Він завжди поруч

Масивна люстра погано освітлювала простору кімнату. Я запалив масляний світильник і поставив його на край столу, з якого заздалегідь прибрав усе зайве.

Не люблю безладдя.

З верхньої шухляди я дістав пухку папку під назвою «Психіатрія. Пацієнти». За вікном вирувала осіння злива, з жахливими поривами вітру, що прибивали до вікна великі краплі дощу.

Це відволікає.

На кілька секунд, я затримав погляд на смарагдових шторах, що хитаються від вітру, який пробивається крізь щілини віконної рами, а потім, неквапливо опустив погляд на папку. Я розкрив її й глибоко зітхнув.

— Чому ти вічно так важко зітхаєш, Бенджамін? Будь веселіше.

— На твою думку, це весело? — скупо відповів я, розкладаючи на столі численні історії хвороб пацієнтів психіатричної клініки святої Ганни-Марії, куди нас з Оскаром направили набирати академічний досвід. Оскар був моїм другом. Однак, правду кажучи, іноді занадто надокучливим, балакучим і не зібраним, хоч і, безумовно, дуже обдарованим лікарем.

— Нам треба ознайомитися з усіма цими справами до ранку, тож, думаю, трохи веселощів нам точно не зашкодить, — Оскар відкрив одне з архівних свідчень і миттю пробігся очима. — Як, гадаю, і Терезі Брукс, яка страждає на хронічну депресію, вже протягом п'ятнадцяти років.

— П'ятнадцяти? — здивовано перепитав я. Якщо починати з початку і закінчити наприкінці, виходить досить довго. Оскар задумливо перелічив кілька разів на пальцях і ствердно кивнув.

— П'ятнадцять. Також часом простежуються тривалі епізоди дереалізації та деперсоналізації. Можеш уявити собі?

— Чи можу я уявити, що не усвідомлюю і не розумію, хто я, і де перебуваю? — тут варто замислитись. Хіба нормальна людина сумніватиметься в тому, хто вона така? Дуже сильно сумніваюся, враховуючи те, що нормальна людина не ставила б собі такого питання в принципі. Я вивчав кімнату очима, намагаючись переконати себе в тому, що все навколо мене — вигадка і декорації до вистави, Оскар — актор у театрі, а я, і зовсім, просто «хтось», який не відчуває себе у своєму тілі. Штори, що гойдаються, краплі дощу, полум'я лампи, що тріпочеться, дубовий стіл, папка з документами... — Ні. Явно не можу.

— Що тоді щодо циклотимії?

Оскар встав з-за столу, що стояв навпроти мого, і сів на його край, гортаючи сторінки вже в іншому документі. Я підняв брову, ледь чутно цокнув язиком і уткнувся у свої аркуші. Він полюбляв привертати до себе увагу.

— Я дуже засмучений, — приречено сказав Оскар.

— Чим же? — неохоче запитав я, знову відриваючись від роботи.

— Не знаю, просто засмучений. Навіщо ти мене взагалі питаєш?! — похмуро пробурмотів він. Я незрозуміло глянув на нього. — Я не хочу нічого робити. Не хочу жити. Не хочу… — Оскар несподівано зістрибнув зі столу, енергійно переступаючи з ноги на ногу і крутячись навколо своєї осі. Я трохи здивувався від його різких рухів і відкинувся на спинку стільця. Міцніше стиснув папір, щоб він не вилетів з рук від вітру, який роздмухував напарник. — Не хочу сидіти без діла! Ох, я зараз готовий побігти на перегонки з конем… Ні! З цілою упряжкою коней!

Оскар почав швидко стрибати по кімнаті, оббігаючи шкіряні дивани, крісла та книжкові полиці, і енергійно тріпочучи краями піджака, ніби він розвивається на вітрі. Я оторопіло і злегка здивовано витріщився на цей своєрідний перформанс.

— Ти сьогодні вже надто розперезався, — після моїх слів Оскар моментально зупинився посеред кімнати, спокійно поправив піджак і розмірено, навіть, кілька велично пройшов назад до свого місця.

— Циклотимія наочно, — урочисто промовив він та підніс стопку аркушів догори.

— Все-таки точно, як актор у театрі.

— Що?

— Тепер вже схоже на дереалізацію, — сказав я, повертаючись до своїх недавніх роздумів.

— Ось бачиш, одним пострілом — два зайці!

— Яких ще зайця? — сум’ято спитав я, прослухавши половину захопленої репліки Оскара.

— Не яких, а скільки.

Я проігнорував його останню фразу, щоб нарешті приступити до ознайомлення з першим ділом.

— Джон Саднес 39 років, шизофренія з гостро-вираженим тривожним розладом…— читав я собі тихо під ніс, перебираючи довідки та висновки. Яка ж нещасна людина. Які ж нещасні люди, — … галюцинації, апатія, порушення мислення, розфокусування уваги… — я задумливо підняв очі на ритмічно цокаючий годинник, який показував вісім годин і п'ятдесят п'ять хвилин. А я, здається, і не помітив, як встигло стемніти, через і так темне від хмар небо, яке нависало над містом цілий день. Як багато що вирішує час. А головне, його рух. Якщо людині двічі поставити запитання про те, який сьогодні день, з різницею в три хвилини, його відповідь залишиться незмінною. Але, якщо також запитати про те, котра година, відповідь, безумовно зміниться. Хоча, якщо поставити це питання за три хвилини опівночі, то ... Думки знову пішли не туди, мені потрібно зосередитися. — Я призначив би медикаментозне лікування, насамперед, як вважаєш? Наприклад… — я звів очі на Оскара, але його за столом не було.