Матриця. Перевстановлення

- «Данає», браму відчинено, – крізь безперервний дзвін у вухах почула Мелоді спокійний, приємний голос диспетчерки. – Сьомий посадковий майданчик. Ласкаво просимо додому…

По цих словах жінка тихо, із сумом зітхнула. Мовляв, такого «додому» й ворогу не побажаєш, та куди ж дінешся… Мелоді здалося, що в цьому зітханні прозвучало співчуття – ніби диспетчерка знала саме про її горе. Але скільки разів за останні кілька десятиліть поверталися сюди, до Зіона, кораблі, й люди по прибутті знаходили замість родичів та друзів свіжі могили? Не перша вона, Мелоді, й не остання.

- Ти встигнеш…

На плече Мелоді, яка тільки-но посадовила корабель, лягла тепла, добра рука.

- Звідки ти знаєш, Артемідо? – сказала, підвівшись, капітан «Данаї».

Почервонілі від сліз та недосипу сіро-зелені очі зустрілися із задумливими світло-карими.

- Вона не зможе піти, доки не попрощається з тобою, – тихо, але впевнено відповіла корабельна лікарка Артеміда. – Ти встигнеш…

* * *

- Атрею!

Мелоді міцно обійняла щуплявого капловухого чоловіка (хоча він набагато більше нагадував хлопчака), який зустрів її біля корабля.

- Ходімо, Мел, – квапливо сказав Атрей, притиснувшись на мить губами до темно-каштанового, з помітною вже сивиною волосся. – Вона так чекає на тебе…

Коли вони дісталися знайомих облуплених дверей, Мелоді розчахнула їх та мало не одним стрибком подолала відстань до вузького, жорсткого ліжка, де лежала її сестра.

Ще молода, як і Мелоді, вона, однак, мала набагато більш виснажений вигляд. Тонюсінькі рученята, змарніле обличчя, спрямовані в нікуди очі…

- Сенді…

Мелоді обережно – самісінькими кінчиками пальців – погладила мертвотно-бліду щоку сестри. В сіро-блакитних очах, що здавалися величезними на страшенно схудлому обличчі, на мить промайнула свідомість. Кутики безбарвних вуст ледь помітно звелися.

- Мелоді… Ти… при-йшла…

Тихенько зітхнувши, Сенді заплющила очі. І її сестра зрозуміла, що вони вже ніколи не розплющаться. Не поглянуть на неї. На Атрея, на Сару…

Мелоді мовчки притислася обличчям до жорсткої подушки. Темно-каштанове волосся, в яке ніби вплів хтось тоненькі сріблисті ниточки, змішалося зі сплутаним ніжно-золотавим.

- Ми молилися, щоб ти встигла, – почула Мелоді біля самісінького вуха тихий, втомлений голос Атрея. – Ми вірили…

На одне її плече лягла худа, проте все одно сильна чоловіча рука. А друге вже погладжували крихітні дитячі долоньки…

* * *

День потому – після поховання Сенді

- Мел, тобі краще прилягти, – сказав Атрей, заходячи останнім до тісної кімнатки, що сім років слугувала помешканням для нього, Сенді й Сари.

- Та встигну ще належатись, – гірко посміхнулася Мелоді, сівши на ліжко й міцно пригорнувши дівчинку – худющу, дуже схожу на Сенді.

- Чому мама пішла? – тихенько спитала Сара, поглянувши просто у вічі Мелоді величезними, не по-дитячому серйозними сіро-блакитними очима. – Хіба не можна було зробити, щоб вона залишилась?

- Серце… – переривчасто зітхнула капітан корабля-амфібії. – Це взагалі було диво, що вона змогла пройти крізь звільнення від Матриці, народити тебе та прожити ще стільки… А в Зіоні… ти ж усе знаєш, Саро… люди із слабким здоров'ям не виживають.

- А чому все так? – не відриваючи від обличчя Мелоді серйозного, напруженого погляду, спитала Сара. – Чому ми живемо в місті під землею, і тут не світить Сонечко?

- Сенді часто розповідала нашій донечці, – зітхнув Атрей, – в якому світі люди жили раніше, до Зіона.

- Знаю… – ще міцніше обійняла небогу Мелоді. – Коли ми з Сенді ще були під'єднані до Матриці й нічого не знали про Світ Машин та Зіон, вона часто казала, як сильно любить світ навколо нас. А коли ми вже дізналися всю правду, Сенді якось сказала мені: мовляв, я так любила Матрицю, бо вона схожа на отой світ, де сяяло Сонце та ще не було війни з Машинами. Вона мріяла побачити справжнє Сонце…

- А через що почалася війна? – спитала Сара.

- Зараз ніхто вже до ладу не пам'ятає, – ніжно погладила Мелоді м'яке золотаве волосся дівчинки. – Важливо, що люди, щоб убити Машин, розпорошили в небі якусь погань, і вона сховала Сонце назавжди. Машини живилися його світлом, і без їжі повинні були загинути. Але вони виявилися хитрішими: почали живитися енергією, яку виробляють живі люди… Машини перетворили людей на… щось подібне до батарейок. А потім прийшов Обраний та звільнив частину людей. Але їм довелося піти під землю, щоб їх не знищили Машини.

- Тобто… – подумавши трохи, протягла Сара, – якби Сонечко знову стало світити, Машини припинили б їсти людей? І люди пішли б звідси нагору, до Сонечка?

- Якби… – так само замислено вимовила Мелоді. – Так, якби Сонце повернулося, люди змогли б жити, маючи вдосталь чистого повітря та свіжої води. А ще ми мали б їжу – набагато смачнішу за ту баланду, яку ми всі тут їмо, та й то дуже мало. Але повернути Сонце неможливо…

- Чому?! – вперто звела докупи світлі брови Сара.

- Тому що люди зробили так, щоб ця чорна гидота затулила Сонце назавжди. Навіки. І ніхто не може цього змінити. Навіть…

Мелоді раптом затулила обличчя руками. А за кілька секунд так само різко випросталася. Очі її тепер світилися несміливою, та разом із тим відчайдушною надією.

- Мені треба до Піфії!

Схопившись із ліжка, вона підвела й Атрея – так легко, ніби він був однолітком Сари. Міцно стисла його плечі…

- Допоможи мені… – палко зашепотіла вона. – Ти ж колись був у мене на кораблі оператором… Я весь свій екіпаж по домівках відправила.

- Мел, що тебе вкусило? – розгублено похитав головою Атрей. – Хоч поясни до ладу…

- Нема коли! – нетерпляче затрусила вона головою. – Мені треба якнайскоріше до Піфії! Ти мене до неї відправ, а там все й дізнаєшся…

- А про мене ви не забули? – сердито поглянула на дорослих Сара.

- Тебе ми з собою беремо! – кинула через плече Мелоді, вже вибігаючи з кімнатки. – Ворушіться!

- Твоя тітка Мел ніколи не зміниться, – пробурчав Атрей. – Стукнуло їй щось у голову – знялася й полетіла. Не доженеш її… Мелоді, нас почекай!