Потяг

Ex nihilo nihil fit

З нічого ніщо не виникає

Світ зник. Це відбулося так швидко, наче хтось тицьнув на кнопку і вимкнув нудний фільм, чи зупинив вже остогидлу гру. 

Крики ранених, стогін вмираючих, плач загублених дітей, стрілянина бластерів, ревіння двигунів останніх кораблів, що похапцем покидали спотворену планету — все разом проковтнула абсолютна порожнеча, чорний бездонний вакуум буття. 

«Це добре. Це правильно. Їм більше не буде сумно, чи боляче». 

Ніхто не помирав, а отже ніхто не народжувався. Цикл життя зупинився. Наче шестерні давнього годинника, що, по совісті кажучи, давно вже мав бути розібраний на детальки. Велика змія нарешті проковтнула власний хвіст.

Пожежа, що ревіла лютим звіром, годинами поглинала шпилясті хмародряп за хмародряпом, великі площі, різнобарвні торгові центри, величні ратуші, скляні оранжереї, багаті райони та бідні райони — миттєво вщухла. Немає повітря — отже немає влади вогню.   

На спорожнілих вулицях вже не було людей. І це було добре. До того загачені автівками, роверами, маршрутками, що вистроїлися в довжелезнім ланцюжку до космопорту, наче чорні мурахи штовхалися до мурашника — тепер вони здавалися йому вимерлими. Нікчемними. Порожніми. Нудними. Темрява поглинула все. Пустота поглинула всіх. Хаос — єдиний володар недолугої реальності. Проте це виявилося лише початком. Мав би здогадатися, що кінець ніколи не буде довготривалий, він не принесе ні спокою, ні миру. 

В той момент, коли світ припинив своє існування з нескінченного ніщо — виник Я. 

***

— Це вже місто, мама? Це воно? Це Тевех! — братів голос вклинився у його роздуми. 

Внутрішня темрява вмить розбилася, розлетілася на друзки. Адам зітхнув, розплющив очі. Чергове передбачення анітрохи не заспокоїло.  

— Еш, не липни до вікна, — мати смикнула брата за руку. — Повернись на місце! 

Сіна в кращому святковому сарі, міцно вчепилася в руку молодшого сина, що тулився до панорамного вікна, хутко всадила його справа від себе. 

— Ішваре… о, пробач, Адаме, з тобою все гаразд? — вона нарешті згадала, що має ще одного сина поруч. — Ти виглядаєш блідим.  

Сіна винувато всміхнулася, розгублено. Вона завжди губилася в такі моменти, не знала, що варто говорити, як себе з ним поводити. Надто велика прірва простяглась між матір'ю та старшим сином. 

Всі ці десять років вони майже не спілкувалися. Навіть онлайн не зідзвонювалися. Бачилися лише кілька разів на свята, коли батько відсилав його до Мумбая. Проте Адам завжди вчасно отримував чергову листівку «любому синочку» на свій День народження. Наче листівки можуть замінити неньчині обійми. 

— Все гаразд, не хвилюйся, — Адам змусив себе усміхнутися. 

Тепер, коли батька не стало. Сіна — його законний опікун. Він змушений навчитися уживатися з нею і нестерпним молодшим братом. 

— Ти, напевно, хвилюєшся перед зустріччю? — Сіна поклала маленьку, ніжну руку йому на коліно. 

Адам здригнувся, всі нутрощі, наче хто стиснув, звернув у клубок, він ледь стримався, аби не скинути материну руку геть. 

— Тобі не варто ні про що хвилюватися. Я впевнена, містеру Девону ти неодмінно сподобаєшся! 

Вона блискуче усміхнулася рівненькими білосніжними зубами. Ще один доказ великих статків родини Біхар. 

— Так, Адаме, я тобі заздрю! — встряв зі свого місяця Еш, він гамселив ногами по сидінню та похитувався в такт лише йому чутної мелодії. — Це так кльово потрапити під купол! Ми тут лише завдяки тобі, Ад! 

Брат широко всміхнувся та знову розвернувся до вікна капсули. Потяг мчав на такій швидкості, що краєвиди зливалися в різнокольорові плями, тому захоплення Еша здавалося Адаму занадто вже накрученим.  

Він хотів щось відповісти, та їх стрімко хитнуло вперед. Еш мало не скотився на слизьку підлогу, Сіна в останню мить встигла вхопитися за підлокітники та втримати молодшого сина.

— Що це? — її великі карі очі налякано заблищали.

— Потяг зупинився, — Адам стенув плечима, повільно підвівся та глянув у вікно. 

Тепер місто під куполом було видно як слід. Велетенський блакитний кокон, наче якийсь химерний гриб на тонкій блідій ніжці — навис над старим містом. Справжнісінька гора, а то й вище, із поліморфічного «живого» скла, виблискував на сонці та грала райдужними переливами. 

Невразливий для ракетних обстрілів, вогнетривкий, водонепроникний, тектонічно стійкий, з власною атмосферою та штучним кліматом.  Навіть, якщо землетруси, що стали звичною практикою останніх років, чи чергове цунамі скинуть кокон з його «ніжки», він не розіб'ється, не пошкодиться, а продовжить своє функціонування. 

Навіть, якщо зараз розверзнеться земна твердь, і купол проковтне прірва — місто вціліє і буде жити. Коли решта цивілізації зникне, Тевех виживе. Виживе і житиме завжди! 

Адам зітхнув, поклав руку на панельну плівку. Там вдалині, за блакитним склом вже трохи видно шпилясті срібні вежі — стовпи, то опорні конструкції Тевех: гострими шпичаками вони чіпляли штучні білі хмаринки. А за ними ледь помітно майоріло місто титанів. Хмародряпи старого міста, що тулилося до срібної ніжки "гриба" здавалися карликовими, ляльковими у порівнянні з велетенськими спорудами, що чекали на чергових гостей за куполом.  

Сьогодні вони чатували саме на нього — Адама Біхара.  

Місто — казка, місто — мрія. Сюди щодня молилися потрапити тисячі, сотні тисячь приречених землян з усіх восьми континентів. І лише обраним пощастило отримати запрошення під захисний купол. 

Від ледь відчутних поштовхів капсула загойдалася на магнітній підвісці, затремтів довжелезний потяг, наче велетенська гусінь, що відчувала наближення птаха. 

Сіна притулили Еша до грудей, тихенько наспівуючи, вона гладила його скуйовджене волосся. Колиска людства. Його єдиний порятунок. Остання оселя напівбогів. 

«Шановні пасажири, рейс «АА01.Т» зупинили з причин невеликої турбулентності. Запевняємо вас, ситуація під контролем. Незабаром, ви прибудете до місця призначення!»  — сповістив приємний дівочий голос з невидимих динаміків під срібною стелею.  

Землетруси з кожним разом траплялися все частіше, а за ними зазвичай приходила хвиля. Присмерк — так вчені охрестила це явище. Такі добре відомі тисячоліттями терміни, як Армагедон чи Апокаліпсис — звучали надто помпезно, та на межі 22 століття втратили своїх останніх фанатів. Тож, вигадали нову назву, що мала пояснити, чому у світі побільшало катаклізмів, звідки беруться землетруси, а за ними велетенські хвилі смерті. Хоча більшість прибережних міст давно були в руїнах, чи поховані в нетрях океану, а вцілілим територіям не було нащо хвилюватися — присмерк лишився улюбленим словом нюзмейкерів. 

Капсула ще трохи погойдалася — погойдалася, а тоді заспокоїлась. Вона тихенько зашипіла, відбулась перевірка герметизації, а тоді в динаміках задзвенів застережний дзвіночок, і потяг рушив до місяця призначення. 

Його доля стрімко наближалася. Нове майбутнє, нове життя у надійній колисці за кришталевими стінами, та Адам не був певен, що насправді він "обраний". Він не почував себе особливим, чи щасливчиком, як казав Еш. Навпаки, все в ньому здригалося та хололо при погляді на місто-мрію. Десь глибоко в серці він відчував, що летить на зустріч смерті.

Щоб вподобати цю частину, необхідно зареєструватись на сайті або увійти, якщо ви вже зареєстровані.

Вподобати!
Щоб залишити коментар, необхідно зареєструватись на сайті або увійти, якщо ви вже зареєстровані.
TomaTam
08.05.2021 15:27
До частини "Потяг"
Сподобалось. дуже читаю з великою насолодою вже другу книжку так захоплює що відчуваю наче сама знаходжусь поряд з ними дякую за гарний відпочинок з книжкою Дякую
  • Поскаржитися
  • Антинаціональний контент
  • Диверсійна діяльність
  • Спам
  • Іншомовний контент
  • Порнографія
  • Порушення авторського права
  • Інше