Ангели поряд

Раніше його не було, він з’явився в домі лише цієї ночі, і Софія побачила його, коли зранку, як завжди, підійшла до ікон помолитись. Велетенський білий циферблат, і цифри на ньому такі виразні, що навіть вона, підсліпувата стара жінка, добре їх бачить. Обидві стрілки застигли на цифрі 12.

«Що це таке? – збентежено думала Софія. – Чи це бісівське навіювання, чи те, що називають старечим маразмом?» Ніколи ніяких видінь у неї за все життя не було, тому вона розгубилась. Але думка про бісівські навіювання нагадала, що вона на молитву сюди підійшла, тож треба починати молитися. Якщо це бісівське, то від молитви воно зникне. І, перехрестившись, почала «Царю Небесний».

Софія вже давно ранкові та вечірні молитви читала по пам’яті. Звісно, що половину вже й забула, але не надто тим переймалась, бо завжди було що до правила додати ще й своїми словами. Чи ж нема їй про що молитись? Щоб донька з онукою були живі й здорові, щоб в садку та на городі все родило, щоб в країні не було ні війни, ні інших лих – зрештою, про все те, про що моляться в церкві на кожній службі. Бо й до церкви Софія вже не мала сил ходити. Дяка отцю Миколаю, що заходить до неї щонеділі, коли зі служби вертається…

Та ні від молитви, ні від хресного знамення годинник зі стіни нікуди не зник. Навіть навпаки – пішов. Хвилинна стрілка ворухнулась, залунало спокійне цокання. І тоді Софія згадала! Адже вона просила Господа про те, щоб дав їй знати, коли забере до себе! Чомусь тепер не сумнівалась, що смерть прийде, коли цей дивний годинник проб’є дванадцяту годину. Але коли то буде? Софія розуміла, що ці години зовсім не відповідають звичайним земним годинам.

Незбагненне відчуття! Так дивно знати, що ось скоро твій кінець… Але їй зовсім не страшно. Вона давно хотіла до Бога, бо вже не розуміла, навіщо ще живе. Дочка Ліда влаштувалась, Наталка, онучка… ну майже: до університету вступила, а його ж іще закінчити треба. Ну, щоправда, в дочки з чоловіком не склалося, але ті її рани вже давно загоїлись, і Ліда кілька років тому сама сказала, що не шкодує про те розлучення і навіть не уявляє, як би жила Наталка з таким гулящим батьком і з такою емоційною мамою. Прикро, звісно, що нормальної родини не вийшло, але ж люди не ідеальні, і коли зі шлюбу нічого доброго не виходить, то нащо його берегти?

Цокання не відволікало від молитви, а навіть навпаки, якимось чином спонукало до неї. І щойно Софія закінчила правило, годинник пробив першу годину. Ніби вдарили один раз у великий дзвін. Чи правда пройшла вже година? Якщо ні, то цей час іде швидше від звичайного. Треба буде перевірити за звичайним годинником.

Ноги боліли. Після ранкової молитви Софія обов’язково поверталась до ліжка, щоб трохи полежати і перепочити.

Так, учора була субота, бо приїздила Ліда – з ранку і на цілий день. То Наталка забігає щодня після університету, а Ліда працює, має лише два вихідних, та й то треба займатися іще й власним домом. Тож так в їхній родині вже повелося, що в суботу жінка їхала до мами, а в неділю залишалась вдома.

А сьогодні неділя, значить, скоро прийде отець Миколай. Він завжди заходить до Софії, вертаючись із літургії – йому по дорозі. Теж уже старий батюшка, і вже не служить, але до церкви все одно ходить щонеділі та на свята. Часом іншим священникам допомагає, а найбільше – спілкується з прихожанами, має немало духовних дітей.

Інколи батюшка приходить раніше, інколи пізніше, якщо його в храмі затримають. Ще трохи полежати, і треба піти поставити чайник – Софія завжди пригощала отця Миколая чаєм. За кілька хвилин, відчуваючи, що починає дрімати, вона таки підвелася і попрямувала до кухні.

Замолоду Софія терпіти не могла, коли столи в кухні були завалені казна-чим. Для хліба є хлібниця, для продуктів, що швидко псуються, холодильник, а для круп і трав – настінна шафа. Але останніми роками до тієї шафи їй було важко тягнутися, і довелося звикати до нових порядків. Чай тепер зберігався на столі.

Набравши півчайника води – бо більше важко було підняти – Софія поставила його на вогонь. Вона мала звичку сідати на табуретку і дивитись у вікно, поки на плиті готувалась якась страва. От і тепер присіла, вже готова до сумовитого настрою осені. Але цього разу пройнятися тугою не вдалося – годинник пробив двічі. І сумно, й врочисто водночас.

Чайник закипів, а батюшки ще не було. Софія задрімала просто на кухні, спершись ліктем на підвіконня. Слабенький дощик мляво стукав краплями у скло.

Софії згадалися осені її дитинства. Як любила бігати під дощем, якщо несильний, збирати листочки і сушити їх, уже й не пригадає, навіщо. Завжди вірила у щедру осінь, яка дає багаті врожаї городини й садовини. Особливо полюбляла лускати грецькі горіхи…

Спогади перебив пронизливий дзвінок у двері. Батюшка прийшов.

- Хитренька погода, - доповів він, опускаючи парасольку. – Дощик маленький, але дуже мокренький!

Жінка забрала в нього парасольку.

- Як ти тут поживаєш, Софіє? – вже розпитував батюшка. – Що нового?

Це він мав на увазі нові події за той тиждень, що минув з його останнього візиту.

- Ой, батюшко, та тут таке!.. Та ви проходьте, я вам зараз покажу… У кімнату проходьте.

Священник ходив швидше, і коли Софія до нього підійшла, він уже розглядав той дивний годинник на стіні.

- Що це таке, батюшко? Ви колись таке бачили?

- Не бачив. Годинник дуже незвичайний. Як він тут опинився?

- Не знаю. Зранку прокинулась, а він тут висить…

Замість відповіді отець Миколай почав хрестити дивне явище, співаючи «Спаси, Господи, люди твоя». «Як я сама не здогадалась заспівати?» - подумала Софія, згадавши, як одного разу в храмі під час такого співу несамовито волав хтось із біснуватих. Але тепер чомусь засоромилась підспівати батюшці тропар Хресту, цю сильну молитву проти бісівських навіювань.

Але з годинником знову нічого не відбулося, продовжував відміряти свій власний час, розмірено цокаючи.

- Ну що ж, - трохи збентежено сказав батюшка, помовчавши. – Добре.

Прихожани знали свого духівника, як батюшку, якому все добре. Софія згадала випадок, що неприємно вразив її, але потім вона збагнула, що священник мав рацію. Якась жінка у храмі, плачучи, розповідала, що в дочки рак. І батюшка, спочатку поспівчувавши, з любов’ю втішав її:

- Але це добре, в духовному плані дуже добре! Так ви обидві знаєте, що на вас чекає, можете підготуватись. А якби все сталося несподівано? Як-он розказують: вийшов у магазин, машина збила. Була людина – і більше немає. Хіба це не жахливо? Який милостивий Господь, що посилає хвороби, які здатні і самого хворого, і його рідних морально підготувати до лиха. Хіба ж це погано? Всі ми там будемо, тільки думати про це не хочемо, тому й боїмось. Чула про пам’ять смертну? Коли б ми її мали, то зовсім не боялися б смерті, то ж слава Господу Богу нашому, що дає нам час подумати!..

Жінка ще щось говорила про гроші, велику кількість грошей, що треба витратити на лікування.

- Ну і це добре, - відповів батюшка. – Дочка ж у тебе доросла? Діти виростають, з батьками спілкуються все рідше, та й батьки вже не втручаються в особисте життя дітей. А хвороба ця вас зблизить, змусить все-таки попіклуватись одна про одну. Може, й дочка віддасть тобі тепер всю ту увагу, якої тобі не вистачало, а не тільки ти їй гроші.

І так уже ж лагідно з нею говорить, так лагідно!.. Втішив її таки, заспокоїв, навіть плакати перестала. Але Софія подумки обурювалась: ну як можна про таку страшну хворобу казати, що це добре? Хай би вже якимись іншими словами, бо навіть якось жорстоко виходить.

Потім дочка тієї жінки померла, але, на превеликий подив Софії, вона не побивалась за померлою так, ніби більше не було навіщо жити.

Цей спогад нагадав Софії про власну недалеку смерть, і вона сказала:

- Коли цей годинник проб’є дванадцяту, Бог забере мене до себе.

- Чому ти так вирішила?

- Бо колись просила Господа, щоб дав мені знати, чи довго ще жити, бо вже не розумію, чому ще живу. Користі з мене все менше, будь-кому…

- А молитва? Я ж тобі вже казав про молитву!

- Та і з молитвою досі все було якось рівно. Молюсь за дочку з онукою – Бог їх береже. Але ж я й там можу молитись, а тут все більше відчуваю себе непотрібною… - Батюшка невдоволено похитав головою, мабуть, хотів нагадати про несповідимі шляхи Господні, тому Софія квапливо сказала: - І коли цей годинник з’явився, я відразу згадала про своє прохання, і зрозуміла, що Бог його виконав.

- Тоді тобі треба підготуватися, - в голосі отця Миколая почувся сум; і було зрозуміло, що не за чаєм, яким пригощала Софія, він засумував. – Давай, якщо хочеш, я тебе посповідаю і причащу?

- Та я ж про це й сама попросити хотіла, батюшко! – зраділа жінка. – Я сьогодні ще навіть поснідати не встигла – мабуть, недарма…

Сповідь цього разу пройшла не так, як зазвичай. Отець Миколай не мав при собі облачення, тому просто послухав розповідь Софії про те, які важкі гріхи скоїла за життя. Як, вийшовши заміж, перші два роки «ходила наліво» - просто задля різноманіття, а не тому, що не любила чоловіка чи він її чимось не влаштовував. І ще тому, що знала: якщо й довідається про це, то все одно простить. А за два роки Софія народила дочку і після того амурні справи відійшли на другий план. Ще раз зрадила чоловіку, коли одинадцятирічна Ліда захворіла, і треба було придбати рідкісні дорогі ліки. Грошей в них, простих трудівників, на те не було; інша справа – Софіїн начальник. Довелося ще й збрехати чоловікові, що частину грошей позичила, а частину назбирали співробітниці. Але дитину тоді врятували, і жінка була навіть вдячна своєму «благодійнику».

Під час щонайменших криз у державі Софія, як і всі інші робітники, тягала з підприємств, де працювала, усе, що тяглося.

А коли десь так років десять були більш-менш стабільними, Ліда вийшла заміж. Напевне, в тому, що сталося з життям дочки, є і її, Софії, вина. Бо коли з’явився такий гарний наречений – молодий, красивий, а головне, заможний – то саме вона підштовхнула дочку вийти заміж. Та навіть і не підштовхнула, а ледь не силоміць і віддала. Сама була тоді недосвідченою матір’ю, не знала, що в таких людей, як цей наречений, немає поняття подружньої вірності. Постійні зради, постійні ревнощі і сльози Ліди… Коли Софія розгледіла, що вийшло з того шлюбу, то, не вагаючись, умовила дочку розлучитись. Чи вважала Ліда винною у всьому нещасті свою матір? Софія цього і досі не знає.

Ну і взагалі була невіруючою, жила без Бога аж до смерті чоловіка, яка сталась десь сім років тому…

Так, це була дуже незвична сповідь – без хреста, без Євангелія; просто переказавши найбільші гріхи свого життя, Софія схилила перед священником голову, ніби вклоняючись. І він без єпітрахилі просто перехрестив ту голову, прочитавши розрішительну молитву. І відразу після останнього слова годинник вдарив тричі. Батюшка повернувся до нього і перехрестився, наче перед іконою… а, власне, може й перед іконами, бо ж ікони на тій же стіні висять.

- А тепер, - зітхнув батюшка, - найголовніше…

А от Святі Дари він таки мав, ніс їх додому - раптом комусь із сусідів знадобляться? От і знадобились. Він причастив Софію, і вже після того вони пішли пити чай.

- Батюшко, - спитала жінка, зробивши ковток зі своєї чашки, - а от прийде онучка моя… що їй про той годинник казати?

- А що ж ти про нього скажеш, як сама нічого не знаєш? – похмуро пожартував священник. - Чи ти хочеш їй сказати, що помреш? Так все одно і ти цього точно не знаєш… Як прийде, то Богу молись, хай вже потрібні слова підкаже. Дав тобі цей годинник – навчить і що й як з ним чинити. Не сумнівайся!

Ох, сумним вийшло те чаювання! Батюшка, мовчки й задумливо випивши півчашки, заквапився додому. Софія принесла йому парасольку – та вже висохла.

- От що, - сказав отець Миколай вже в порозі. – Завтра я навідаюсь ще раз до тебе. Наталка твоя о котрій приходить?

- Увечері, після навчання, батюшко, - Софія дивувалась сама собі, чому не може пригадати, о котрій же це годині? Напевно, дивний годинник зовсім вибив її зі звичного часу.

- Ну то й я підійду… Подивимось.

Зазвичай отець Миколай розвіював Софіїну самоту своєю присутністю, добрими жартами. Але цього разу полегшення настало, коли жінка зачинила за ним двері. Раптом вона згадала, що щойно прийняла святе Причастя, і душа сповнилася тишою і спокоєм. Повернулась до кухні, щоб прибрати після чаювання. Поставила чашки в мийку, змела крихти хліба і чайні листки. І сіла до вікна перепочити.

Дощ ніби скінчився, але небо вкривали густі хмари. В таку погоду в будинку Софії стоїть напівморок, особливо в кімнатах, в кухні все-таки світліше. Може тому й вона не хотіла нікуди звідси йти.

І хто сказав, що з вікна приватного будинку можна побачити лише шматок власного подвір’я? Воно-то правда, саме його і побачиш, але ж хіба то лише шматок двору? Софія тільки в старості почала помічати у звичайних речах щось небуденне. За пташками можна спостерігати годинами, і якби жінку попросили розказати щось про ворон, голубів чи горобців, то розповідь могла б вийти довгою. Так, восени птахів мало, але он вітер теж наче живий, зі своїм настроєм і своїми справами. Неохоче намагається зірвати самотній жовтий листок з гілки горіха – той опирається, не розуміючи, що вже майже мертвий.

Софія не знала, що то самотність відкриває людям речі, яких вона раніше не помічала. Коли люди йдуть з твого життя – їх замінять інші живі створіння. Її подвір’я – цілий світ за вікном.

Чотири удари у дзвін все-таки нагадали про час, про який жінка ледь не забула. Адже чай з отцем Миколаєм пили значно пізніше, ніж в інші неділі, бо сповідь і причастя тривали досить довго. А скоро Наталка прибіжить! Треба ж її пригостити, а в Софії ще нічого не готово!

Суп вона готувала щодня. Ніби-то для Наталки, щоб завжди їла тільки свіжий, але скоріше просто для того, щоб мати щоденне заняття. Почистити картоплю, покришити цибулю й моркву – і вже півдня минуло, і не так сумно, туди-сюди, й Наталка на поріг. От і день, вважай, пройшов.

Софія чистила картоплю, сидячи біля мийки. Почищену – у каструльку, що стоїть поруч на столі, лушпиння відразу у відро для сміття. І молитва – чомусь із усіх хатніх робіт найлегше молитись під час чищення картоплі. Та ще спогади – куди ж без них?

Власне, саме через ту картоплю Софія і забажала дізнатися, коли ж уже смерть. Сталося це нинішньої весни, коли вона, вийшовши надвір, зрозуміла, що вже нездужає обробити город. Тоді настав відчай – отже, вона не зможе годувати доньку з онукою, буде сидіти на їхній шиї?! Тоді й попросила Бога, твердо й упевнено, щоб дав їй знати, коли вже її кінець.

Але той відчай минув. Якось Софія поскаржилась дочці, що вже не зможе й картоплі посадити, та й взагалі город більше не потягне… Тоді Ліда з Наталкою засадили його самі, і все літо їздили прополювати. Наталка, в перерві між своїми іспитами, майже жила в бабусі. Так, то один з найприємніших недавніх спогадів…

Суп уже варився, коли годинник пробив п’яту годину. Софія згадала, що хотіла порівняти той час зі звичайним. Але не зараз… бо ще вариво википить, доки вона до кімнати дійде. Натомість подивилася знову в вікно. Того самотнього горіхового листка на гілці вже не було. Таки вмер. Вітер не помилився, знав, що має зірвати.

А надворі тим часом трохи розвіднілося, слабке осіннє сонце пробивалося з-за хмар. Цілий сніп його проміння падав на смородинові кущі на подвір’ї, і було видно, як на гілках блищать краплі дощу. Ех, якби ж то була весна, коли квіти в росі і пташки цвірінькають… Все-таки сумний осінній день, навіть сонячний.

Приємнішим за пташиний спів, про який згадала Софія, пролунав дзвінок у двері. Це Наталочка прибігла, ластівочка її, світле сонечко! Стара жінка, як тільки могла швидко, пішла відчиняти.

- Привіт, бабусю! – дівчина вбігла до передпокою, де швиденько роззулася і сунула ноги у «свої» капці.

- Привіт, привіт, - не приховуючи радості відповіла Софія. – Не потрапила під дощ?

- Ні! – бадьоро сказала Наталка. – А якби й потрапила – в мене парасолька є…

Не договоривши, побігла в кімнату, і Софія раптом злякалась. Зараз доведеться пояснювати їй про годинник…

Колись відразу після воцерковлення жінка намагалась привести до віри дочку з онукою. Ці спроби тривали недовго – отець Миколай суворо заборонив, переконавши, що так можна тільки нашкодити. Але Наталка зовсім не була проти віри, і від тих Софіїних проповідей у неї залишилась звичка, прийшовши до бабусі, підійти до її ікон та перехреститись. Робила те соромлячись, тому Софія виходила до кухні – щоб суп онуці налити.

Тарілка з гарячою стравою вже стояла на столі, коли Наталка прийшла і прямо спитала:

- Бабусю, а що то за величезний годинник на стіні? Звідки він узявся?

«Боже, що казати?» - подумки благально запитала жінка, згадавши пораду батюшки. Не хотілося ж казати неправду, що хтось приніс та повісив. Тому сказала майже чесно:

- Не знаю.

- Як це? – здивувалась Наталка.

- А просто. З’явився та й усе. І висить собі.

Дівчина помовчала, тоді спитала вже зовсім підозріло:

- І… тобі не страшно?

Тепер уже Софія здивувалась:

- Ні. А хіба він страшний?

- Мені від нього моторошно. Щось недобре в ньому є.

- А я так не думаю. Однаково ж усе від Бога. Якщо він повісив цей годинник мені на стіну, значить так для чогось треба.

На це Наталка нічого не відповіла – бо як вона переконає віруючу бабусю? - а проте була похмура. Може, ця похмурість і розвіялась би, та, наче на лихо, коли дівчина вже їла суп, годинник пробив шосту. Наталка здогадалась, звідки в домі звук рівних ударів у церковний дзвін.

- Бабусю, може зняти та винести його?

- Та навіщо? Хай собі висить! Та й не знімеш ти його, а кого просити, я не знаю. Тому й не буду.

Поївши, Наталка спитала, що треба зробити по дому. Ну це як завжди – винести сміття до контейнерів, що знаходились десь на вулиці, Софія вже не пам’ятала, де саме.

Онука повернулась за якихось пару хвилин. Ох і швидко бігає! Майже літає! Справді, як пташка. Так, Софія називає її ластівкою не тільки з любові, а ще й через її жвавість. Так літати можна лише в юності, для Софії то вже давно неможливо, але хоч намилується своєю Наталочкою…

Та милуватися завжди виходить недовго. Вже скільки Софія не вигадувала, яку ще роботу можна дівчинці загадати, та все робила швидко; ніяк не виходило затримати її в себе надовше. От і сьогодні: крім того сміття нічого не знайшлось, і Наталка почала збиратись додому. Софія спам’яталась, вже зачинивши за нею двері. Так оце вона бачила свою онучку востаннє? Душу охопив смуток. Але ні – вона-то ще побачить і Наталку, і Ліду, тільки вже звідти. А от вони її таки справді більше не побачать.

На душі зробилось надто темно, і Софія пішла до ікон помолитись. І це допомогло, і вона молилась, аж поки годинник не пробив сьому. Тоді жінка пішла до ліжка перепочити.

Від смутку хотілося заснути. Але погода знов зіпсувалась – злива і вітер били у вікно. Та дивно: Софія відчувала тепер не звичний осінній настрій, а весняний. І вже розуміла: це для неї настала така осінь, після якої не буде зими – вона повільно перетече у весну, її весну.

В свідомості ніби все змішалося: спогади, молитви і чомусь слова з Писання: «…сам врятується, але так, ніби з вогню». Завжди думала, що то написано про людей, які тільки перед самою смертю прикликали Бога, не маючи при тому ніяких плодів покаяння. А тепер Софія зрозуміла, що то про неї. Сім років була віруючою, і не коїла нічого поганого – але ж і нічого доброго не зробила. Чи помилує її Господь? Мов уві сні чула, як годинник пробив восьму, дев’яту і десяту. Почуття весняної осені посилювалось після кожного дзвону. Після десятої години Софія востаннє згадала про звичайний земний час, коли зауважила, що за вікном уже темрява. Та вже не хотілось звіряти годинники – для неї повністю панував інший час.

Софія стрепенулась, коли годинник пробив одинадцяту, бо здалося, ніби відчинилися двері в інший світ. Вона відчула, що в її домі є ангели. Отже, час… Софія зітхнула і перехрестилась. І після того побачила свого ангела-охоронця. Красивий. І такий рідний, ніби знала його все життя! Світлий дух не звертався до неї – чекав дванадцятої години.

А ще Софія, мов на долоні, бачила наступний день. Як ввечері знову прибіжить Наталка; як, не дочекавшись, поки бабуся відчинить, не відразу знайде ключі в своїй сумочці; а потім знайде її отут, на ліжку, і усвідомивши, яке лихо сталося, з жахом захоче втекти. Лише на вулиці здогадається подзвонити мамі і повідомити страшну новину; тут її і побачить отець Миколай, і звичайно, зробить усе, щоб втішити і дівчину, і її маму.

Але Софії зовсім не було сумно, вона навіть усміхалася. Згадалось їй, що буває, люди дуже спокійні перед смертю. Рідні побиваються коло них, бачачи, що людині враз стало гірше, і хочуть викликати швидку, але самі хворі тоді кажуть: «Не треба, мені вже краще». І не обманюють, бо хіба можна відчути себе гірше, коли приходять ангели? А через півгодини помирають.

От і в неї виходить саме так. І нехай. Коли донька з онукою трохи втішаться, то згадають, що в їхньої померлої бабусі була усмішка на обличчі. З часом це втішить їх ще сильніше і можливо, навіть дасть віру.

Годинник пробив дванадцяту і змінився, втратив форму. А потім, набувши вигляду ангела, як їх зображують на іконах, злетів зі стіни і зник. Якщо сказано, що диявол може прикидатися світлим ангелом, то й світлий ангел може мати вигляд предмета. І якщо вже людина залишається жити зовсім сама, але з вірою в Бога, то чому б в її домі не поселитися ангелам?