Весільний подарунок

Пильна дорога вивела їх на безлюдну вулицю. Аїша квапила брата, а той, як навмисне, ледве човгав ногами по гарячому піску, витираючи забруднені морозивом руки об штани.

— І чого вони запхалися аж на околицю? — стогнав Яруб.

— Там неподалік ведуться розкопки, — відповіла Аїша. — Тому вони сюди і приїхали. Точніше, її батько. Він дуже відомий вчений.

— Вчений? Він вивчає Писання, як тато?

— Ні, він археолог. Пітер Естел, його в усьому світі знають!

— Теж мені, вчений, — пирхнув Яруб. — Нащо його ритися в якихось руїнах! Я сто разів там був — нічого цікавого.

Аїша хотіла відповісти, але помітила в глибині найближчого дворика струнку біляву дівчину.

— Мері… — покликала Аїша. — Мері!

Дівчина ліниво повернула голову і підвелася з плетеного крісла, намагаючись зрозуміти, хто її кличе.

— Аїша! — вигукнула вона.

Мері збігла сходами, пронеслася через двір і за мить повисла в Аїші на шиї.

— Нарешті! — усміхнулася вона. — Я вже думала, що ти не прийдеш.

— Вибач. вдома були справи.

— Рада, що ти вирвалася.

Мері відійшла назад, поправила волосся, що розтріпалося на бігу. Сонячне світло ковзало її м’якою шкірою, у великих очах відбивалося синє небо. На ній була жовта майка з написом, яку Аїша не могла прочитати, і коротка спідниця в клітку.

— Я теж рада, — відповіла Аїша.

Мері глянула на Яруба.

— Ось, — сказав хлопчик, простягаючи Аїші футляр.

— Це Яруб, мій брат.

— Який мили хлопчик! — посміхнулася Мері. — Допоміг сестрі зі скрипкою?

Яруб не звернув на неї жодної уваги, варто було Аїші забрати футляр, як він і поспішав додому.

— Бувай, Ярубе, приходь ще! — крикнула йому вслід Мері.

Намагаючись не заплутатися в хіджабі, Аїша слідом за Мері піднялася сходами і увійшла до будинку.

— Як добре! — видихнула вона, коли хвиля холодного повітря з кондиціонера накрила її. — Я думала живцем зварюсь, поки дійду.

— І не кажи! Ми з татом за півроку так і не звикли до спеки.

Дівчата піднялися на другий поверх, у кімнату Мері, завалену плюшевими іграшками. Аїша сіла у крісло, дістала скрипку з футляра.

— Готова? — спитала Мері.

Урок починався з розминки: Мері грала партію під настрій, а Аїша підхоплювала мелодію. Смичок Мері торкнувся струн, і кімната наповнилася завзятим звучанням. Аїша уважно спостерігала, як Мері витягує чисту, немов гірський струмок, мелодію. Вона намагалася повторювати кожну дрібницю, але її смичок ніби опирався її рухам.

— Вибач, — сказала Аїша, коли вони закінчили, — я все зіпсувала, це зовсім не мій рівень.

— Дурниці, — посміхнулася Мері. — Ти добре граєш. Тільки занадто стараєшся.

Мері сіла на підлокітник крісла поряд з Аїшею. Однією рукою вона розтиснула її пальці, що вдавлювали струни в гриф, іншою легко торкнулася смичка.

— Отак, ніжно, — прошепотіла вона. — Музику не треба вичавлювати.

Аїша дозволила Мері вести, і її гра стала легшою: гострі кути округлилися, ноти перестали штовхатися.

— Бачиш, ти можеш більше, ніж думаєш, — сказала Мері.

Аїша почервоніла під нікабом.

— Чомусь тут грати простіше, ніж удома, — відповіла вона.

— Тобі не вистачає впевненості, але ми це виправимо.

Мері зіскочила з підлокітника, схопила скрипку.

— Повернемось до того, на чому зупинилися минулого заняття. Ти репетирувала?

— Звичайно! — вигукнула Аїша. — Щодня.

Смичок Мері знову ковзнув по струнах, видобуваючи оксамитове звучання. Аїша вчилася в неї вже майже п’ять місяців, але щоразу, чуючи гру Мері, насилу могла повірити, що юна дівчина — всього на рік старша за неї — володіє такою майстерністю. Її музика пронизувала наскрізь, заповнювала тіло зсередини, тож здавалося в усьому світі не залишилося місця, де не було б чути цієї чарівної мелодії. У своїх найсміливіших мріях Аїша теж могла пронизувати чиюсь душу одним змахом смичка, хоч і розуміла, що до рівня наставниці їй не дістатись і за сотню років.

— Знаєш, коли тато сказав, що ми поїдемо сюди, я ледь не влаштувала скандал, — розповідала Мері, коли дівчата спустилися випити лимонаду. — Кинути друзів, школу і провести рік у селі на іншому континенті… Я думала, що збожеволію від самотності.

— Але ти так добре знаєш мову, ти б легко завела друзів тут.

— Так, тато крім того, що археолог, ще й лінгвіст, а я з дитинства за це розплачуюся, — посміхнулася Мері. — Але справа не лише у мові. Тут все інакше… незрозуміле. У мене і в Англії друзів небагато, а я з цими людьми все життя прожила. А тут… ну, сама розумієш… Якби не ти, я б з Інтернету, мабуть, і не вилазила. Навіть на вулицю не вийшла б.

— До речі! — схопилася Мері. — Я хотіла тобі показати… Вчора ввечері знайшла.

Дівчина вибігла з кухні і повернулася за хвилину з ноутбуком.

— Неймовірні хлопці. Ти здурієш, коли почуєш!

— Ой! — здригнулася Аїша. — Тато не дозволяє користуватися Інтернетом.

Мері раптом поникла.

— Вибач, постійно забуваю, — сказала вона. — Просто… Я ж кажу, у нас все по-різному… Але це лише гра на віолончелі.

Мері відкрила ноутбук, Аїша одразу ж відвернулася.

— Мені не можна.

Лимонад допили мовчки.

— Знаєш, я сама можу зіграти ту композицію, — сказала Мері. — Так круто не вийде, звісно, але загальний настрій передам.

Аїша пожвавішала, на обличчі Мері знову розквітла посмішка. Дівчата повернулися до інструментів, але тільки-но Мері взялася за скрипку, в двері постукали. Аїша обернулася, настінний годинник показував п’яту вечора. Вдома у Мері час біг швидко, особливо сьогодні.

— Пора додому, — впалим голосом сказала Аїша.

— Так скоро?

— Сьогодні у нас гості. Впливова людина із міста та його син… Батько видає мене заміж.

Декілька секунд Мері дивилася на Аїшу, а потім плюхнулася в крісло.

— Здуріти! Тобі ж всього… А мені навіть водійські права не дають.

— Жінки в Англії можуть керувати машиною? — здивувалася Аїша.

Мері поклала скрипку на диван.

— Виходить, музики більше не буде? — замість відповіді спитала вона.

— Чому? — стрепенулась Аїша.

— Ти ж поїдеш із чоловіком, як я розумію…

Усю дорогу назад Яруб скаржився, що не домовлявся ще й забирати Аїшу із занять, але та його не чула. Вона думала лише про те, що скоро її відвезуть у місто, за сотні кілометрів від Мері, — і до горла підступав задушливий ком. Як же вона не втямила! Звичайно, Махді забере її з дому, звичайно, розлучить із Мері. Більше вона не почує її чудову гру, її дзвінкий сміх…

— Нарешті! — вигукнула Разан, тільки-но Аїша переступила поріг. — Все майже готове, а ти десь тиняєшся! Кидай скрипку і допоможи накрити на стіл.

Аїша з сестрами виносили тарілки зі стравами, поки чоловіки, зваблені апетитним запахом, збиралися у вітальні.

— Прошу, друзі, покуштуйте наші частування, — гордо вимовив Шадід. — У нашій родині жінки знаються на готуванні.

— З ім’ям Всевишнього! — вигукнув Мішарі, приймаючись за їжу.

— З ім’ям Всевишнього! — вторили йому всі інші.

Аїша взяла в руки пиріжок з м’ясом і почала відщипувати від нього маленькі шматочки, щоб їх можна було просунути під нікаб. Вона намагалася не привертати уваги, але раз у раз ловила на собі вивчаючі погляди гостей. Мішарі, величезний і владний, здавалося, займав собою усю кімнату. Аїша відчувала, як її кістки вібрують від його глибокого басистого голосу, і вона стискалася ще сильніше. Самра не відривала погляд від чоловіка, жадібно ловила кожне його слово і постійно схвально кивала.

Невисокий, смаглявий, коротко стрижений Махді, як і його батько, розкуто почувався в чужому домі, серед незнайомих людей. Над скронями у нього виднілися залисини, кругле черевце спочивало на схрещених ногах. Кажучи щось, він розмахував величезними руками, і Аїша здригалася щоразу, коли їх бачила. Перед очима поставала картина, як Махді намагається її приголубити, а натомість ламає їй хребет.

— Нехай діти трохи усамітняться, — сказав Мішарі. — Їм напевно є про що побалакати.

Аїша відчула, як шлунок зав’язується у вузол.

— Добре, — погодився Шадід і звернувся до дівчини, що сиділа біля входу: — Мутіа, накрий стіл для молодих, хай поговорять.

Мутіа кинулася виконувати доручення. Накрила столик біля вікна білою скатертиною та принесла дві тарілки з ашаком.

Махді швидко пересів за окремий стіл. Аїша йшла ледь пересуваючи тремтячі ноги.

— Сподіваюся, частування не розчарували, — сказала Аїша, щойно опустилася на подушку.

Махді зачерпнув ложкою їжу і відправив собі до рота.

— Взагалі я звик до інших обідів, — сказав він, напружено жуючи. — Але, зрештою, я сюди не живіт набивати приїхав.

Він проковтнув їжу і відкинувся назад.

— Насправді я довго сперечався з батьком через це. У мене зараз повно справ, куди ще з дружиною поратися! Тим більше, що мені вистачило першого разу; з жінками ніколи не можна розслаблятися — вони не вміють контролювати себе, весь час потрібно за ними наглядати.

Аїша сиділа, опустивши голову, її щоки горіли, в роті зовсім пересохло.

— До кінця фіскального року наша компанія має вийти на новий ринок, — вів далі Махді. — Ось куди треба кинути всі сили! Та батько не став слухати. Він уже кілька років впадає за однією впливовою родиною, яка може сильно полегшити нам транспортування нафти за кордон. Батько вважає, що до них буде простіше підступитися, якщо ми породнимося з відомим тлумачем, хоч я не дуже в це вірю.

— Сподіваюся, ваші старання окупляться, і вам усміхнеться успіх, — сказала Аїша.

— Та це вже не має значення. Схоже, я в будь-якому разі приїхав не дарма, — Махді нахилився вперед, спершись руками на стіл. — Мама сказала, що ти красивіша за всі дорогоцінні камені, які їй дарували. Тепер мені не терпиться на тебе подивитись.

Не більше ніж за десять кроків від неї сиділи батьки та брати, але Аїша відчула, як холод пробіг по спині. Вона різко відхилилася назад, злякалася, що це виглядало грубо і низько опустила голову.

— Я… — зітхнула вона. — Я зовсім не…

— Ну, це мені судити, — перебив Махді. — Та й не став би батько підбирати мені абищо. Моя перша дружина теж була кралею. Я міг годинами милуватись її танцями. Шкода, норовом не вийшла. Але з тобою таких проблем не буде, правда?

Махді посміхнувся і продовжив:

— Того разу я не послухав батька, а він казав, що дружину треба вибирати лагідну та слухняну. Навіщо ж Всевишній створив жінку, якщо не на допомогу чоловікові? На цей раз я не помилюся. Батько мені всі вуха продзижчав, яка ти вихована і поступлива. Так що ми з тобою порозуміємося. Ти, до речі, танцювати вмієш?

— Н-ні… — замотала головою Аїша.

— Шкода. Люблю дивитися, як дівчата грають животиками. Я навіть шовкову бедлу тобі купив! Всю вишиту перлами, бісером, монетами…

— Мені шкода… — сказала Аїша.

— Не біда. Переберемося до мого дому, знайдемо тобі вчителя.

Аїша здригнулася, груди її так сильно стиснуло, що вона не могла вдихнути.

— То ми… поїдемо звідси? — спитала вона, відчуваючи, як сльози підступають до очей.

— Звичайно! Що нам робити в глухому селі? Мене робота чекає, ти що взагалі не слухала? До кінця року батько передасть мені справи столичної філії. Потрібно зібрати всі звіти, переговорити з керівниками відділів…

Наївна надія, яку Аїша зберігала в серці, померла. В очах різко потемніло, хвиля неприємного жару розлилася по тілу.

— Чого ти не їси? — поцікавився Махді.

Аїша машинально глянула на свою тарілку. Потім на Махді, який активно працював щелепами. Його вимащені жиром губи виблискували, на підборідді бовтався шматочок зеленої цибулі.

— Дякую, я наїлася, — відповіла Аїша, відсуваючи тарілку.

Махді розповідав про компанію свого батька, і про свої плани. Аїша слухала кожне слово, борючись із бажанням схопитися і втекти. Мов цуценя що тоне, вона думала лише про те, як вирватися, видертися, помчати якнайдалі і забитися в найтемніший куток.

— Коли ми підпишемо договір з Беат Альбензі, — невтомно розповідав Махді, — ми матимемо майже сім відсотків східного регіону! І це не лише посередники, ми отримаємо частку на кожному етапі: від свердловини до заправки. Батько каже, цього року нам доведеться розробити не менше десяти джерел, щоби покрити такий ринок. А коли вони зрозуміють, що з якістю нашого продукту нема кому тягатися, весь східний блок опиниться у нас в руках!

Махді запалився, його очі звузилися, м’язи на обличчі напружилися, а голос був схожий на собачий гавкіт. Аїша більше не намагалася підтримувати розмову, вона затихла і стиснулася в грудку, ніби чекаючи удару.

Невдовзі Шадід запропонував чоловікам прогулятися до озера, поки жінки приберуть зі столу.

— До зустрічі, — посміхнувся Махді.

Аїша зраділа, що її обличчя закрите нікабом, — вона не змогла б усміхнутися у відповідь, навіть якби від цього залежало її життя.

Разом із сестрами вона почала прибирати та мити посуд, але Разан покликала до її іншої кімнати.

— Ну, ти йому сподобалася? — допитувалась мати.

— Він сказав, що хоче подивитися на мене. Без нікабу…

— Подивиться, коли батько дозволить, — кивнула Разан. — А що ще сказав?

— Мамо, я… я не знаю, чи зможу його покохати, — схлипнула Аїша.

Разан на мить розгубилася. Вона визирнула в коридор, зачинила двері і сіла навпроти Аїші.

— Розказуй, що там сталося?

Аїша вдивлялася в обличчя матері, але не могла зрозуміти, злиться вона чи схвильована.

— Ми говорили, він розповідав про свою роботу… Сказав, що любить танці…

— І все? — нетерпляче спитала Разан.

— Мамо, я боюсь його! Він… такий великий, гучний… старий, — Аїша спробувала пригорнутись до матері, але та відсунула її.

— Дурниці! Йому й сорока нема. Запам’ятай, доню, чоловіка можна вважати старим, тільки коли він не здатен продовжувати свій рід. Махді — чоловік у самому розквіті сил. У вас буде багато дітей.

— Мамо!.. — схлипнула Аїша.

— Чого ти так переполохалась, не зрозумію, — обірвала її Разан. — І в мене колись були оглядини. Коли твій батько вперше увійшов до мого дому, він здався мені дуже суворим. Він розмовляв з моїми батьками, а я, дурненьке дівчисько, кліпала очима і не розуміла, що відбувається. Того дня він не заговорив зі мною, тільки глянув мигцем. Я всю ніч проплакала від страху, що йому не сподобалася. Переконала себе, що ніхто мене заміж не візьме. До того звелася, що хотіла голову свою безтолкову в зашморг сунути! А в тебе все так добре склалося. Махді з тебе очей не зводить, з батьком про тебе весь час розмовляє, золотом готовий тебе обсипати! Відразу видно, що Всевишній уже вдихнув кохання у його серце. І скоро вдихне у твоє.

— А як… як ти покохала батька? — спитала Аїша.

— Коли я вперше прийшла до цього будинку, тут було багато гостей: родичів, друзів, сусідів. Батьки Шадіда — нехай на них зійде благословення Творця — влаштували нам пишну валіму. Всі раділи, їли, курили, обсипали нас подарунками. Музика, танці — я в житті не бачила такого розмаху. Гості говорили мені компліменти, добрі побажання. Але всі їхні промови не змусили так тремтіти моє серце, як єдине слово твого батька. В одну мить вся розкіш і краса ніби змарніли, і мені хотілося дивитися тільки на його мужнє обличчя. Це зійшло, як одкровення. Я відчула, що задихаюся, коли його немає поряд — і це було найприємніше відчуття у моєму житті. Я зрозуміла, що це воля Всевишнього. Тільки Йому під силу зробити такий чудовий весільний подарунок. Він створив нас одне для одного, і, коли настав час, у наших серцях спалахнула любов. Так буде і з тобою. Незабаром твоє життя зміниться, не сумнівайся.

Аїша з матір’ю повернулися на кухню, потім зайнялися приготуванням кімнат для гостей, прибралися в будинку, випрали одяг. А перед сном, як завжди, Аїша зайшла до батька.

— Я хотіла побажати добраніч, тату, — сказала вона.

Шадід глянув на неї поверх сторінок розкритої книги.

— Підійди, золотце. Сьогодні в тебе був непростий день.

— Я…

— Ти боїшся, не знаєш, чого чекати. Цього не треба соромитись. Ти молода, так мало ще розумієш життя, — Шадід поплескав її по голові. — Це нормально. Я теж боявся, коли був молодий. Але я завжди знав, до кого звернутися за порадою. Всевишній не залишив нас без настанов, і я покладаюсь на його мудрість. Жодне рішення я не приймаю без огляду на Вчення. Тим більше, якщо це рішення стосується тебе, перлинко. Я дбав про тебе з першого дня твого життя, скажи, хіба ти потребувала чогось, хіба дні твої затьмарювало нещастя?

— Ні, тату, — відповіла Аїша.

— Легко уникати помилок, спираючись на мудрість Творця. Завдяки Його настановам ти виросла прекрасною дівчиною. То хіба не мудро буде слухати Його й далі, коли Він каже, що настав час тобі залишити рідну домівку і довіритися турботі чоловіка, бути йому опорою, народжувати дітей, будувати нову родину?

— Т-так… — зітхнула Аїша.

— Сьогодні, коли молитимешся, не забудь попросити Всевишнього про смиренність. Ти ще недостатньо мудра, щоб усвідомлено йти праведним шляхом. Так влаштований цей світ: молоді сповнені пристрастей і зовсім позбавлені досвіду. Тому Творець призначив батьків їхніми наставниками. Мій обов’язок провести тебе шляхом до щастя, а твоє завдання — слухатись моїх порад.

Шадід обійняв дочку і поцілував її в лоба.

— Добраніч, Аїша.

— Добраніч, тату. Нехай зійде на тебе благословення.

Аїша молилася довше, ніж зазвичай. Вона повторила всі формальні вірші, але коли настала черга особистого прохання, думки відразу ж сплуталися. Вона благала про смиренність і про те, щоб у ній прокинулася любов до майбутнього чоловіка… У її пам’яті випливало обличчя Махді, і Аїша здригалася. Все її нутро противилося, і вона нічого не могла з цим вдіяти. Аїша тягла руки до Всевишнього, щоб він спрямував її думки, але вперше в житті це не допомагало.

За кілька годин її коліна палали від болю, а молитва так і не була закінчена. З мокрим від сліз обличчям Аїша залізла в ліжко.

«Що зі мною не так?» — думала вона, кусаючи губи.

Дві її сестри вийшли заміж і були щасливі! Вони полюбили своїх чоловіків, щойно ті переступили поріг будинку. Вони виконали свій обов’язок і тепер насолоджуються сімейним життям. Як і її мати, і мільйони жінок до неї. То чому вона не може? Чого їй не вистачає?

— Хочу бути нормальною! — нарешті попросила вона.