Сонячне серце (Плането, я тут!)

2007 рік

Марту виніс із метро натовп працездатних мешканців спального району столиці. Червень добігав кінця. Там само й робочий день дівчини. Сонце тримало залишок дня у своїх обіймах, які поволі втрачали свою пристрасність. Наче двоє закоханих, що втомилися один від одного. Марта виринула з переходу та попрямувала до маршрутки. Повз квіткові ятки, за якими продавчині розпродували рештки троянд, тюльпанів і ромашок, залишаючи собі порожні пластикові відра. Повз величезні черги до кіоску по хліб, де змучені трудоголіки й не дуже стояли, щоб принести запашний буханець додому на вечерю. Переповнені маршрутки та тролейбуси щокілька хвилин змінювалися на порожні, готові прийняти новий потік пасажирів. Марта витягнула книжку й стала в чергу. Анна Гавальда «Просто разом». Раптом у сумці заграла знайома мелодія мобільного.

— Алло, — мовила Марта й позіхнула, прикриваючи рота долонею.

У слухавці було чутно схлипування її найкращої шкільної подруги.

— Алло, Олю, що у тебе сталося?

— Я була у лікаря. Мене змушують позбутися мого малюка. Лікарка сказала, що в мене народиться дитина із синдромом Дауна, — тихо розповідала Оля крізь сльози, — я не хочу робити аборт!

І Оля зайшлася риданнями.

— Це точно, Олю? Ти впевнена? — перепитала Марта, відчуваючи, як серце застукотіло, наче на біговому марафоні. Отакої, Марта вперше почула про вагітність подруги. Дівчину охопило відчуття, ніби вона десь далеко, ніби то не з нею ділиться подруга. До тями її привела книжка, що гучно бухнулася на асфальт, з неї випала закладка з кошенятами. Марта нахилилася, щоб підняти речі, міцно тримаючи мобільний між лівих вухом і плечем. Люди снували туди-сюди.

— Вона на мене кричала, щоб я робила переривання. Бо пізніше вже їм треба буде записувати цей випадок до статистики, — говорила Оля вже спокійніше, але голос її тремтів, — а я не вірю. Я буду народжувати. Приїду до Києва, обстежусь і потім буду народжувати. Знайома дала мені контакти спеціального центру. Зустрінеш нас?

— Приїжджай. Звичайно, я вас зустріну, — мовила Марта, поклала закладинку до книжки, усе до сумки й нарешті зайшла до маршрутки. Усю дорогу дівчина дивилася у вікно та бачила, як швидко змінюються краєвиди: паркові дерева, сірі багатоповерхівки, магазин, кінотеатр, знову сірі будинки. Анна Гавальда, яку вона збиралася читати в дорозі, мирно лежала на колінах неторканою. «Просто разом», вкотре пробігла очима назву роману дівчина.

* * *

Уже середина літа, а, здається, нещодавно навесні вони гуляли Олине весілля. Марта була однією з дружок і в неї був веселий дружба: сипав жартами, кумедними історіями, водночас відносився до дівчини з повагою і помітною симпатією. Оля, усміхнена наречена-красуня, у традиційній білій весільній сукні. А ще раніше, за кілька місяців до того, подруга захоплено розповідала, що несподівано зустріла чоловіка на іншому весіллі, в якого по вуха закохалася з першого погляду, і вони вирішили негайно одружитися. Ігор, стрункий високий красень, був схожий на Олю. Обидва світловолосі й світлоокі. Обидва врівноважені та добродушні. Обидва шалено прагнули мати родину та дітей.

Весілля відгуляли. Марта втомилася, пішла до батьківського дому й вляглася спати, забувши подзвонити своєму хлопцеві. Він це тоді розтлумачив по-своєму.

— Мабуть, добре із дружбою розважилася, що аж забула про мене, – його слова вдарили її боляче.

Слова людини, яка обіцяла завжди любити та бути поруч. Перша любов. Наївно, щиро, безмежно віддано. Переважно із розбитим серцем наприкінці. Відтоді їхні стосунки остаточно почали летіти шкереберть. Може й був легкоспад, та кнопка не спрацювала. Оля заспокоювала подругу, що вони обов’язково помиряться. Ще відгуляють і їхнє весілля.

Марта щиро раділа за Олю, її найкращу подругу й колишню однокласницю. За весь час їхньої дружби, вони жодного разу не посварилися. У школі Оля називала Марту "чайником", бо дівчина швидко «закипала», сердилася й весь час бурчала собі під ніс. Марта не зносила вже тоді несправедливості, якої буває чимало на шляху в кожного. І вона не давала ради. А Ольга була єдиною, хто вмів тихо, з посмішкою, заспокоїти, «загасити вогонь». «Все добре, я тут, все гаразд», — чула Марта в її погляді та словах. Оля вміла із вдячністю приймати життя, і Марта цим захоплювалася.

Дівчат розділили університети, а поєднали назад жіночі щастя. Точніше, поки що одне.

Через тиждень Оля приїхала до Києва з Ігорем. У темно-синьому джинсовому комбінезоні, під яким ховався животик. Вони зустрілися ввечері, після її обстежень і Мартиної роботи.

Однією з несправедливостей життя, як вважала Марта, стала заочна магістратура з економіки, бо на денну вона конкурс не пройшла, і перша в житті повноцінна робота, на якій вона практично закріплювала те, що колись вчила на третьому курсі з бухобліку. А імовірніше, забувала вивчене й опановувала заново. Бухгалтер із заробітної плати у бібліотеці для людей із вадами зору. Свій кабінет, гнучкий графік, книжки, пенсіонери. Найбільше Марта любила читати авторів із «Коронації слова». Найприємніше було по обіді пити чай із секретаркою Євгенією Григорівною, яка будь-яку Мартину пригоду сприймала з жартами й усмішками.

— Марто, діагноз не підтвердили! — повідомила усміхнена Оля, тримаючи за руку Ігоря. — У мене буде майже здорова дівчинка, бо вада серця все ж є, і буде відомо наскільки серйозна тільки після народження. З часом дитині зроблять операцію.

— Олю, — видихнула Марта й обійняла подругу. — Це таке полегшення! Куди підемо?

І друзі пройшлися по Хрещатику до майдану Незалежності, звідти до Європейської площі. Зробили купу гарних світлин. Марта ще хотіла піднятися до Володимирського парку.

— Вибач, але маємо обмаль часу, бо ми вже придбали квитки додому, — мовила Оля.

— Шкода, я думала, що довше погуляємо по Києву. Щасливої дороги тоді! Бережи себе!

— Дякую! І ти також.

З тим подружжя й поїхало додому. А Марта погуляла парком і задумала одну ідею. З нею і поспішила додому. Вдома вона сіла за ноутбук і великими літерами надрукувала заголовок «КОРАБЕЛЬ». Вона вирішила написати все, що заважало їй спокійно дихати останнім часом. Однак слова не знаходилися, і з думкою «кому все це потрібно», Марта витерла назву й закрила ноутбук.

Наступного дня, переступивши поріг бібліотеки, задзвонив мобільний:

— Вітаю, Марто! Це ваш науковий керівник. Що ви собі думаєте? Коли буде наступний розділ дипломної роботи? Я все чекаю і чекаю, — волав професор у слухавку.

— Буде, — відповіла дівчина, натисла кінець розмови та розплакалася.

З тим її й побачила на порозі головна бухгалтерка.

— Як же ти будеш жити життя на цьому світі, коли ти з будь-якого приводу плачеш? — запитала жінка й пішла до свого кабінету. Тож наступні вечори Марта присвятила другому розділу дипломної роботи на актуальну для неї тему «Продуктивність праці» замість того, щоб писати невідомо про що близький серцю «КОРАБЕЛЬ». І їй вдавалося. Сторінка за сторінкою і до кінця літа Марта потішила свого наукового керівника, який зі свого боку її теж — вніс до роботи купу правок червоною ручкою. Тоді Марта робила перерву в навчанні й сідала за сердечне — писала й витирала рядки майбутнього оповідання.

***

Місяці вагітності збігали швидко й наприкінці осені Оля повернулася, щоб лягти на зберігання до спеціалізованого центру. Марта рідко відвідувала подругу, поринувши у своє звичне життя. Робота, навчання, страждання. Бо стосунки таки не витримали й розбилися в друзки, наче до болю улюблене горня об тверду керамічну плитку, яке якщо й склеїти, все одно буде не те. Дівчина майже дописала дипломну роботу та продовжувала боротьбу із порожнім аркушем, який перемагав, бо зі словами: «Кому взагалі потрібні ті шмарклі?» і зі сльозами на очах вона йшла дивитися недалекоглядні серіали.

В один з таких вечорів Марта отримала дзвінок від Олі. Подруга ледве могла говорити після анестезіїі повідомила, що пологи тривали довго й перебігали складно, але в результаті все добре. В неї народилася дівчинка, яку назвали Уляною. Марта раділа за них. Вона була напохваті, коли щось було необхідно. Їздила щодня увечері після роботи.

— Ти можеш привезти мені суміш НАН? — просила Оля.

— Як-як? — перепитала Марта.

— НАН.

— А де вона продається?

Марта навчилася купувати суміш для годування малечі, вибирати крихітці кофтинки й повзунці жовтих та зелених кольорів. Оля такі просила. Тепер в Марти не було часу писати й витирати слово «КОРАБЕЛЬ». Тепер вечорами вона їздила до лікарні, витрачаючи по півтори години часу туди й назад, споглядаючи у вікні вечірній Київ від Старого Міста, величного Дніпра до спальних районів.

Якось Оля попросила зготувати курячий бульйон. Марта уважно занотувала рецепт, старанно готувала й повезла обережно через усе місто дволітрову скляну банку. Перед самим входом банка розбилася об бетонний смітник. «Трясця», — сказала про себе Марта й викинула пакет до ящика.

— Ну нічого, — усміхнулася Оля при зустрічі в палаті, тримаючи на руках немовля, що спало.

А наступного вечора Марта привезла їй салат «Олів’є» у пластиковому контейнері.

Через кілька днів маму й маля виписали. Ігор приїхав автомобілем і забрав їх додому. Марта помахала долонею на прощання, відчуваючи чи то сум, чи то порожнечу.

* * *

— Марто, ти будеш її хрещеною мамою? — запитала Оля.— Звичайно, буду! — усміхнулася дівчина відкривши новий порожній аркуш у своєму ноутбуці, і написала назву: «Сонячне серце». Думки полилися зливою з її голови й вона швидко застукала пальцями по клавіатурі.

2009 рік

Через два роки хрещениці Уляні зробили одну з найлегших операцій на серці, як висловився тоді лікар-хірург. Хоч впродовж усього життя тепер батьки мають посилено дбати про нього. Дівчинка росла веселою й сильною, а пізніше, у свої шістнадцять років, вступила до коледжу на медичну сестру, але то вже зовсім інша історія.

Своєю чергою Марта написала й захистила на «відмінно» дипломну роботу щодо продуктивності праці на хлібопекарському заводі, звільнилася з бібліотеки й записалася на заняття з малювання мандал. Починаючи з чорних і темно-синіх кольорів узимку, закінчуючи жовтими, червоними та помаранчевими на початку весни, вона відчула, що в її житті настав час для чогось доброго та щирого. Після останнього заняття, де їй вдався неймовірно яскравий сонячний малюнок, що випромінював любов усім, хто на нього дивився, увечері вона зустріла у метро хлопця, з яким пізніше воліла розділити решту свого життя, але це теж вже геть інша буде історія.

Згодом оповідання «Сонячне серце» побачило світ в книзі історій про життя відомого видавництва, що дало змогу Марті повірити у свої сили та розгледіти у собі зародження справжньої мисткині.