Темна сторона світлого. Біле дитя.

Чому я? Чому саме я? Чим і як я заслужив це життя? Віддашви свою силу і наснагу іншим — приніс біль собі…

Чи я проживаю своє життя не так, чи то просто в книжці зловісної долі так прописано на сторінках журби й сміху.

Чому саме моя душа обрана була на прожиття цього. Чи то так і задумано? У кожного своє, своя роль чи доля? Чи то все прості додумки й нічого не існує?

Хотілось би супер сили, щоб й бодай невдячне чудо в світі робити. Хотілось би наснаги й музи, щоб хочаб творчість нікому не потрібну творити. Хотілось би кохання, щоб бодай трішки, бодай чучуть мені краще пожилось

Та сенсу для цього нема. Індивідуальність?-непотріб

Інтелект?-непотріб

Потріб тільки то, що потрібно комусь від тебе? Тільки его власне й цинізм..

Світ прогнивший і гнилий. І винні хто? Ми? Ви? Ти? Вони?

Дурні стереотипи, маски, самодовольні єбала й виснажуючий зброд воно служать тому.

Кому всилах чудо творити, щоб сміх й радість людям приносити. Думаєш ти змієш? Думаєш помітиш коли погнівачене воно, дитя ото мало? В душі й краплі смілості у неї, а ти як добнем б‘єш, щоб зробити щасливим його?

Й що з того? Який результат? Біль, гнів, сльози і журба. І соціум потрохи, трішки, почучть, як те прокляття, зло, перетворює тебе на нього, на того самого як і всі…

Кому довподоба вбиватись вкрай, за покращення чогось? Когось? Правильно, ліпше просмердітись вкрай, хіппі, хіккі задротом стати й хуй на той світ класти. Чи, як вампір, жаждісно до краплі у інших, у св‘ятих, кров сосати. Все до краплі, кожну мить, що вони старались, кожну частинку душі, що вони приклали.

Сперичатись нема шо, тай не треба. Світ змінити вже й не можна й не було можливим. Звалити тому всі хочуть, куда б подалі, що б найдовше.

Своє вз‘яти, скористуватись й викинути. А от же є цвіт надії, крапля в чорнім мертвім морі. Люди, що до кінця, вмить поможуть й підтримають, зжаліються над дитиною малою, дадут гроша бідному старому, сумки з добром не вкрадуть не свиснуть, а бабці старій помогти донести здужать.

Й то не вирішує чи книжка якась, чи хтось за тебе, чи совість твоя та неправдива. Є тільки ти і душа твоє, ще й може непрогнивша. Що без поганої думки й помислів дурних, положать край цьому суспільству примітивному, птицям фарбованим і бидланам тіпа крутим.

Але з зрештою, краю нема над краєм. Й безна вже близко, небозвод видніється. Суспільству сі всрати на вас і думку нашу. Всі притворяються тими, ким вони не є. І змінити це вже не в силах наших.

•———•———•———•———•———•———•

Нічка вже пізня була, вже й сова заснула, а цвіркуни подавно. Буянив тільки вітер, примусуючи стукати вітки дерев у віконце. У темній кіманті, в яку вело це вікнко, буда доволі маленькою. Шафа на всю стіну, стіл письмой на якому був бардак з зошитів, ручек і книжок. Маленька тумбочка стояла біля ліжка, на ній окрім одежі був давно не працюючий маленький квадратний телевізор. Він, певно, ще років з 3 назад останній раз включався.

Й серед усього цього, на ліжку лежав хлопчина, років 16. Засмучене й обезсилене лице, тільки робило, що дивилось на біло-біленьку стелю. Немов на безкрайній небозвід, від надихав на думки філосовські й натхнення писемне.

Сам хлопчик, чимось був подібний на азіата, кругленьке обличча, трішки видовгуваті віки, що складалось враження, ніби він втік з ельфійсько краю. Худорляве тільце сильно йому пасувало.

Цей хлопчик думав. Він думав і думав, думки заповняли його голівку, ніби та вода, що заливають у склянку до самого краєчку. Він облумував то життя своє, то день майбутній, то минувший. Він ніяк не міг заснути, не в його силах це було. А нічка все йшла і йшла, та доходила вже свого жаданного кінця.

Раптово заграла ретро музика. Ще напивана певно в 90-их роках. Найбільший здивувало хлопчину то, що він опинився в якомусь барі, все здавалось чорнобілим. Ніби неіснувало ні фарм, ні кольорів люди, бар, стіни й навіть напої були в сірих тинах. Все було ніби уві сні.

По залу, в середині бару, ходила дівчина, років 25-ти. Довге плаття, з відкритим декольте й розрізом знизу, намисто із перлин, тай зачіска з сережками створювали обрал стерви, ну або ж легковажної дівчинки, хоча це було всього навсього догадками Хлопця. Тримаючи в руках видовгуватий жіночий сигаретник, вона наспівувала якусь пісеньку, й шла прямо до стала, де сидів той самий Хлопець.

[Вікторія] Bonjour, monsieur Афімов. Як сьогодні проходить ваша union créative?

З французський акцентом і ігривим тоном вимовила вона.

[Хлопець] А.. Афімов?

Невдовзі він збагнув, що не тільки дивність в насиченості цього світу, а й то, що він в іншому тілі. Він подивився на свої руки, які були набагато дорослішими від його власних. Всі в венах і маленьких волосинках.

[Вікторія] Excusez-moi, за mon erreu. Я можливо сплутала вас з mon ami.

[Хлопець] Можливо… кхм. Що ж…

З хитрою посмішкою та глипнула на нього. Очима вона мов прошортіла кожен клаптик його тіла, ніби оцінюючи його. Потянувши з свого сигаретника, вона сказала:

[Вікторія] Оу, ну що ж, тоді може ми виправимо cet embarras? Mon ami, je m'appelle Вікторія.

[Хлопець] А я…

І тут тиша, все немов завмерло, зупинилось. Ні шуму й веселих вигуків клієнтів, ні музик, що грали. Хоча все, апсолютно все воно рухалось, відбувалось прям о тут ось, але все затихло й виднілась тільки лячний стакан з безбарвистою випивкою, на яку дивився Хлопчина.

|Думки[Хлопець]| Хто ж я?

Збентежений і понівечений. Ніби забув все, що прожив, навіть слова до лану не міг пригадати. Здавалось би, щось настільки потрібне, просте й використане всіма, окрім тебе й раптом забулось. Забулось хто ти є насправді…

Але йому було ясно одне, відчуття він ці відчуває не вперше. Раптово все це перериває чудовий голосок.

[Офіціантка] Максим.

[Максим] А?

[Офіціантка] Максим.

Він озирнувся і позаду себе побачив жінку одягнуту в одяг офіціантки, але вона стояла спиною. Її голос був таким знайомим, ніби він вже чув його мільйони і мільйони разів, от тільки де? Невже вони раніше зустрічались? Але як?

[Офіціантка] Максим.

[Максим] А? Я? Що таке?

В голові йому щось мигнуло, ніби він прийшов в тяму. Він збагнув, що ось, як він міг забути своє ж ім‘я?

[Офіціантка] Максиииим!

З кожним разом голос був все голоснішим і голоснішим. Вона беззупинку повторювала одне і те саме.

[Офіціантка] Максим, Максим, Максим, Максим…

Вона безперестанку повторювала одне й теж, її голос все більше й дальше проникав в голову Максима. Слова стали розпливчеві, й голова вже трішала.

[Офіціантка] Максим, Максим, Максим, Максим, Максим, Максим, Максии…

Невдовзі він не витримав, він впав на землю, на коліна руками схопившись за голову він тихенько сказав.

[Максим] Заткнись…

Дедалі все голосніший голос заставив повишати його голос. Повторюючи її ж ритм.

[Максим] ЗАТКНИСЬ!

Різко голова офіціантки обернулась на 180 градусів, там опинилось лице Вікторії, тої самої, що підходила до нього тільки що.

[Офіціантка Вікторія] Au revoir, милий étranger.

Раптово Максим відкрив очі, перед собою він побачив свого друга. Сірий його звали. Високий, такий ж худорлявий й весь в прищах, які личили йому. Максим озирнувся й побачив пустий зал кінотеатра, де майже нікого не залишилось, окрім нього, Сірого і ще однієї дівчинки.

[Сірий] Максим!

[Ната] Нарееш-ті, Господи. Ми вже думали ти вмер.

Вона тримала його за шию, ніби шукала пульс.

[Сірий] Ти взагалі спав сьогодні? Ти весь фільм спав, хоча тут гучність була, що навіть у мене перепонки болять.

[Максим] А, ой. Вибачте, все окей. Дякую, вам.

[Ната] Так, ану рєхом додому. Ніц тобі тутово бути. Спати, й то живо!

[Максим] Та ні, яке? Ми ж хотіли ще погуляти? Я можу, не переживай те.

[Сірий] Ага ща. Слухай пані майбутню мед. сестру.

[Ната] Отож. Такш, монатки в зуби, й пошурував. Ми тебе проведемо.

[Сірий] Проведем? Хіба без мене, він живе взагалі в іншій стороні міста. Я пас.

Ната подивилась на Сірого таким мертвим і безпощадним поглядом, що навіть Максим не знав сміяти чи боятись.

[Сірий] Та я пожартуваааав! Хахаха, ти що? Та щоб я і киданув? Нєєє…

[Ната] Я запам‘ятала.

[Максим] Так, народ. Йдем, а то нас тут ще закриють.

При виході на вулицю Максим прикрив ліктем свої очі, сонце ніби безжалісно била в них, зжигала то тла. Подув легенький вітерець, тягнучи за собою опавші листки дерев. Не хватало тільки пташиного співу й свіжого повітря, яких, на жаль, сильно бракувало в місті.

Пруткі машини ледь виднілись, був тільки відчутний звук моторів, що розганяли їх. Ната з Серим йшли поряд, обговорюючи враження від фільму, а Максим дістав навішники він одягнув їх прикрившись капюшоном голову.

Його рука потяглась до кишені його оверсайз худі, він дістав з неї недавно куплену електронку. Була вона така собі, слабенька, погана смако передача, але зато своя, на що грошей вистачило.

Йдучи по дорозі пісня лунала одна за одним, а дим від електронної сигарети ніби лишав слід.

Одна за одною машини миготіли під очима, здавалось, що вони умовно посперичались, хто з них сильних. А дорога все здавалась дедалі більше і більше, наче Максим рухався назад.

Люди проходили повз Максима. Він лиш то що повічав тільки понівечене середовище, де всіх змучені, виснажені і задовбані життям. Максима аж розпирало, але він лиш відволив погляд в інший бік. Ніби нічого немає, все добре.

То бабуся, яка ледь несе ті сумки по сходах. То якийсь бідолага інвалід сидить й милостині просить. То дитина, маленька така, маму свою шукає серед натовпу людей. Здавалось, ось-ось заплаче, але ні, вона тримається, вона сильна, мужня.

|Думки[Максим]| Не то, що я…

Невдовзі Максим все таки потрапив до дому. Ну як дім, напів розвалений гуртожиток, що служить йому домівкою під час навчання. Максим дістав кейс від навушників, поставив їх на своє місце й промовив:

[Максим] Ну що ж, дякую, що провели. Я піду вже.

З посмішкою він обняв Нату й пожав руку Сірому.

[Сірий] Та нема за шо.

[Ната] Все окей? Ти всю дорогу не говорив… Я думала не буду тебе торбувати, ти й так останнім часом сам на себе не похожий.

[Максим] Та добре все, добре. Просто… я останнім часом весь в навчанні, виснажений, ось і все.

[Сірий] Небійсь цілими ночами просто в телефон втикаєш.

Від Нати прилетів все той самий погляд.

[Ната] Ох, розумію тебе. Сама ледь справляюсь. Ну добре, йди тоді.

[Максим] Давайте. Удачі.

Піднімаючись по сходах, Максим все ближче наближався до своєї кімнати, що знаходилась на 4 поверху. Облізлі стіни, обдрипані сходи, місцева метушня постійно збиралась на кухні. Проходячи повз неї, Максим зловив насміхання в свою сторону.

В гуртожитку з нього багато хто кепкував, глузував через те, що він не такий як інший. Йому сміялись прямо в лице, при чому не говорили з ним від слова зовсім.

Зрештою його це не бентежало, він й так не з ними не спілкувався, а ті, з ким він дружбу водив, не відвернулись від нього, що давало йому хочаб шматок надії.

Ставши перед своєю кімнатою він на мить завмер. Йому різко захотілось роздивитись їх. Дивно, правда ж? Входячи і виходячи з них що дня, тисячі разів в рік, він ні разу не розивлявся їх.

Дерев‘яні двері мійно стояли на своєму місці, життя їх явно потурбувало, однак на пенсію він не збирався. Зверху, на приклеяному папірці був надпис "441", це був номер його кімнати. Ручка була пласмасова, тільки фарба робила вигляд, ніби то залізо.

Потянувши за ручку він смикнув раз, потім другий, третій — без результатно. Однак він не здавався, на четвертий раз Максим штовхнув двері, що допомогло йому відкритись.

Кімната сама по собі була мила, прибрата й затішна. Все в салатових тинах, й стіни, й стелі, й занавіски, й два коврика. Та навіть постіль на одному з ліжок зелені. В кімнаті знаходилось 2 ліжка на пружинах, старенький, але ще живий холодильник, письмовий просторий стіл, тай парочка тумб. Біля входу був смітник й різне принаддя для прибирання.

|Думки[Максим]| Дивно, де Назар? Та й двері відкриті…

Назар, сусід по кімнаті, доволі лояльно ставився до Максима. Вони частенько грали разом як і у настільні, так і у відео ігри. Полюбляли одну і ту ж музику, та й бувало, що дивились разом фільми чи ж серіали.

Максим підійшов до свого ліжка, розправленого, неприбраного, але доволі зручного. Він обезсилений впав лицем на подушку, після чого думки знову почали наповнювати його мозок.

Він розслабився, його очі були виснажені, а вії й не могли навіть рухатись. Все що він був взмозі робити, це дивитись тільки на люстру, що знаходилась на стелі.

Його легені вдихали свіже й прохолодне повітря, що надходило з вулиці через відкрите вікно в кімнаті. Вся його шкіра покрилась мурашками, а волосинки стало дибом від холоду.

В голові ніби грала сумна пісня, а на очі підвертались тільки сльози. Максим не витримав й разом із взуттям скрутився калачиком. Його переповнювала біль, набагато болючіша за тілесну — душевна. Вона розривала його з середини й мчала вирватись на світ.

Він відкрив очі й перед собою побачив свої ручки, пальці. Він лежав на своєму ліжку, в своїй кімнаті, де тепло й затішно. Ось тільки… його руки ніби помолодішали на пару років, а кімната була з його дитинства. Але його нічого не збентежило. Він лежав, напів обездушений, без прагнень й мрій, ні краплі творчості й позитиву. Лишилась тільки пуста оболочка, запрограмований соціумом робот, що ледь здатен виконувати свої функції.

[Максим] Як я докотився до життя такого…

Він почав згадувати щасливе минуле. Коли він був щасливим, бігав, грайливим, коли життя переповнювало його. Ось тільки…

[Максим] Чи був я щасливим?…