Розділ четвертий
- Радий знову бачити вас живими, друзі, – сказав Серафим, на якусь мить перевівши погляд на Нео, Трініті й Мелоді.
Провідник, здавалося, не збирався чинити опір. Але давній друг та помічник Піфії добре знав: варто лишень йому відволіктись бодай на секунду – і підступний ворог неодмінно цим скористається.
- Як ти знайшла нас? – спитав Нео, обережно посадовивши змучену Мелоді на м'яке сидіння. – Як змогла потрапити до… Невідомого світу?
- Мені вдалося знайти Піфію, – ледь чутно відповіла вона, – й дізнатись, як повернути тебе та Трініті до Зіона. Серафимові й мені довелося захопити у полон Провідника. Це було… нелегко… Як добре, що в мене вистачило сил дістатися туди, до вас… А як ви самі там опинилися?
- Ми мало що можемо розповісти… – замислено вимовив Нео, перезирнувшись із Трініті. - Запам'яталися лише якісь уривки. Наче в тумані… Коли я вбив Сміта й помер сам, мені стало неймовірно легко… Я зрозумів, що вмерло лише моє тіло. А я продовжував думати, відчувати, жити… Мене вже ніщо не тримало у Світі Машин. І я злетів… І підіймався все вище й вище… Мене ніби тягнула за собою якась величезна невідома сила. Навколо сяяли незліченні вогники – може, зорі, а може… я не знаю… Але один з них почав неначе кликати мене. Притягувати… І ця сила була більшою за ту, що тягнула мене далі – у глибину Всесвіту. І я став наближатися до цієї яскравої точки. Я не думав про те, що зі мною буде, коли я її досягну. Не боявся… Я просто знав, що мені потрібно бути там… І я міцно заплющив очі. А коли розплющив їх – побачив поряд Трініті. А навколо – безмежне чисте Небо. І Сонце…
Переривчасто зітхнувши, Нео міцніше стиснув руку Трініті.
- Ми, змучені, опустилися на траву, – продовжила вона. – І заснули… А коли прокинулися – відчули себе здоровими, сповненими сил. І, що найголовніше, роз'єми в нас зникли – бачиш? А до Нео повернувся зір… Але куди нас везуть? Повернутися до Матриці ми з Нео вже не можемо…
- Вас привезуть додому, – самими кутиками вуст усміхнулася Мелоді. – До Зіона… Від вашої смерті там проминуло двісті років. І ще невідомо скільки, поки я знаходилася в Невідомому світі. Час там тече у багато разів повільніше, ніж у нас.
- Судячи з Сонця, – поглянув їй у вічі Нео, – там не минуло й шести годин, якщо рахувати від нашого з Трініті прибуття до твого.
- Еге ж, усе сходиться, – продовжувала Мелоді. – Так ось, в Зіоні за двісті років багато чого змінилося – як і в Матриці. Тепер усі люди – і діти, й дорослі – знають правду про Матрицю та Світ Машин. І тих, які не хотіли б вирватися з Матриці, напевно, вже не лишилося… Ми звільнили стільки людей, що стали боятися: раптом Машини розірвуть Перемир'я…
- То воно досі триває?! – вигукнули в унісон Нео та Трініті.
- Так. Завдяки цьому мій корабель стоїть зараз біля самісінького Джерела, й Машини його не чіпають… Але Зіон зараз у великій халепі. Там не вистачає всього, без чого не може жити людина. Їжі, води, повітря… Через це померла моя сестра. Я ледве-ледве встигла попрощатися з нею…
- Все одно ви з нею будете разом, – повільно вимовив Серафим, повернувши голову в бік друзів. – Піфія сказала б, що вірить у це.
За наступну секунду чи дві встигло трапитися стільки подій, що розповідати про це набагато довше. Провідник, скориставшись тим, що Серафим відволікся, блискавично вихопив з його руки пістолет і різко зупинив Поїзд. Нео, Трініті й Серафим повалилися на підлогу, але зараз же схопились на ноги. Однак цієї коротенької миті виявилося достатньо для ворога, щоб вистрелити в Нео.
Як дещо пізніше пояснив йому Серафим, куля потрапила б точно в ціль. У серце. Але Мелоді…
Сили її, здавалося б, вичерпались. Коли Трініті й Нео схопилися з підлоги, вона залишалася там – біля ніг Обраного. Але тільки на безкінечно коротку мить. Встигла-бо вона побачити, як з пістолета Провідника вилітає куля. Встигла зрозуміти, чиє серце назавжди затихне, якщо куля ця потрапить у ціль.
Сили, що взялися невідомо звідки, неначе підкинули її вгору. Підвели на ноги якраз за цю вирішальну мить…
Мелоді була майже на голову нижча за Нео. І тому куля, що потрапила б йому в серце, прострелила їй шию.
Наступної миті мертве тіло Провідника вже лежало на підлозі: Серафим, спритно вихопивши в нього пістолет, вистрілив просто йому в скроню. В Мелоді ж лишалося ще кілька секунд…
Не давши рятівниці впасти, Нео сів на підлогу та поклав її голову собі на коліна.
- Трініті… – прохрипіла Мелоді. – Нахилися до мене… Ви застрягли в Невідомому світі… не тільки щоб… врятувати Зіон. Піфія сказала… ти носиш під серцем… дитинку. Вона зовсім крихітна… але вона є… і повинна… наро-дити-ся…
- Відпочивай, маленька… – ледь чутно сказав Нео, з безмежною ніжністю стуливши їй повіки. – Спи…
Трініті не змогла тоді розчути, що ще сказав Мелоді її Єдиний у Всесвіті Чоловік: він прошепотів ці слова просто у вухо померлої вже дівчини. Але потім кохана Обраного побачила, як блищать у сповнених смутку світло-карих очах сльози. І тихенько заплакала сама – від скорботи й радості водночас.
- Нас тепер троє… – торкнувся на мить Нео її плаского поки що живота. – І ніяка небезпека нам більше не загрожує… Так, Серафиме?
- Так, – кивнув він, ховаючи пістолет. – Дорогу до Невідомого Світу знав лише Провідник. А далі я впораюся й сам. Все буде добре…
* * *
- Її вже немає… – змучено зітхнула Артеміда, відводячи сповнені сліз очі від свого монітора.
- Таточку… – тихенько притислася Сара заплаканою щокою до плеча Атрея. – Тепер тітонька Мел зможе зустрітися… десь там, далеко… з мамою? Так?
- Треба в це вірити… – прошепотів він, міцно обіймаючи однією рукою доньку, а другою – Артеміду, яка судомно схлипувала. – Тихше, мої рідні… Тихше…
Щоб вподобати цю частину, необхідно зареєструватись на сайті або увійти, якщо ви вже зареєстровані.
Вподобати!