Він завжди поруч

У двері уривчасто постукали. До кімнати зайшла служниця. Хоча мені не подобається її так називати. Швидше просто робітниця. Так, робітниця, явно краще звучить. Як цікаво, що свідомість може потішити заміна лише одного слова у лексиконі. Відразу почуваєшся бадьоріше. Бадьоріше? Здається, і це слово заміню…

— Містере Вайде...Містере Вайде? — дівчина стоїть на порозі вже кілька хвилин, а я все ще не дізнався, навіщо вона завітала. Що зі мною сьогодні?

— Так, Ізабелло, вибач мою незібраність, я трохи перевтомився.

— Перепрошую, я лише зайшла довідатися, чи не принести вам чогось на вечерю? Ви цілий день не їли.

— Чесно, мені не дуже хочеться. Але від чашки міцної кави я не відмовлюся. І Оскар, певен, також.

— Оскар? — перепитала Ізабелла, оглядаючи кімнату. Я вказав на письмовий стіл.

— Він вийшов ненадовго.

— Ах, у вас гості. А я вже злякалася через гамір. На першому поверсі аж стеля посипалася, — швидко залепетала дівчина.

— Оскар показував виставу.

— Про що?

— Про зайців, здається.

— Це досить цікаво, Містере Вайде. Не затримуватиму вас, кава скоро буде готова, — Ізабелла нахмурила брови.

Вона вклонилася і зачинила за собою двері. «Чудове створіння» — подумав я.

— Чудове творіння. — сказав Оскар. Я засовався на стільці, обертаючись на всі боки.

— Я не звернув уваги, як ти увійшов. Та й як вийшов, до речі, також.

— Дуже вже був захоплений своєю цією шизофренією. Ти прописав рекомендоване лікування? —Я глянув на свої записи.

— Прописав, — чесно зізнатися, я навіть не помітив, як зробив нотатки. Але це нормально для людини. Буває, приходиш кудись і, раптом, забуваєш, що мусив узяти. Або йдеш кудись і, в якийсь момент, розумієш, що прямуєш не туди.

— Бенджаміне, у мене тут картка без діагнозу, допоможеш?

— Звісно, ​​що там? — я тяжко подивився на своє єдине оброблене досьє, відклавши його вбік, і склав руки на грудях, слухаючи Оскара.

— Дисоціативна амнезія, слухові, зорові і тактильні галюцинації, безсоння, відсутність апетиту, напади марення, амбівалентність, порушення концентрації, відчуття прострації, — монотонно зачитав він, важко набираючи повітря між фразами. Я став пальцем постукувати по дубовому столу в ритм годинника, обмірковуючи перелік названих моїм колегою симптомів.

— Що щодо розладу особистості?

— Точно! Неусвідомлений розлад особистості! — задоволено ляснув у долоні Оскар.

— Неусвідомлене? А як це можна усвідомлювати?

— Ну ось уяви…

— Не можу. — роздратовано пирхнувши, перебив я. Аж надто багато сьогодні балакає Оскар. Більше, ніж зазвичай. Враховуючи, що він завжди говорить вдвічі більше, ніж слід. А я все ніяк не можу зрушити з мертвої точки в роботі, постійно відволікаючись на його витівки.

— У тебе дуже мізерна уява, Бенджамін, — ображено відповів він і демонстративно прикрив обличчя паперами.

Нарешті в кімнаті настала тиша. Зі стопки непрочитаних, я, одну за одною, перекладав папери в протилежний бік. Вивчених мною справ стрімко ставало дедалі більше. Іноді я непомітно поглядав на стіл Оскара, щоб переконатися, що ми йдемо з ним нарівні, влаштовуючи собі образне змагання, про яке він не здогадувався.

— Хочеш послухати вірш, який написала молода дівчина, яка страждає на біполярні розлади і деякий вид психозу? — все-таки, Оскар не може сидіти мовчки довше двадцяти хвилин.

— Не думаю, що…

— А я прочитаю, — Перебив мене він і розгорнув складений у чотири рази листок.

Навіщо взагалі ставити запитання, якщо заздалегідь не хочеш знати відповіді на нього? А ще гірше, питати, бажаючи почути лише позитивну відповідь. Це непотрібна трата часу. Час. Я глянув на годинник. Дев'ять годин та тридцять дві хвилини.

Цокаючий годинник, штори, краплі дощу, полум'я лампи, що тріпочеться, дубовий стіл, папка з документами ... Оскар прокашлявся і почав виразно декламувати:

«Я пам'ятаю ті ночі під місяцем,

Твої обійми ніжні й міцні,

Як любов поміж нами світилася,

Хоч ти з іншою в щасті віднині.

Не хочу я, щоб ти сльозу пролив,

Нехай в мені весь біль залишиться,

Під місяцем, в молитві нічній,

За тебе Господу схилю колінами.

Щоби не знав ти болю й горя,

Щоб завжди було повно сил ,

Щоб життя твоє було мов море —

Широке, світле, без глибоких хвиль.

Нехай не мої губи обпалять тебе,

Але хай торкнеться щастя кожна мить,

І серце твоє більше не зламається,

Нехай любов, хоч не до мене, завжди в ньому горить.

Якщо самоти ти на мить забажаєш,

Нехай зникнуть люди, мов тіні в імлі,

А якщо до свята серце палає,

Нехай зал розквітне в сяйві й теплі.

Нехай квітнуть для тебе сади у весні,

І запах медовий ллється з вітрів,

Щоб тільки від радості серце твоє

Переповнялось завжди дивами див.

За тебе прошу я в молитві без краю,

А собі залишу лиш тихе «дякую»,

А потім й його тобі віддам,

Залишусь сред тих розбитих дам”

— Кохання — дивовижне явище, все ж таки.

— Не Кохання. Жінки, — акцентно промовив він.

— Жінки, — також повторив я. — За статистикою, як не дивно, жінки частіше страждають від різного виду психічних захворювань, особливо від маніакально-депресивного розладу.

— Це не дивно, вони просто складніше ставляться до життя.

Я скривився. Навіщо ставити слова "просто" і "складно" в одне речення? Це цілком суперечить законам логіки. А ще більше протиріччя полягає в тому, що зміст речення не змінюється від такого кричущого мовного порушення. Чому ж, коли ми ставимо у прикладі знаки «мінус» і «плюс» поруч, то не наводимо все до математичного компромісу? Компроміс ... Дурне слово, його теж, безумовно, потрібно замінити.

— Чому складніше?

— Ну, ось, тобі в який бік зручніше розмішувати чай?

— У правий, — відповів я, прокручуючи рукою в повітрі, щоб зрозуміти, чи це справді так.

— А був би жінкою — мішав би в лівий.

— Навіщо в лівий, якщо зручніше мені в правий? — здивовано спитав я, змінюючи напрямок кругових рухів. Так, і справді, незручно

— От якби ти був жінкою, зрозумів би, що це для того, щоб просто складніше жити. А тому що ти чоловік, тобі і простоту складності, і складність простоти необов'язково пояснювати.

Я кілька хвилин намагався зрозуміти незв'язане речення Оскара, який спокійно продовжив розписувати справи одна за одною, проставляючи там якісь позначки. Я задумливо кинув швидкий погляд на дзеркало. Ізабелла все-таки сумлінно працювала, ретельно натираючи все в кімнаті до блиску. Я люблю порядок.

Блискуче дзеркало, цокаючий годинник, штори, що гойдаються, краплі дощу, полум'я лампи, що тріпочеться, дубовий стіл, папка з документами.

Я стомлено протер очі і взяв до рук чергову картку. Епілепсія, напади якої лише погіршилися після проведення лоботомії… Страшне явище. Наступний. Кататонічний синдром без призначення лікування. Що ж, хоч, на мій особистий розсуд, інсулінокоматозна терапія, занадто брутальний і негуманний метод, але за протоколами симптоматики мені слід призначити саме її. Далі. Маячня месіанської місії, у поєднанні з ідеями величі. Жінці здається, що вона послана на Землю Господом Богом, щоб забрати гріхи людські. Зарізала трьох людей... Який жах. Відкладемо убік. Для лікування від головного болю призначено репарацію? Не зовсім впевнений у ефективності цього методу лікування... Я потягнувся за наступною справою, проте випадково зачепив чашку кави, вміст якої розлився на папери.

кава?

Чашка кави, блискуче дзеркало, цокаючий годинник, штори, що гойдаються, краплі дощу, полум'я лампи, що тріпочеться, дубовий стіл, папка з документами.