салом відбувся.

— Мудро напоумили. Легко відбувся, — сказала Віра. — А жарознижувальне є? Але вони ще повернуться, а може, інші. Або донесе хто.

— Хто?

Віра мовчки кивнула кудись через дорогу, Гліб фиркнув. Олька-самогонниця. Чекала, чекала і дочекалася.

— Жарознижувальне ще є, але теж ненадовго. Допоможи, Віро! Заберуть вони дівчинку! Ти ж голова селищної ради. А тут, дивись, яка дивовижний збіг.

Гліб дістав Яськині документи, які сушилися на полиці. Знайшов свідоцтво про народження і свідоцтво про шлюб батьків.

— Боюся, що її мама так і залишилася на Окружній. Яська каже, вона її з машини випхала. Яська з козубом котячим у кювет вивалилася, а машина піддала газу, хоча там далеко в заторі не розігнатися було. А потім загорілася, а далі дівчинка пам’ятає погано. Бігла вгору по схилу, стріляли, в яму з водою звалилася, сніг пішов. Брела, брела в завірюсі й сюди добрела, мій же будинок на околиці. Усі документи, які тільки можна, їй у рюкзачок запакували. Ось і дивись — мати її в дівоцтві Ковальчук. Як і я. Я сказав цим, що два тижні тому до мене племінниця з донькою приїхала: мені допомога кульгавому потрібна, вона роботу в місті знайти хотіла. А вранці, мовляв, учора подалася до матері в село, дурепа, до ночі обіцяла повернутися. Але як би вона повернулася? Нічого, кажу, день-два, ось наведете ви тут лад, хлопці, вона і приїде, а поки ми тут сам-двоє хворіємо.

— Мудрований ти, Гліб, недарма професор, — підморгнула Віра.

— Кажу ж, напоумили мене, професорство тут ні до чого, — буркнув Гліб.

— Ти розмови цих напоумників потри в телефоні. І взагалі, моя порада — скинь усе до базових налаштувань і контакти видали. Вони телефони шерстять.

— Цього напоумника в телефоні немає. А телефон потру, твоя правда.

— Давай домову книгу. Заднім числом впишу Яську та її матір, як тимчасово проживаючих. Печатка в мене є. А ти шукай листок, а ні — два. І ручку. Напишеш на моє ім’я заяву, я її кудись у теку сховаю. І ще одну заяву, у школу. Я Катю Олександрівну, завуча, попрошу, поки там директриса від щастя «звільнення» танцює навколо нових господарів, Катя дівчинку тихенько проведе. Вона цим займається, у неї адміністративний доступ. Скажуть вчитися дистанційно — будете вчитися. Але це все, Гліб, ненадовго… Боюся я, що відберуть. Їм діти наші потрібні.

Михась під час розмови по-хазяйськи розташувався за столом: альбом, олівці за кольорами спектра педантично розкладені. Лінія за лінією — на абсолютно чистому аркуші проступала фігура, набуваючи чітких обрисів і об'єму. Жінка в хутряній безрукавці з важкою нашийною прикрасою: звірі люті, ікласті, звірі добрі, рогаті біжать по спіралях. Шапка дивна з вушками, за які коси товсті закручені. На лобі татуювання: птах крила розправив.

— Це хто? — здивувалася Віра.

— Сахін, — просто відповів Михась.

— Ти де це побачив?!

— Там! — Михась мотнув головою в кут між тапчаном і грубкою. Віра обернулася, а Гліб зі страхом відірвав очі від паперів.

У кутку було абсолютно порожньо. Віра просто кивнула, Гліб зітхнув.

Закінчивши, Гліб знову всі папери на полицю поклав і стародавньою праскою, в яку вугілля засипати належить, придавив.

— Не став її хоч на попа. Боронь боже, упаде комусь на ногу, — чомусь сполошилася Віра. Можливо, боялася, що така цікава річ приверне увагу Михася. Хіба мало що він там розгледить у залізяці старій.

— Пхе! — сказав Гліб, але поставив праску на підошву, щоб стійкішою була. — Ніколи не падав, звички такої не має. Прабабчине придане. Хотіли викинути, як у кухні ремонт робили. Я не дав: їсти не просить, а мені дивитися приємно.

Віра тямущо кивнула і пішла у двір. У відчинених дверях, облита світлом похмурого ранку, вона обернулася:

— Обережніше будь!

— І ти будь! А я за Михасем нагляну.

Наступні дні більшу частину часу Міхась проводив із ними. Віра моталася, намагаючись допомогти людям хоч чимось.

— Не тягай його за собою, — сказав їй Гліб. — Небезпечно. А в мене льох справді міцний. Уже перевірили. Закруток повно. І Яська з ним не плаче.

А в кота виявилась дивна, але вельми корисна особливість: він незбагненним чином відчував початок обстрілу і починав вити й метушитися кухнею, зганяючи всіх із теплих місць.

— Лютий звір, дух обережний, — любила примовляти Сахін, — зло відганяє.

Люцик і справді відчував зло. Одного разу він став кидатися на вікно в кухні, намагався пролізти крізь вузьку шпарину кватирки. Михась, якого, на відміну від Гліба, кіт хоч іноді слухався, забрав його на руки. Люцик не виривався, але страшно шипів. Гліб вийшов на ґанок і запитав:

— Ти чого там у моїй порічці забула, Ольо?

— Та курча кудись пропало, думала, раптом до тебе забігло. Хвіртка в тебе вся нарозхрист… А хто це в тебе в кухні живе?

— Так внучка начебто двоюрідна.

— Це звідки ж у тебе внучка? Леська твоя навряд чи народить, — єхидно хмикнула Олька.

— Як же ти, Олю, все так проґавила?! Ну, зять у запої був, зрозуміло. А до мене племінниця приїхала із Зелених Хуторів із донькою. Роботу шукати — кредит за безпутного чоловіка сам не виплатиться. Сама знаєш… Так знайшла, але зміна по дванадцять годин, до світла поїхала, з останнім автобусом повернулася, а як зміну здала, то, дурепа, подалася в село, до матері, гостинчиків відвезти. Саме час! Ну, нічого, зараз нова влада порядок наведе — повернеться, — з ентузіазмом вигукнув Гліб. — Дівчинка-то хворіє, а мені дивись за нею. От допомога мені старому від родички, ич, Оль?! І лікаря не викликати. Може, вітрянка, може, скарлатина чи коклюш… Ти, Оль, на скарлатину хворіла в дитинстві?

Олька позадкувала і чкурнула на вулицю. Тим паче, що до її хвіртки під'їхав зелений військовий джип. Трійця, що вивантажилася, по-хазяйськи штовхнула хвіртку і пішла в Олькин двір.

— Біжу, біжу, хлопці. Усе вже готово!

Торгувала Олька самогонкою за гроші, а інформацією — вже просто для душі. Гліб знав, що був ще один рейд селищем: тепер уже йшли прицільно, на кого вказали Олька і директриса школи — у кого родичі служать, хто думки крамольні висловлював. Будинки догори дном перевертали. І телефони. Когось забрали — так і не повернулися, пропали.

Коли через кілька днів зв’язок ненадовго ожив, то виявилося безліч пропущених дзвінків. У музей Гліб зателефонував і сказав, що з тиском погано, лікарняний не взяти, поки що за свій рахунок. Директор наполягав:

— Тут повну інвентаризацію проводить нова влада, треба присутність усіх голів кафедр, запасники переглядають, — з якоюсь навіть гордістю повідомив він.

«І тут грабують», — подумав Гліб, але відповів, що ключ від його відділення запасника є на вахті, і, зрештою, є заступник. Що в нього там тільки черепки биті, мотлох струхлий, є кафедри й багатші. Але виявилося, що заступника-то й немає. Пропав.

«Ех, Гришко Степановичу, сподіваюся, встиг до сина виїхати… хоч би не по Окружній їхав. І ніхто не здав би, де твій син зараз. А з рештою ви там самі розбирайтеся: зупинити мені це не під силу, а дивитися на це я не зможу».

— Я з тапчана піднятися не можу, Василю Олександровичу, не дістатися мені до міста, трохи оговтаюся і тоді. — Шукайте, шукайте, там чорт ногу зломить в запаснику. А канський кинджал із соколом на рукояті, голки і стріли — це моє!

Усім іншим коротко відписався: «Живий». І тільки на найголовніші дзвінки, щоб відповісти, довго крутив телефон. Потім усе ж таки зателефонував:

— Лесик! Я живий! Усе добре, просто зв’язку не було.

— Тато! — схлипувала донька. — Татку, як ти там?!

— Слухай мене, Лесик! Не перебивай! Раптом знову зв’язок упаде… Я тебе, моє Лисеня, дуже люблю. І Томку там обійми. Й… — але тут знову загуркотіло, і зв’язок пропав.

«Встиг», — Гліб кинувся відчиняти важкі верхні двері підвалу, а Михась вже допомагав іти все ще слабкій Ясьці. Люцика він тримав під пахвою, і той слабо звивався, але не дряпався. У отворі дверей маячила Сахін.

Двері до підвалу тряслися цього разу не особливо сильно, та й це другі нижні — звикли вже, напевно, не так страшно, як було першого разу. Гліб спорудив стіл, поклавши дошки на чотири чурбачки. Табуретки позносили. Щойно дали електрику, вони зарядили все, тож двох ліхтариків на акумуляторах вистачить надовго. Цього разу банку вишневого компоту відкрили. А Михась приніс із собою гостинчик, баночку з медом — завів він собі, виявляється, цього літа один вулик — і тихо, по-дорослому, сказав: «Якщо все добре, то я навесні ще два візьму». Яська знайшла собі заняття: на білій кухонній скатертині вишивала облямівку. Скатертина велика — справа довга. Та ще головне, чим вишивати. Вишивальної голки не було, муліне теж. Зате була голка кістяна, в її вушко легко проходили вовняні нитки від старих розпущених светрів, шарфиків. Це її Сахін напоумила: кістяну голку вона могла взяти у свої руки, а щойно нитка торкалася голки, то й вона вже потрапляла у владу поторчі. Сахін показала Ясьці, як стібки робити, як візерунок складати: ось — птах-сокіл, а це — квітка Умай, сонце, вежа, кінь…

Сахін казки розповідала, про людей, богів і духів. Гліб слухав, кота гладив обережно, пам’ятаючи про кігті:

— А ти, звір-Люцик, виявляється, можеш злих духів ганяти. Ростом ти, щоправда, не вийшов. Але люті в тобі…

Кіт схвально мурчав, Михась малював.

У сивому тумані над степом проступала юртю. На ергенеці червоний візерунок: на переплетення колючих квіток схожий. Кобили сріблясті, тонконогі, буйволи круторогі, золоті, овець чорних не злічити — багате кочовище у Матері-Умай. Сама вона з господарством справляється. Їй навіть Вічний не указ. У степу вона камчу в руках тримає. Він там високо, йому семи Небес вистачає. Як Умай камчею вдарить, так і буде. За справедливістю, за законом. За відібране життя — життям розплата. За зраду — на саме дно Чертогів. За дітей — як би не довелося едек** три рази по три повертати. Усе просто.

— Страшні! Але красиві, — сказала Яська, відриваючись від вишивання і роздивляючись намальованих Михасем пазуристих червонокрилих зміїв і якихось зовсім уже чудових створінь, яким і назви не було. — Злі?

Михась похитав головою:

— Не злі, не добрі. До кожного по-своєму.

Над степом — Небеса. Десь у недосяжній висоті — Вічний. А між ним і людьми — сходинки. Мало кому ними пройти вдається, високо піднятися. А самі Небеса духами заселені. Своїми, чужими, не добрими, не злими. До кожного по-своєму, по справедливості.

Нижче степу — Чертоги. Туди йдуть душі, що Небес недостойні. Там озера сліз людських, там вічна напівтемрява. Там, якщо тягар твоїх справ, поганих і добрих, урівноважений, можна і по волосяному мосту пройти, не зірвавшись у смоляні озера, на саме дно. Тиша, вогнище тепле, забуття. І надія, що колись Умай твою душу знову в степ забере.

— Не туди гатять, — прислухаючись до звуків, сказав Гліб. — Підказати б нашим. Тільки як?

І так йому ця думка з «підказати» засіла в голову, що теж до якихось Небес достукався, що відповіли.

Але спочатку на шматку щільного обгорткового паперу Гліб почав малювати околиці. Коли зрідка зв’язок вмикався, наносив на карту сітку координат. Михась допомагав: хоча Гліб і був проти, але хіба тут відженеш. Сахін дивилася мовчки. Мапу малювали довго, ховали в обрізок труби, що від ремонту будинку залишився.

А потім в одному з месенджерів прийшло повідомлення від Жені, колишнього аспіранта Гліба. Він шукав Григорія Степановича на прохання його сина. Тут нічого Гліб втішного сказати не міг. Пропав Гришка, ніде не з’являвся. І якось манівцями Женя все намагався з’ясувати, що там навколо селища, особливо в старій промзоні на сході.

Якщо це був той самий Женя, то Гліб знав, де він служить. Виходить, почули його бажання Небеса. Або не почули? І це зовсім не Женька, а провокатор?

— А ти його запитай щось, що тільки ви вдвох знати можете, — порадила Сахін, вислухавши сумніви Гліба.

— Ми вдвох? — задумався надовго Гліб. А потім просвітлів обличчям, усміхнувся: — Спробую! У нього в дипломі друкарська помилка була в даті. Може, ніхто б і не помітив, крім мене, керівника. Ми чомусь часто її потім згадували, все, мовляв, змішалося, «коні, люди», пси.

І Гліб написав:

«Як думаєш, Оленка Ясько встигла з Шарукані виїхати до того, як туди „пси війни“ дісталися?»

«Вічно докоряти будете, Глібе Васильовичу! Сто років у неї було. Та й Ярік свою Оленку ніяким би псам не залишив».****

І тоді Гліб відповів:

«А що мені, старому, ще робити, Женю? Тільки всякі дурниці згадувати з минулого життя. Та ще гуляти, корисно для нервів та іншого здоров’я. Я собі призначив таке завдання, щодня хоч трохи проходити. Завтра ось зібрався до амбулаторії пройтися. Та й гуляти можна і на моєму дирчику, все свіже повітря. З бензином, звісно, не дуже, але я запасливий».

«Гуляти — це добре. Тільки коліно не перенапружуйте. А чат я потру».

— Піду! Наші дрони вони глушать і збивають, ти ж сама бачила! А я тихесенько, по землі, — упирався Гліб на всі вмовляння Сахін про небезпеку, про хвору ногу.

— Дурнило! Послухай мене! Виведи мене ось сюди, — і вона ткнула пальцем на мапі в східну околицю селища. Там колись був магазин. — Візьми свою торбу і піди, скажеш, якщо запитають, що сподівався, раптом працює. За пару днів усе намалюю.

І Гліб із торбою зашкутильгав до магазину. Туди через погано забиті вікна залітав вітер, вив, метушився порожнім приміщенням, немов загублений пес.

«Дрони, хех! Бачила я вже ваші дрони. Мій сокіл бачить краще, і не збити його, — доторкнулася Сахін татуювання і викинула долоню вгору. — Піднімайся на крило! А мапу вашу я запам’ятала».

Олівець Сахін у руки все одно не давався, нова річ. Тоді Яська придумала відламати грифель і примотати його до кістяної голки. І справа пішла. Порожні квадрати на схід заповнювалися. Багато чого бачив із повітря сокіл.

Гліб тільки один раз вийшов із Женею на зв’язок, молячись усім силам на усіх Небесах.

«Телефон до дідька зноси, до базових налаштувань! Сам закопайся там глибше в підвал. Тримайся, Василичу!»

Гатили точно й методично по квадратах. В пух і прах, як сказав Гліб, потираючи руки. Щоправда, і їм трохи прилетіло збитого. Прямо у двір. Ну, що ж відкат, він такий. Хтось про карму скаже, а Сахін, як завжди, про справедливість Умай і едек. А решта сказала, що льох копаний добре, зовсім навіть і не страшно.

Коли вранці вийшли з підвалу, то виявилося, що зрубало, немов ножем, яблуню і влучило прямо в пластикову кришку, що прикривала вигрібну яму. Судячи з усього, це був лише уламок і потонув він у нечистотах.

— Хоч би ніхто не провалився, — зітхнув Гліб. — Спробую з вулиці дошки, що під парканом, перетягнути, хрест-навхрест кину, зверху брезентом затягну. Тільки дошки трухляві…

— То хто провалиться? — розважливо запитала Сахін. — Ти з Яською і Михасем знаєте. А чужим тут ходити нічого. Особливо їй, — зі-зла примруживши око, Сахін дивилася через паркан на Олькину хату.

У Гліба була ідея «підмогти своїм», її Сахін виконала. А в Сахін була інша думка, що не давала спокою. Голки, кинджал, це все вона в руки взяти могла. А ось лук її, зламаний ворожим каном, лук її — продовження руки Сахін, невід'ємна частина її єства… залишилися тільки накладки рукояті та наконечники стріл. Але камчу ж зотлілу вона змогла витягнути. А тут лук і стріли — частина її самої. З ними вона б пішла і через волосяний міст. Треба тільки уявити! Дід Кайдум її лук робив. Довга це справа: ріг, дерево, жили вибирати, клей варити, шкіру тонку виготовити, духів просити. Тільки під руку Сахін лук і робився, нікому більше не підійде. От і треба згадати, як. Спочатку для «живота» лука знайшли підходящий ріг і духів вмовили звести руку майбутнього стрільця і лук в єдине ціле. Варили клей, вівцю чорну зарізали, крові додали, щоб проклеїти на «спині» жили. Лук народжувався довго, майже як дитина. А кан його зламав чоботом. Але ось — знову Сахін свій лук, хай і примарний, колише на руках, як молодшого, останнього сина. Кручена тятива лягає на «вушка», чорною кіптявою війни з розбитої яблуні маже Сахін плечі лука: не для полювання і прожитку, а для битви і помсти витягла вона його з безчасся. На примарні древка кріпляться строкате пір’я та іржаві наконечники стріл, що приніс Гліб. І, вигнувшись у єдиному пориві сили, Сахін відправляє їх у політ.

Добре лягли, купчасто, точно. Щоправда, півночі потім виколупувала їх кинджалом зі стовбура яблуні. Зате Ольку відлякала, такого страху нагнала. І не поскаржитися ж нікому Ольці: скажуть — з п’яних очей тебе білочка рогата ганяла.

Залишалося тільки цей новоотриманий, хоч і примарний, лук випробувати у справжній війні. І себе теж випробувати. Хоч і стара, і загусла кров, але це моя земля, мої діти!

Довго сокіл літав без толку, поки не вистежив.

— Дивись уважно, тут десь озерце і поворот. Дивись, щоб у вибоїну не вскочити, — сказав водієві старший групи.

Вона вийшла їм навперейми на цьому самому повороті, натягнула лук — до машини залишалося кроків п’ятдесят, світло фар металося вгору-вниз, коли вантажівка підскакувала на вибоїнах. У цьому світлі обличчя її виглядало страшною кам’яною маскою, коси, закручені на шапці, — рогами.

— Що за чортівня?! Гранотомет у неї, чи що? — крикнув водій і крутнув кермо вліво.

Вона спустила дві стріли, одну за одною, особливо не цілячись. Нехай струхнув її лук, з'їла іржа наконечники стріл. Не проб’ють прозорий щит машини. Але страх, ваш страх на цій не вашій землі, вб'є вас точніше, проб'є все, дійде до серця тугим, гарячим клубком. Розірве його, виплеснеться і розтечеться, вбираючись у землю. Не хотіли піти — залишитеся! Залишитеся, роблячи цю землю сильнішою і родючішою.

— Я стара, але жива, нова кров тече по жилах! Смерть вам, шакалячі діти!

Хто б міг подумати, що її, поторочу безтілесну, від вибуху так кине в багнюку, в очерети. Мабуть, вона більше жива, ніж думала.

— Де тебе носило, Сахіне?! Що там горить? — запитав Гліб, коли Сахін з’явилася під світанок.

Вона засміялася зле:

— Ти чоловік мені, Гліб? Я камчу сама тримаю вже майже десяток весен!

Він згорбився, прикриваючи від вітру недопалок, і відвернувся.

Вона хотіла сказати, що й гадки не має, що горить. Що це не його справа. Але це було йому необхідно, щоб почуватися потрібним.

— Туди б ти зі своїм коліном не добрався: між дамбою і заплавою дорога розкисла, пішки не пройдеш, навіть на дирчику твоєму не проїдеш. А я ось лук навчилася уявляти. Вони-то вирішили, що якийсь «гранатомет». А це ж усе, як дух чужий із третіх Небес: страх стає справжнім і вбиває. А вибухнуло воно саме, як перекинулися в канаву. Добре, тебе там не було. Пошматувало б. А мені що — як ти любиш казати: з гуски вода. Хоча теж жахнуло сильно, з якоїсь твані вибиралася. Чи ти боїшся, що на вас із Яською по моїх слідах вийдуть? Так немає слідів у поторочі.

— Мені шкода, що моїх слідів там немає, — сказав Гліб, гасячи недопалок у бляшанці.

— Є там наші спільні сліди! — відповіла вона. — Тільки зась їм їх знайти!

Здається, йому стало легше.

Сахін сіла з ним на ґанок і запитала:

— А з донькою в тебе що?

— Та посварився я з донькою. Хоча ніби й не сварився. У серцях сказав: «Живи своїм життям, якщо мене не слухаєш». Так навіть не телефоном, а писульки якісь у месенджері, привітання зі святами надсилали. Про те, що нас посварило, — ні слова. А з Нового року вона і писала, і дзвонила, та я слухавки не брав. Усе просила: «Їдь звідти, тату! Їдь до нас. У нас із Томкою будинок великий. Їдь!» От ще! Усе тут кину, з Томкою її вранці вітатися стану. Тут студенти, аспіранти, кафедра, експозиція, запасник. Ех, знати б! Все ж розграбували! Що там уціліло?! Тільки те, що я виніс.

Посиділи ще трохи мовчки. Потім Гліб зітхнув:

— Не хоче більше Віра Михася до нас пускати. Проштрафився я, чи що, десь… Два дні вже не приїжджали. Піду, як розвидніється добре. Спитаю.

— Не ходи. Немає більше Віри. І Михася вони разом із нею забрали. У рові на західній околиці вони. Не хотіла я при Ясьці казати. Іти вам треба, Гліб. Віра сказала, де човен роздобути. Вона його для себе з Михасем готувала, та не вийшло. Олька її раніше здала. У сараї, на дачній ділянці в заплаві, під брезентом, ганчірками і іржавим мотлохом не знайшли. Там, поруч із твоїм будиночком. Надути треба завчасно. А мотор, у промаслену шпаклю замотаний, у старій морозильній камері, що в гаражі завалена всяким непотребом. Каністру тільки з пальним знайшли. Ось його тобі й треба роздобути. Так Віра сказала, я запам’ятала.

— А ти?

— Не можна мені в текучу воду. Віднесе, у Моровод затягне. Ляльку виром відбере. Зовсім пропаду. А я хочу до білої юрті… А вам іти на той берег, там свої. Інакше ця тварюка Олька і вас здасть.

— А ти звідки знаєш про Віру з Михасем?

— Так вони тепер у яру на околиці, такі ж поторочі, як я. Звали так, що не могла відмовити. Багато їх там.

Гліб різко загасив недопалок об землю, висмикнув колун із колоди і, накульгуючи, рушив із двору. Сахін закинула коси за вушка на шапці, стала на шляху, стиснула зап’ястя Гліба:

— Рубати хочеш? Це зрозуміло. Але ти піди порубай дрова для печі, ночі морозні. Помсту так не роблять. Даремно ти казки мої не слухав. Чоловікам рубатися, коли сили рівні або коли втрачати вже нічого. Ясьці, крім тебе, допомогти нікому, є що втрачати вам обом. А от мені, напевно, втрачати вже нічого.

Гліб намагався вирвати руку з хватки Сахіна, але не зміг:

— Брешеш, потороче, що сил у руках немає!

— Твоєю і Яськиною силою мене тут тримає, зміцнює. Залиш помсту тому, кому належить.

— Не вірю я вже в це: «Мені помста! Я відплачу!» Не вірю в цього бога! Якби він був, не допустив би!

— Мені легше. Мій бог на мою помсту ніколи не зазіхав. Уже після того, що зробила і що не змогла зробити, обіцяв не судити, а нову дорогу призначити. Тільки я, мабуть, ще не всі справи завершила тут. Як і ти. От кожен і робитиме, що повинен. Ти — човен шукати, Яську рятувати. А я до Ольки сходжу. Едек стребую.

— Відпусти! — сказав Гліб глухо.

Вона відступила на крок, розтиснувши руку:

— І ще — пообіцяй! Якщо що, якщо зовсім мене не стане. Там під поясом ляльки, де серце має стукати — насіннячко. Воно маленьке, але ти знайди й посади. Нехай виросте. І Яськові скажи.

Мрякою, холодом і темрявою витекла вона на дорогу. Олькин дім за три хати, а колода, на якій вона примітила тоненькі ниточки й загострені капелюшки, зовсім близько. Кинджал канський, хоч і іржавий, а тоненькі ніжки ріже. Якщо сильно придавити до долоні, так що чорна густа кров проступає, то вдається розтерти їх до білястих дрібних ковтунців, змішуючи їхню отруту з густою чорною кровною помстою. Їй-то від цього нічого не буде, давно і безповоротно мертвій. Страшна тільки текуча вода. Та й то, якщо замислитися — чи не час їй уже піти в повне небуття, у темряву. Досить безчасся! Хотілося в юртю. Але за справами Вічний судить. Як розсудить, так і буде. А поки що робити те, що вважаєш правильним. За парканом чувся ритмічний стукіт — Гліб рубав дрова. Вона тінню просочилася крізь Олькин паркан. Пес на ланцюгу заревів, але подавився страхом і заскулив, закашлявся. Здоровий звір, більший за вовка, але боягузливий, погляду витримати не може. Слабкого, може, й пошматував би, та куди йому проти поторочі. І проти тих, кого вона покликала на підмогу.

«Виходь, Олько!»

Варто було б Ольці за дверима зачаїтися, але аж надто голосно кликали. Страшно й невідворотно.

— Виходь! — сказала Сахін.

— Виходь! — сказали тіні, що зібралися за її спиною.

— Хто тут?! — верескливо запитала Олька, відчиняючи двері. — Ось подзвоню… Усіх заберуть!

Змовкла. На негнучких ногах вийшла на подвір’я й осіла на мокру плитку доріжки. Вони просто дивилися. Олька намагалася закритися руками. Але вони дивилися, крізь спітнілі її долоні, крізь заплющені з силою повіки.

Сахін зайшла в передпокій — двадцятилітрові каністри приготовані, з щільно притертими кришками. Але Сахін приготувалася теж. Чи слабкі мої руки? Сила там, за спиною! А тут кістяна голка з волосяною петелькою: накинути на кришку і крутити. У кожне горлечко отрути кинути, хто ці білясті кругляки на дні вгледить у п’яному чаду? Смерть вам, шакалячі діти! У землю цю підете без остатку. А тобі, Олько, падати за зраду на саме дно Чертогів, у смоляні озера. Це твій едек на сплату!

Сахін вийшла і стала позаду Ольки, поправляючи коси. Справу зроблено. Тіні кивнули й пелехами нічного туману пішли туди, на західну околицю. Рів, наповнений понівеченими тілами й душами. І ці душі чекають помсти.

Сотні їх. Там, у яру, стояла Сахін довго, всіх почула, вислухала. Ноги, хоч і примарні, не витримали, сіла на горбик землі. Земля теж стогнала.

Андрійко, і перший курс не закінчив, до другої сесії три місяці. Мамка все плакала: «Куди ж ти, синку?! Без тебе там обійдуться, впораються». Не впоралися і з ним: одна мисливська рушниця дядька Паші, один даремний пневматик Ілюхи, ящики з пляшками із саморобними гнотами, що Славко-бездомник назбирав. Четверо їх було, тих, що записалися, ну, і Славко, хороший мужик, спився тільки. Андрійкові не пощастило: решту накрило одразу, а його, полоненого, тільки через два дні в рів скинули.

Маринка, фельдшериця з амбулаторії, всіх, кого могла, лікувала. Як могла. Уже раз від війни намагалася втекти, але та її наздогнала. Віночок із волошок і соняшників на світлині в соцмережах. Криваві патьоки на ногах, дірка в грудях. Померла не одразу, в серце не влучили, в легеню. У яму скинули і землею присипали.

А потім ще зверху тітку Ганну. Ту взагалі за дурниці. Насінням біля супермаркету торгувала, у кульочки зі старих газет загортала. Сказала: «А для вас, хлопці, кульочків немає. Газети нині в дефіциті. У кишені насиплю, буде чому навесні сходити».

Григорій Степанович сказав директору музею, що той зрадник, що продав пам’ять народну за нюх тютюну. А ще про сина йому пригадали.

Віра, та, що справжня віра, Михася свого дивного обіймає і в посмерті. Михась малював людей чудових і звірів чарівних — потилицю прострілено, пальці перебито, зап’ястя зламано так, що плетений із двох стрічок браслетик за кістку чіпляється.

За стрічки кольору весняного неба, промитого дощами, і кольору стиглої пшениці?

Чи за них? Чи за непохитну віру? За землю цю? Чи просто зі звірячої злоби?

Кров моя, життя моє! Почуйте мене там, не тільки на третіх. До сьомих стогін мій, плач мій — сили дайте в руки! Їм би жити, а мені б — до білої юртю. Але не так вирішив ти, Вічний. До самого дна нижніх Чертогів кричу! Лавою гарячої помсти мене напоїть! Нехай тече по моїх жилах! Нехай спалить, але не мене одну.

Тече річка часу, несе по строминах життя — проти течії часу ще нікому виплисти не вдалося, повернутися, виправити зроблене і не зроблене. Можна тільки рухатися вперед і знову робити свої помилки та подвиги. Або хоча б ворушити руками, бо здатися й піти на дно — значить, що затягне тебе Моровод навіки, без жодної надії душі повернутися. Так твердо сказала Сахін і веліла застелити на старий стіл скатертину, розшиту Яською. Виставили на поминальний стіл, що знайшлося: картоплю в кожухах, соління з підвалу, тушонку, привезену Вірою, а Мішкін мед налили в широку яскраву піалу. На ній яскраві червоні й помаранчеві квіти, одна залишилася з улюбленого сервізу Глібової матері. Гліб її дуже беріг, сам мив, ховав глибше в кухонну шафу. Заварили чай.

У двері ломилися так, що, коли Гліб відчинив, його відкинули на середину кухні.

Їх було двоє, у формі. Очі — шалені, у руках зброя:

— Неси, діду, самогонку! Як Ольку здернули, ніхто не продає. Але ж гонете бурячиху! Усі гонете!

— Немає в мене самогонки, ніколи не вмів…

— Та ми ж не за так. Ми за гроші, — сказав інший.

— Немає зовсім, так би віддав, — тремтячим голосом сказав Гліб.

— Брешеш! — Вони перетрушували на кухні все, вивертали сервант.

Один раптом втупився на Яську, що скорчилася на табуретці, одним широким кроком наблизився, схопив за руку:

— А нічого така дівка! Позабавимося, красуне? — і штовхнув Яську на тапчан. Вона впала і навіть кричати не могла, тільки беззвучно ворушила губами. Гліб кинувся на допомогу, але другий вдарив його прикладом по хворому коліну. Гліб упав, хапаючись за скатертину: розлетілася яскравими осколками материнська чашка, розлився мед. Яська підхопилася і забилася в кут за грубкою. Чобіт розвіз бруд по вишитій облямівці скатертини, коли солдат намагався знову схопити Яську.

Двері заскрипіли і розкрилися на всю широчінь — у їхньому отворі стояла Сахін.

— А я тобі не гожа? — кривлячи губи в оскалі, запитала вона. — Іди до мене!

Сахін скинула з плечей облямовану хутром безрукавку.

— Іди до мене! — Лопалася по шву вишита сорочка, вивалилися назовні великі груди, соковиті, незважаючи на стількох вигодуваних дітей, з темними великими сосками. Сахін повела плечима і вигнула спину.

Він заворожено йшов до неї, і навіть боязке застереження іншого:

— Стасе, ти чого… Почекай… — його не зупинило. Утім, і другий дивився туди ж — на розхристану сорочку Сахін. Про Яську вони забули геть. Дівчинка вужем пірнула кудись під тапчан. Але що варто її знову звідти витягнути? На скільки поторочиної сили вистачить? Тут кожного сила потрібна проти лютого жаху.

І Гліб, чіпляючись за притолоку печі, піднявся, схопив стару праску, останню прикрасу цієї кухні, і, не зважаючи на ногу, вдарив другого праскою по голові. Упали вони обидва. Гліб ударив ще раз. І ще…

Стаса те, що коїлося за спиною, чомусь не чіпало. Він так само заворожено насувався на Сахін. Шарив застібку ширінки. Сахін відступала на ґанок, і далі… Поки не дійшли вони до прикритих брезентом дощок над вигрібною ямою.

— Іди ж до мене! — Скрип, тріск. Сплески були недовгими.

— Туди вам усім і дорога! — сказав Гліб, який сидів на ґанку і гидливо витирав руки якоюсь ганчіркою. За ним стояла Яська. Обличчя в неї було порожнє, як у ляльки-обережниці. — Другого мені туди не доволокти. Та й сенс? Все одно знайдуть скоро. Натоптали-то як, тварюки!

— Ти знайшов човен? — Сахін знову була у своїй хутряній безрукавці, коси закручені, татуювання на лобі мерехтіло.

— Знайшов. Вони мені ногу розбили зовсім… Як добиратися?

— На дирчику ноги не потрібні. Можу сісти вперед, а ти будеш допомагати рулити. Рюкзак давно зібраний. Люцик — ось! — Яська показала кота в шорці, пристебнутого карабінчиком до неї.

— Лялька…

— Я пам’ятаю, Сахіне, на саме дно поклала, в улюблену футболку загорнула.

— Поїдемо… — сказав Гліб, — одне тільки, там коробка у вітальні… Я знайшов доньчині ще дитячі речі. Там жилетик такий, жовтий — неси, надую. І нарукавники я два зшив в один, для Люцика.

Чотири руки, три ноги і палиця замість милиці, темрява, мулистий берег із хрусткою скоринкою тонкої криги, мотор важкий, пальці примерзають до металу і ковзають по неповороткому човну. Його ще трохи піддути треба, а час із шипінням, як жене старий насос повітря, витікає.

— Сахіне! — покликав Гліб. — Ти ж тут, відчуваю. Не підеш із нами?

— Піду, уже в човні. Немає в мене на цьому березі більше нічого. А значить, і час мій, час поторочи, вичерпався. Тільки ви мене й тримали. Одна остання справа залишилася. Давай, відштовхуй! Вони вже близько.

Над заростями заплави гуляло світло фар. І в цьому світлі Гліб побачив Сахін чітко: вона невагомо стояла на борту човна, коси закручені навколо шапки, примарний лук натягнутий — оперення стріли у куточка губи, зуби вишкірені, склав сокіл крила в атакуючому піке.

Тоді Гліб кинув палицю, наліг животом на борт, здоровою ногою відштовхуючись від мулистого берега, насилу перевалився на дно і смикнув мотузку, заводячи мотор. На цей звук тут же відгукнулися скрекотом пострілів, косячи очерети на березі.

— Лягай! — рявкнула Сахін. Яська з Глібом слухняно впали на дно. Сахін спустила одну стрілу — згасли ближні вогні. Але постріли все наближалися.

— Почуйте мене! Втомила я вас проханнями. Не треба мені вашої юртю і Небес не треба. Своє безчасся я відбула. Нехай забирає мене Моровод. Туманом нехай річку накриє, туди й піду.

І накрило.

Освітлювальні ракети і скрекіт пострілів тонули в молочній імлі. Але не всі. Двигун чхнув, ще кілька разів тренькнув і замовк. Крізь невелику дірку в борту дзюрчала вода: гірше те, що здувався лівий борт.

Вони висіли в білій імлі між Чертогами і Небесами. Стріляли з обох боків.

— Берися за друге весло, Гліб, — сказала Сахін, — і раз, і два. І раз… Яська! Он тією посудиною черпай воду! До берега не так і далеко! І співай! Голосно!

— Що співати?

— А кажеш, сили в руках немає, — сказав Гліб, налягаючи на весло.

— То ваша сила і ваша пісня! І моя остання…

Яська затягнула, черпаючи воду:

«Переведіть мене через майдан,

Туди, де бджоли в гречці стогнуть глухо,

Де тиша набивається у вуха.

Переведіть мене через майдан».

Глеб подхватил:

Переведіть мене через майдан

З жалями й незабутою любов’ю.

Там дужим був і там нікчемним був я.

Переведіть мене через майдан».****

Щось вкололо Гліба під лопатку. Руки стали німіти. Він повільно опустився затікаючою спиною на дно човна. Туман висів над ним щільним полотном, там блукали звірі, ті, з кістяних накладок, посміхалися йому ікластими ротами, змії пазуристі з третіх Небес спустилися зовсім низько, майоріли на червоних крилах над ним, як на малюнках Михася. Яська щось кричала. Сахіна взяла і його весло і продовжила веслувати.

«Переведіть…

Майдану тлумне тло

Взяло його у себе і вело ще,

Коли він впав у центрі тої площі,

А поля за майданом не було».

Сильний сплеск зовсім поруч — човен, з і так здутим бортом, перевернуло хвилями. Вода обпекла холодом і темрявою, але маленький жовтий жилетик не давав піти туди, вниз. Яська билася: молотила руками й ногами, кіт греб лапами й відпльовувався. Знизу хтось підтримував руками, зверху били крилами й тягли ті, що з третіх. Живи, кров наша! Борися! Пливи!

Яську з рюкзачком і котом, пристебнутим за шорку карабінчиком до її грудей, дістали, коли вона майже захлинулася. Її довго рвало річковою водою, Люцик трясся і шипів, не дозволяючи простягнути до себе руки.

— От же лютий звір! — сказав хтось. — Як ви тільки випливли?!

Відкашлявшись, Яська схопила свій рюкзак, весь наскрізь мокрий. Лялька була там, так і замотана в улюблену футболку з рожевим єдиноріжком. Десь під поясом — усе ще живе насіннячко. У полотнині — кинджал із соколом, решта іржавих наконечників стріл, вирізьблені з любов’ю звірі на кістяних накладках, голки, якими яскраві нитки сплітали в красу…

Яська обернулася до річки: туман піднявся, висів метрів за два над поверхнею — абсолютно гладкою поверхнею: не те що човна, а навіть дрібних брижів на ній не було. Моровод. Річка текла, забирала все в безчасся. Або всевіччя.

Світало. Сріблясті кобилиці та юртю з червоними візерунками на ергенеці танули смугами туману, золотими хмаринками неквапливо потягнулися вздовж обрію круторогі воли, покотилися за вітром перекоти-полем чорні вівці. Торить кочовище Умай свій вічний шлях життя.

***

— У вас такі яскраві живі картини, Ярославо! Просто розчиняєшся у них, — злегка гаркавлячи, сказав герр Янсон, власник галереї. — Люди заворожено стоять перед ними. І купують добре. Чому не хочете продати ось цю?! Ціна, призначена анонімним покупцем, навіть мене вражає. Що це за квітка, до речі?

— Чортополох. Бур’ян. Дуже живучий, нічого йому не страшно. Чіпляється гачками і так виживає, розноситься по землі. Насіння може дуже довго зберігати схожість.

— То чому не продаєте?

— Це тільки моє.

— Та все ж подумайте! Чималі гроші!

— Цей анонімний — той рудий хлопець? А ще кажуть, що шотландці страшні скнари, — усміхнулася Яська. — Скажіть, йому, що це не його квітка. Інший вид — реп’ях називається. Ми ж один одного давно і добре знаємо, герр Янсон, у кожного свої больові точки.

Виставка закінчилася. Яська забрала із собою єдину картину, решту залишила герру.

У цьому чистому, тихому передмісті бродячих тварин ніколи не водилося, але чомусь Яська була впевнена, кого побачить саме сьогодні на ґанку. Позаминулої ночі уві сні, на квітучому синіми і жовтими квітами лузі вона бачила Михася в масці біля вуликів. Він помахав рукою, але був зайнятий, обкурюючи бджіл.

— Не малюється, — поскаржилася вона, — без тебе не бачу.

Він підняв маску і пообіцяв:

— Ось закінчу збір, і знову будемо малювати. Почекай!

І вона стала чекати.

Паркуючи машину в гаражі, вона навіть засмутилася, що помилилася. Але він усе ж таки був там — жалюгідний, облізлий, ледь чутно нявкаючий.

— Люцик? — запитала Яська, і він ствердно нявкнув.

А то хто ж? Усі вони були Люциками, усі сірі, як холодна річка на світанку. Усі вони приходили невідомо звідки, можливо, з третіх. І мали звичку плакати тужливо під її дверима і тремтіти крихітними тільцями, а потім виростати в лютих упевнених звірів. Усі вони пішли не в котячий термін: напевно, дуже багато енергії треба, щоб забезпечити зв’язок із третіми. Це був уже четвертий Люцик. Перший, який пройшов із нею через Моровод і виплив, був старий і війну не пережив. Другого відбила в поганих хлопчаків, третій провалився у водостічну решітку, дуже важко було дістати. Без них вона малювати не могла. І бачити крізь туман часів — теж. Цей дар подарований був Михасю. І ніщо його забрати не могло. Навіть смерть. Її рука — лише продовження його дару. Те, що він не домалював, домалює вона. Те, що не дожив…

— Ходімо, Люцику Четвертий, їсти, митися, — сказала Яська.

Півтора місяця не бачила вона на заґрунтованому полотні нічого, крім туману. І раптом хтось зірвав покривало. Омитий дощами, насичений сонцем степ розлився буйним зеленим морем: трави по пояс, маки палають вогнем. Ширяє в чистому небі сокіл. І в цьому морі, гладячи трав’яні хвилі тремтячою рукою — жінка: облямована хутром безрукавка, за спиною лук і сагайдак. Шапку зняла. Коси заплетені не туго, і закидати їх за вушка шапки немає потреби. У руках квітка реп’яха, що з насіннячка виросла. Знову покликала Умай душу до себе, але не для війни — для миру: дітей народжувати, коней ростити.

* вежа — пересувне житло кочівників на колесах

** камча — батіг. Символ глави кочовища

*** едек — відкуп, відплата, яку повинен заплатити винуватець злочину

****Шарукань — половецьке місто, що було розташовано біля Сіверського Дінця. Відстань до сучасного Харкова близько 20 км. Олена Яська, дружина князя Ярополка, який взяв місто в 12 столітті. У 13 столітті місто було взято Джебе і Субедеєм, «псами війни» Чингізхана.

***** «Останнє прохання старого лірника» — пісня на слова Віталія Коротича