Терра. Я все пам’ятаю

Мою свободу знову відібрали. Я прокинулась у холодному і сірому приміщенні. Повітря було важким, насичене запахом інших собак, без жодної свіжості. Навколо було чути тихі скавчання і бурмотіння — такі ж, як я, сумні й самотні. Ланцюг більше не тиснув на шию, та полегшення це не приносило. Я хотіла на вулицю.

Це місце було зовсім іншим. Тут не було сонця, не було трави під лапами. Лише холодний, твердий бетон. Люди з’являлися лише на мить — приносили їжу та воду, але не дивилися в мої очі, не звертали уваги на мої спроби привернути їхній погляд. Я більше не була частиною їхнього світу.

У притулку я відчула себе загубленою. Більше не було сміху дітей, теплого сонячного світла або шуму вулиці. Тут усе було приглушеним, як і мій власний голос. Спроби гавкати чи скавуліти не мали сенсу. Я плакала, але ніхто не відповідав. Усі звуки здавалися далекими і безнадійними, як і я сама.

Тут, у цих стінах, я вперше відчула справжню самотність. Колись я була вільною, хоч і не мала власного дому, але тепер... тепер я була замкнута у світі, з якого немає виходу. Дні тягнулися одноманітно, без змін, без надії на краще.

Люди проходили повз мою клітку, зупинялися на мить, дивились на мене і одразу йшли далі. Я помічала їхні погляди — байдужі чи співчутливі, але завжди короткі. Вони навіть не намагалися підійти ближче, лише кидали погляд, ніби оцінювали щось непотрібне. Я вже не відчувала тієї радості, коли бачила людей. Їхні голоси більше не приносили тепла, як колись у парку.

— Стара... — почула я від однієї жінки, що нахилилась до своєї дитини, вказуючи на мене. Мене наче пронизало від цих слів. Я не розуміла їх, та все відчувала.

— Вона беззуба, їй вже, мабуть, нічого не допоможе, — промовив чоловік, глянувши на мене, ніби це було вироком.

Вони бачили лише виснажену собаку, для якої більше немає місця у їхньому світі. А мені було лишень три роки. Я просто була втомлена та побита.

Я все пам’ятаю.