Кільцева

Тож, це був травень. Так, безперечно травень, бо стрічка новин про аномальну температуру була датована саме так: тринадцяте травня дві тисячі третього. Мозок кипів, і в пам’яті нічого не затримувалося. Лише прохолодний номер гостелу, ввімкнений телевізор та розпечений, як гаряча пательня, Ірак за вікном.

Вдень температура сягала сорока шести градусів. Для нас, тоді ще нікому не відомих ассирологів, ця спека була черговим випробуванням на міцність. Ми вступали у відважний двобій з усіма перешкодами, що траплялись на дорозі: місцевою владою, відмовленням у дозволі на розкопки і навіть з поганою погодою. Після кількох місяців на півдні Туреччини, де ми вивчали храмовий комплекс, відчуття «кипіння» вже стало звичною частиною нашого буття. Засмага на плечах нагадувала бойове забарвлення індіанців. Пальці, вкриті опіками та подряпинами, видавали в нас поціновувачів давнини, що ховалась під шарами ґрунту. Шкіра навколо рота завжди була сухою, очі — червоними через піщані вітри. Доводилось витрачати дорогоцінний час, щоб вимивати на ніч усю ту гидоту з-під вік, бо очі для нашої справи — то як руки для жонглера.

В університеті невпинно розповідали, що ночі в Сирійській пустелі особливо прекрасні. А ще частенько лякали місцевими повір’ями. Мовляв, розпечені піски обманюють міражами. Особливо вони полюбляють розважатися з необачними туристами та недосвідченими мандрівниками.

Ми просиділи півтора тижня під холодними кондиціонерами у гостелі, поки не збагнули, що погода не стане до нас більш прихильною. Виїзд за межі міста був небезпечним, але ми — дурні та юні шукачі пригод — лише розпалювали свою уяву цією небезпекою. Нас було троє. Луїс — мовчазний спеціаліст з Месопотамії. Він майже не спілкувався, обожнював плівкові фільми про дикий Схід та завжди вигравав в «Уно». Сем, мій напарник, вивчав шумерську мову. Мене ж вабило все і відразу, але коли я вперше побачив справжні таблички Межиріччя, то пропав без вороття у світі клинопису.

Ми довго блукали кам'яними лабіринтами міста, шукаючи тямущого гіда. Нам не був потрібен аби-хто, ми сподівались потрапити на якогось старожила, який пам’ятав історії про те, як наприкінці дев’ятнадцятого сторіччя експедиція археологів розкопала Вавилон. Хтось, хто міг би показати те саме особливе, що шукають диваки з нашої галузі. Бо ж всі вірять: саме вони віднайдуть щось значуще.

Дорога завела нас у нетрі, мало не зіштовхнула з місцевою мафією, поки ми чіплялись до перехожих зі сльозливими проханнями. Але нам — бідним студентам, які витрачали всі свої заощадження на подорожі та дорогі інструменти — допомагати ніхто не квапився.

Ми таскалися з рюкзаками, повними пензлів та шпателів. Вміння обережно знімати пил було чи не найважливішим у нашій справі. Знайти фрагмент клинописної таблички — то ще пів біди. А ось торкнутися крихкого краю і не знищити тисячолітню історію одним необережним рухом було набагато складніше. Одного разу мені довелося стати вбивцею. Саме так. Я надавив занадто сильно. Уламок пам’яті зник з обличчя Землі за якусь мить через те, що я просто погано спав тієї ночі.

Припхатись у місцевість, де колись знаходилося одне з семи чудес світу, і не потрапити в саме серце давнини було для нас непробачним гріхом. Ми б не поїхали звідти, не побувавши серед привидів Вавилону.

Гіди тільки крутили пальцями біля скроні, почувши наші питання: без особових дозволів до стародавніх місць не пускали, це знав кожен дурник з археологічного. Ми ж, ще зовсім зухвалі та навчені кращими з кращих, дивились на це трохи інакше: там, де головні ворота зачинені, завжди відшукається чорний вхід, де не водять туристичні екскурсоводи, неодмінно зустрінеться місцевий знавець, який за символічну плату покаже справжні скарби старовини.

Спінені і змоклі від гарячого поту, ми забрели до сумнівної крамнички з сувенірами. Продавець оглянув нас мигцем і щось пробурмотів своєму помічнику. Так дивляться на товар. Прицінюються. Оглядають, щоб нашвидкоруч назвати вартість та втулити комусь втридорога. Я майже попрощався з життям, коли якийсь худорлявий чолов’яга з далекого кутка каркнув щось продавцеві на невідомій мові. Так, саме каркнув. Бо я ж навіть трохи знав арабську, а це здалося мені чимось зовсім чужинним. Місцевим. З присмаком пилу, каменю та часнику.

Того чоловіка звали Закі, і він вільно балакав на восьми мовах. Він здався мені скарбом вже тоді, коли вивів нас з тієї крамниці та підморгнув. Дивакуватий, балакучий і до біса радий молодим шукачам пригод.

— І що ж ви сподіваєтесь відшукати у Вавилоні? — спитав він, показуючи нам вузькі вулиці міста з жебраками та білизною, що звисала прямо над головами. На фоні жовтих будівель та пилу, що постійно стелився кам’яною кладкою, навіть брудні речі виглядали ідеально білими.

Друзі зніяковіли від його питання. Мабуть думали, чи не був то якийсь хитрий пароль — перевірка, чи здатен ти втікати від місцевих поліціянтів. Я ж тільки кинув погляд на загрубілі шрами на його руках і згадав, чому колись захотів стати археологом.

— Правди, — злетіло з моїх вуст, і Закі схвально гмикнув. Не знаю, чи вразила його моя відповідь, чи потішила, але він все ж погодився провести нас до руїн. У ті часи мене хвилювала лише якість інструментів, вміння робити гарний підпис на документах та ступінь доктора. Тоді я не дуже замислювався над мотивами інших людей.

Ми з Семом працювали над великою науковою роботою про Висячі сади Семіраміди. Вивчали креслення, звіти й будь-які згадки ретельніше, ніж заповнювали свої робочі резюме. У нас була теорія — божевільна та майже кумедна в своїй наївності, і все одно ми вчепилися в неї ще на першому курсі й не збиралися відпускати.

Ніхто не знав, чи існували сади насправді, але ж ми з Семом свято вірили: там, де розкопки зупинилися вже з десяток років тому через небезпечний ґрунт, ховалася правда. Західна частина руїн, залишених поза межами сучасного міста, була вкрита серпанком таємниць. Якщо припустити, що річка біля Вавилону змістила береги, то наші ідеї мали десь півтора відсотки на можливість існування. Археологи просто шукали не там, а ми були одержимі цією ідеєю вже кілька років і сподівалися здійснити велике відкриття, покладаючись не лише на чужі креслення та клинопис, а й на власні знахідки. Всі студенти, що колупалися у давнині, були ненормальними. Це я зрозумів після першої ж лекції.

Але коли ми прибули до Іраку, ми дечого все ж не знали. Не знали, що нестабільний ґрунт був лише найпростішою відмовкою. Крихке каміння, велика ймовірність обвалів — цього вистачало, щоб заморожувати розкопки та забувати про них на довгі роки. Люди приїжджали та полишали місцевість протягом жалюгідних тижнів. Експедиції вкладали сотні тисяч у фахівців та обладнання, але згортали свої розкопки, не встигнувши як слід почати. Проблема була не в річці, що змінила русло. Справа виявилась у міражах.

Закі привіз нас до руїн на заході сонця. Луїс, який зазвичай не вирізнявся балакучістю, раптом затіяв палку суперечку з нашим провідником. Вони перескакували з Єгипту на Стародавню Грецію, поки не дісталися Ассирії. І там вже почалися баталії. Такі, що я відволікався від табличок лише для того, щоб слухати з роззявленим ротом. Їх слова відлунювали дзвоном мечів — зосередитись на будь чому іншому здавалося неможливим.

— Гладіаторських боїв там не могло бути, — вперто бурмотів Луїс, обережно здуваючи пил з пензлика. — Гладіатори з’явилися в Римі, це…

— І звідки ти це знаєш, га? Сам мабуть там був? — хрипко засміявся Закі. — Чи з книжок своїх начитався? Поглянь, — він вказав на малопомітні виступи, що губилися у круговому обрисі. — Бачиш?

— Торгова площа, — миттєво кивнув Луїс. Він знав архітектуру досконально, іноді мені здавалося, що старовинне каміння спілкується з ним. Шепоче правду про минуле, свою історію і те, як з величних домівок вони перетворились на пісок та пил. Кожен уламок, кожен натяк на давнину в його думках вибудовувався в цілі колони.

Але Закі, здається, був з ним не згоден. Посміхнувся й зиркнув своїми тьмяними очима. Такий погляд буває лише у старих людей. Коли вони дивляться отим «нічого ти не знаєш, юначе» поглядом.

— Це вдень, — кивнув Закі. — А вночі вона перетворювалась на вавилонську арену. Під палаючими смолоскипами та далекими зорями тут проходили бої. Заборонені, звичайно, але кому до того є діло, еге ж? Поки народ не бунтував, поки раби дерли один одному горлянки в надії на примарну свободу, пани були задоволені.

Сонце покочувалось барханами, малювало химерні візерунки на нерівних пагорбах. Тіні видовжувались з кожною секундою, проростали коренями крізь пісок. Гаряче повітря струмилося поверх розжарених каменів, розрізаючи горизонт тонкими хвилями. Я прикрив очі від пекучих променів і подивився на руїни. Там, на самому краю крихких колон, які ховалися за пагорбами, щось було.

Відомі пустельні міражі. Кипляче повітря будувало місто давнини прямо на моїх очах. Уламки минулого малювали дивні картини. Я мружив очі й бачив блиск залізних списів.

— Тут, в Ель-Хілла, вірять у те, що ці землі недружні до людей. Кажуть, багато століть тому, коли Вавилон ще був квітучим і величним, жили тут двоє братів. Їх продали до панів ще дітьми. Вдень вони працювали на укріпленні веж, будували й рубали деревину, а вночі виходили на арену. І не було їм рівних, — голос Закі долинав до мене здалеку, крізь гаряче повітря. Воно здавалося таким густим, наче в ньому можна було застрягнути, як в смолі.

Я чув гамір натовпу. Бачив викривлені обличчя глядачів, які ревли з кам'яних сходів. На арені, що розкинулася посеред торгової площі, тривала кривава бійка. Списи, мечі, шкіряні нагрудники — усе змішалося в єдину масу. Здавалося, простягни руку — і вир солі й поту втягне тебе всередину. Хліба й видовищ! Боїв, де кожен боровся лютіше, ніж звір, бо попереду маячила найсолодша нагорода — не життя, а свобода.

— Сімбар та Саргон — так їх звали. Вони билися пліч-о-пліч і нікому не поступалися. Їхні тіла вкривалися ранами, кістки ламалися, але щоразу — щоразу вони поверталися на арену. Люди казали, що їм благоволять боги. Казали, що дикі леви пустелі їх бережуть. Ходило багато легенд, та правди в них не було.

Голос Закі лунав усе тихіше. Я йшов уперед — туди, звідки долинали голоси. Туди, де посеред арени застигли постаті двох братів: спина до спини. Я бачив їх. Відчував їхню лють і зневагу до тих, хто волав та підбадьорював бійню.

Образи миготіли розмитими тінями й нечіткими контурами. Міраж то розсіювався, то збирався знову в єдине ціле. Уривки чужих розмов кружляли навколо мене тихими поривами вітру — ні почути, ні відігнати їх. Зупинився я тільки тоді, коли крізь товщу дивних видінь до мене долинуло запитання Сема:

— І як це пов’язано з розкопками?

— Їхній пан пообіцяв свободу тому, хто вб'є іншого. Уявіть, скільки натовп був готовий заплатити за це видовище: їх улюбленці, обмазані кров’ю і гріхом. Звісно, брати відмовилися. А вже під час наступного бою старший перерізав горлянку молодшому. Земля, як ви знаєте, не пробачає братовбивства. Ґрунт, просочений сльозами і кров’ю, вже не придатний для життя. Подейкують, що й Вавилон пав саме через це. Через одного брата, який не втримався перед спокусою життя. Він тоді просто не розумів, що неволя з братом була набагато дорожча за свободу наодинці. Довгу, нескінченно довгу свободу.

— Казки це все, — тихо пробурмотів Сем. — Нам про таке ніколи не розповідали. І боїв у Вавилоні бути не могло... Авжеж, не могло.

Я хотів обернутися, погодитися з ним, але не побачив нікого з друзів. Лише гаряче повітря, що дрижало над ареною. Рвані викрики, піна на вустах ревучих глядачів. І тіло, розкинуте на запилюженій землі. Старший брат стояв над ним і дивився вниз. Я не міг розрізнити, що капало з його тремтячих рук на землю: піт чи кров. Відчував лише запах болю, металу і смерті.

Там, на зруйнованій арені, я познайомився з історією Сімбара та Саргона, двох братів, що боролися за свободу.

Мені хотілося зробити крок до них, зазирнути старшому в очі. Побачити, що першим спало йому на думку, коли він збагнув, що саме накоїв. Чи було там каяття? Острах? Розпач або передчуття жаданої свободи? Я ступив уперед, воліючи дізнатись це з несамовитим голодом. Наче усі знання давнини звузились лише до цієї точки у часі та просторі — потрібно було лише зробити крок, зловити примару за хвіст. Але хтось міцно схопив мене за плече.

Міраж зник. Я стояв біля краю воріт між низькими колонами, що колись підпирали величну арку. Стояв і дивився на колишню торгову площу, всипану пилом, камінням і відблисками останніх променів сонця.

— Не варто тоді туди йти, хлопче. — Закі наполегливо стиснув моє плече. — Міражі не люблять, коли їх турбують. Тобі там не місце.

Я хотів було віджартуватися, але щось в його погляді мене зупинило. Можливо це щось і було відповіддю на мої питання. В очах старшого брата не було остраху чи розпачу. Лише неосяжна втома. Втома від свободи — нескінченної, загубленої у століття свободи, яка насправді страшніша за смерть.

Ми залишилися там до самого ранку. Переглядали каміння, робили помітки і ковтали охолоджений за ніч пил, намагаючись розгледіти необхідні знаки. Згадки садів ми там звичайно ж не знайшли. Не могли ж бути двоє зухвалих юнаків розумнішими за світову археологічну спілку? Проте дещо нам все ж вдалося розкопати — сліди арени, де ночами проходили забороні вавилонські бої.

Зараз, коли ми разом з Семом згадуємо ті роки, то частенько сміємося з нашого дурнуватого авантюризму. Адже тоді ми легко могли потрапити за грати через такі пригоди.

І навіть попри всі наші відкриття, які згодом сколихнули історію Вавилону, мене й досі гризуть думки, якими я такі і не наважився поділитися з Семом.

Деякими травневими ночами я все ще згадую Закі. Згадую, як на сході сонце освітило його сутулу старечу постать. Як промені, розвіявши темряву ночі, мигнули мені на прощання уламком минулого. Мертвим рабом, що лежав посеред арени, і його братом. В очах старшого я завжди бачив той самий смертельно втомлений погляд Закі.

Я так і не зміг пояснити, що саме побачив того вечора. Можливо, палюча спека затьмарила мій розум. Можливо, хитромудрі легенди місцевого п'яниці знайшли відображення у моїй уяві. А, може, я все ж не збожеволів, і сам Вавилон вирішив покарати старшого брата за зраду. І той, потьмянілий століттями, змушений повертатися сюди знову й знову, замислюючись про свій вчинок.

Але це лише припущення, навіяне пустельними міражами.